— Це те, що мені потрібно, Джареде.
— Тоді я залишуся тут, — прохрипів він.
— Коли все скінчиться, Док прийде по тебе.
Джаредові руки досі міцно стискали мене.
— Іян уб’є мене, коли дізнається… Може, добре зробить. А Джеймі! Він ніколи нам не пробачить.
— Я не можу думати про них зараз. Будь ласка, відпусти мене.
Повільно, неохоче Джаред послабив обійми — я майже фізично відчувала його небажання, і замість холоду в грудях розлилося тепло.
— Я люблю тебе, Вандо.
— Дякую, Джареде, — зітхнула я. — Ти ж знаєш, як сильно я люблю тебе — всім серцем.
Серце і душа. В моєму разі — це не одне й те саме. Ми надто довго розривалися навпіл. Настав час повернути собі цілісність. Навіть якщо це означає, що мені в нашому тілі більше не буде місця.
Секунди спливали, наближаючи розв’язку. Джаред відпустив мене — стало холодно. Я віддалялася від Джареда, і з кожним кроком ставало дедалі холодніше.
Це моя уява розігралася — надворі літо. Для мене тут завжди буде літо.
— Джареде, а що ви робите, коли падає дощ? — прошепотіла я. — Де сплять люди?
Він відповів не одразу, і в голосі його забриніли сльози.
— Ми… — ковтнув він. — Ми всі переселяємось у гральну кімнату. Всі сплять разом просто на долівці.
Я кивнула сама до себе. Коли стільки різних несумісних характерів опиняються під одним дахом, люди почуваються ніяково? Чи їм весело? Бодай якась переміна — щось на зразок вечірки в піжамах?
— А що? — прошепотів він.
— Я просто намагалася… уявити. Який це має вигляд… — Життя й любов продовжаться, нехай і без мене, байдуже — на саму тільки думку на душі стало радісно. — Прощавай, Джареде. Мелані каже — до зустрічі.
«Брехуха».
— Зажди… Вандо…
Я поквапилася тунелем, боячись, що його солодка брехня таки переконає мене лишитися. Позаду було тихо.
Страждання Джареда не завдавали мені таких мук, як біль Іяна. Для Джареда все скоро скінчиться. Всього за кілька хвилин. Щасливий кінець.
Південний тунель видався мені зовсім коротким — усього кілька кроків завдовжки. Попереду ясніла яскрава лампа. Я зрозуміла: Док чекає на мене.
Я розпростала плечі й увійшла до печери, яка завжди мене так лякала. Док уже приготувався. В темному кутку два ліжка були зсунуті докупи. Там хропів Кайл, однією рукою обнявши нерухоме тіло Джоді, а другою досі заколисуючи кріоконтейнер із Сонні. Мило. Їй би сподобалося. Шкода, що я не зможу їй розповісти.
— Добридень, Доку, — прошепотіла я.
Док відірвав погляд від столу, на якому розкладав інструменти. По щоках його котилися сльози.
Раптом я відчула прилив відваги — серце забилося рівно і впевнено, дихання вирівнялося. Найважче вже позаду.
Я проходила через це й раніше. Чимало разів. Просто заплющувала очі та зникала. Так, раніше я знала, що розплющу нові очі, і все-таки… Це мені знайомо. Нема чого боятися.
Я підійшла до ліжка й застрибнула на нього. Впевнено потягнулася по «Знеболювальне» і відкрутила кришечку. Поклала маленький квадратик на язик і дозволила йому розтанути.
Нічого не змінилося. Болю й так не було. Принаймні фізичного.
— Доку, скажіть мені дещо… Як вас звати насправді?
Перш ніж усе буде позаду, мені хочеться почути відповіді на всі запитання.
Док шморгнув носом і витер сльози попід очима зворотним боком долоні.
— Юстас… Родинна традиція. Бачиш, які жорстокі були мої батьки.
Я розсміялася, а тоді зітхнула.
— Джаред чекає біля великої печери. Я пообіцяла, що ви гукнете його, коли все закінчиться. Просто заждіть, поки… поки я… перестану рухатися, гаразд? Тоді вже буде запізно — він не зможе змінити мого рішення.
— Я не хочу цього робити, Вандо.
— Знаю, Доку. І вдячна вам за це. Але ви дали слово.
— Будь ласка?
— Ні. Ви дали мені слово. Я виконала свою частину угоди, чи не так?
— Так.
— Тоді виконайте свою. Дозвольте мені залишитися з Волтом і Везом.
Докове худе обличчя кривилося — він намагався стримати схлип.
— Ти відчуватимеш… біль?
— Ні, Доку, — збрехала я. — Я не відчуватиму нічого.
Я зачекала, поки мене огорне ейфорія, поки від «Знеболювального» все навколо засвітиться, як минулого разу. Проте я досі не відчувала жодної відмінності.
Може, справа не в «Знеболювальному», а в тому, що я почувалася коханою? Я знову зітхнула.
Лягла на ліжко долілиць і повернула обличчя до Дока.
— Наркоз, Доку.
Пляшечка відкрилася. Я чула, як Док хляпнув трохи рідини на тканину.
— Ти — найблагородніша, найчистіша істота, яку я в житті зустрічав. Без тебе всесвіт стане темнішим, — прошепотів він.
Це була його промова над моєю могилою, епітафія на моєму надгробку, і мені було приємно її почути.
«Дякую тобі, Вандо. Моя сестро. Я ніколи тебе не забуду».
«Будь щаслива, Мел. Насолоджуйся. Цінуй світ заради мене».
«Неодмінно», — пообіцяла вона.
«Прощавай», — подумали ми водночас.
Док обережно притис тканину до мого обличчя. Я глибоко вдихнула, ігноруючи важкий неприємний запах. Вдихнула ще раз — і наді мною знову загорілися три зірки. Однак вони не кликали мене — вони мене відпускали в чорний усесвіт, яким я провандрувала вже стільки життів. Я занурилась у темряву, яка зрештою почала світлішати. Ніякої чорноти — блакить. Тепла, тріпотлива, ясна блакить… Без жодного страху я попливла вперед.
Розділ 59
Спогади
Початок буде як кінець. Мене попереджали.
Але цього разу кінець виявився навіть дивнішим, ніж зазвичай. Неймовірнішим за всі дев’ять кінців, які я пам’ятала. Неймовірнішим за стрибок у шахту ліфта. Я ж гадала, що більше не буде ні спогадів, ні думок. Що за дивний кінець?
Захід сонця — все забарвлено різними відтінками рожевого, і це нагадує мені про мою подругу… як би її звали тут? Щось пов’язане з… брижами? Брижі, брижі кругом. Вона була чