«Подбай про них заради мене».
«Я б і без тебе це зробила».
«Про Іяна також».
«Якщо він мені дозволить. У мене передчуття, що він навряд чи мене полюбить».
«Навіть якщо він тобі не дозволятиме».
«Я зроблю для нього все, що зможу, Вандо. Обіцяю».
Іян зупинився в коридорі біля червоно-сірих дверей, що вели в його кімнату. Він звів брови, і я кивнула. Нехай думає, що я досі ховаюся від Джеймі. Це, до речі, правда.
Іян відсунув червоні дверцята, і я попростувала до матраца, який лежав праворуч. Скрутилася калачиком і притиснула тремтячі руки до оскаженілого серця, ховаючись за власними колінами.
Іян умостився біля мене, притиснув до грудей. Нічого страшного: я знала, тільки-но він засне, одразу розкидає ноги-руки по всьому матрацу, — от тільки б він не помітив, як я тремчу.
— Все буде гаразд, Вандо. Я знаю, що ми знайдемо вихід.
— Я по-справжньому кохаю тебе, Іяне, — тільки так я можу з ним попрощатися. Тільки так він це прийме. Знаю, згодом він це згадає і все зрозуміє.— Всією душею я кохаю тебе.
— І я по-справжньому кохаю тебе, моя Вандрівнице.
Він тицьнувся носом мені в обличчя, знайшов мої губи й поцілував, повільно й ніжно; в темних надрах землі розбурхалася розпечена магма — і я помалу припинила тремтіти.
— Спи, Вандо. Все зачекає до завтра. А на сьогодні досить.
Я кивнула, притулилася до його обличчя й зітхнула.
Іян також утомився. Мені не довелося чекати довго. Я роздивлялася стелю — в тріщинах мерехтіли зірки. Ось їх уже три, а щойно було тільки дві. Я спостерігала за їхнім миготінням у чорному просторі. Вони не озивалися до мене. У мене не було жодного бажання приєднуватися до них.
Аж тут руки Іяна відпустили мене. Він перевернувся на спину, щось бурмочучи уві сні. Я не наважилася чекати довше — занадто кортіло залишитися, заснути поряд з Іяном, викрасти ще один день.
Я обережно поворухнулася, але Іян і не думав просинатися. Він дихав рівно й глибоко. Не розклепить повік до ранку.
Я легенько торкнулася вустами його чола, підвелася й вислизнула за двері.
Було ще не дуже пізно, і печери ще не спорожніли. Довкола стрибали голоси — дивні відлуння невідомо з якого напрямку. Але аж до великої печери я нікого не зустріла. Джефрі, Гіт і Лілі поверталися з кухні. Я не підводила очей, хоча й дуже зраділа зустрічі з Лілі. Тільки крадькома зиркнула в її бік і зауважила, що вона нарешті випросталася, розвела плечі. Лілі сильна. Як і Мелані. Вона також упорається.
Я поквапилася до південного коридору й, опинившись у його чорноті, зітхнула полегшено. Полегшено і нажахано. Тепер уже точно кінець.
«Мені так лячно», — схлипнула я.
Та ще не встигла Мел відповісти, як у темряві на моє плече впала чиясь важка рука.
— Кудись зібралася?
Розділ 58
Кінець
Я була така напружена, що аж скрикнула від страху, але страх мій був такий великий, що з грудей вихопився тільки задиханий писк.
— Вибач! — Джаред заспокійливо пригорнув мене за плечі.— Вибач, я не хотів тебе налякати.
— Що ти тут робиш? — з притиском запитала я, досі не в змозі відсапатися.
— Стежу за тобою. Всю ніч стежив.
— Що ж, уже можеш припиняти.
У темряві здалося, що він вагається, але рука його не рухалася. Я хотіла струсити її, але Джаред схопив мене за зап’ястя. Схопив міцно — нелегко буде вивільнитися.
— До Дока зібралася? — запитав він, і питання прозвучало майже ствердно. Було очевидно, що мова йде не про дружній візит.
— Звісно, — прошипіла я, сподіваючись, що Джаред не розчує паніки у моєму голосі.— А що мені ще залишається робити після сьогоднішнього суду? Краще все одно не буде. І тут не Джебові вирішувати.
— Знаю. Я на твоєму боці.
Я розізлилася, бо ці слова досі мали силу завдати мені болю, навернути на очі пекучі сльози. Я чіплялася за думку про Іяна — він мій якір, як Кайл для Сонні, але це непросто, коли Джаредова рука торкається мене, коли його запах лоскоче мої ніздрі. Все одно, що намагатися розпізнати голос однієї скрипки в цілому оркестрі, коли гримлять ударні…
— Тоді відпусти мене, Джареде. Йди собі. Я хочу побути сама, — слова вихопилися люто й грубо. Було зразу зрозуміло, що я не брешу.
— Я піду з тобою.
— Скоро ти отримаєш свою Мелані назад, — огризнулась я. — Я прошу всього кілька хвилин, Джареде. Тобі шкода?
Запала мовчанка; Джаред не послабив обіймів.
— Вандо, я піду, щоб бути з тобою.
З очей бризнули сльози. Яке щастя, що тут темно.
— Зовні, але не всередині,— прошепотіла я. — Тому не треба.
Звісно, Джареда не можна пускати в лікарню. Я можу довіряти тільки Доку. Тільки він дав мені слово, що я не покину цієї планети. Я не збираюся ставати дельфіном чи квіткою і до скону горювати й оплакувати втрачених коханих: коли я знову розплющу очі (якщо у нового носія вони взагалі будуть), всі вже будуть мертві. Це моя планета, і ніхто не змусить мене її покинути. Я залишуся в землі, у глибокій печері поряд із друзями. Людська могила для людини, якою я стала.
— Але, Вандо, я… Мені так багато треба тобі сказати!
— Джареде, мені не потрібна твоя вдячність. Повір.
— А що тобі потрібне? — прошепотів він, голос його напружився й обірвався. — Я все для тебе зроблю.
— Подбай про моїх. Не дозволь їх убивати.
— Ну звісно, я не дозволю, — випалив він. — Я маю на увазі тебе. Що я можу зробити для тебе?
— Джареде, я нічого не заберу з собою.
— Навіть спогадів, Вандо? Чого ти хочеш?
Я витерла сльози, але вони потекли знову. Ні, я не можу взяти з собою навіть спогади.
— Що я можу зробити для тебе, Вандо? — наполягав Джаред.
Я глибоко вдихнула й мовила, силкуючись стримати дрож у голосі:
— Збреши мені, Джареде. Скажи: ти хочеш, щоб я зосталася.
Цього разу він не вагався. У темряві його руки обхопили мене й міцно притиснули до грудей. Губи торкнулися мого чола, і я відчула його дихання на волоссі.
Мелані затамувала подих. Вона зачаїлася в куточку нашої свідомості, даруючи мені свободу останніх хвилин. Можливо, вона боялася слухати його брехню. Не хотіла про це згадувати, коли мене не стане.
— Залитися, Вандо. З нами. Зі мною. Я не хочу, щоб ти йшла. Будь ласка. Я не можу уявити свого життя без тебе. Я не знаю, як… як жити… як… — голос його тремтів.
Він брехав бездоганно і мав бути на сто відсотків упевнений у мені, якщо наважився на такі слова.
На якусь мить я розслабилася в його обіймах, але плин часу підхоплював мене і тягнув геть. Час минав. Час минув.
— Дякую, — прошепотіла я і спробувала вивільнитися.
Але Джаредові дужі руки не відпустили мене.
— Я ще не закінчив.
Наші обличчя розділяло всього кілька дюймів. Джаред присунувся ближче, і я, знаючи, що скоро зроблю останній подих на планеті Земля, не встояла й потягнулася до нього. Бензин і вогонь — ми знову вибухнули.
І все-таки щось змінилося. Я це відчувала. Джаред старався для мене. Саме моє ім’я він видихав, пригортаючи наше з Мелані тіло. Так, я відчула відмінність. На якусь мить залишилися тільки ми вдвох — Вандрівниця і Джаред; ми палали.
Ще ніхто не дарував мені такого солодкого обману, як Джаред у мої останні хвилини, і за це я була йому безмежно вдячна. Я не зможу забрати з собою спогади про цей поцілунок, бо нікуди не відлітаю. Проте здатна повірити в обман. Здатна повірити: Джаред так сумуватиме за мною, що це затьмарить радість від повернення Мелані. Так не можна, але мені від цього було навіть приємно.
Та було важко ігнорувати час — цей зворотний відлік секунд. Навіть поглинута полум’ям, я відчувала, як секунди затягують мене в чорну діру.
Зусиллям волі я відірвала свої губи від Джаредових. Ми стояли в темряві, відчуваючи на обличчях подих одне одного.
— Дякую, — мовила я знову.
— Зажди…
— Не можу. Не можу… більше терпіти. Добре?
— Добре, — прошепотів він.
— Мені треба ще дещо зробити. Залиш мене саму, будь ласка.
— Якщо… якщо ти справді хочеш саме цього… — він невпевнено замовк.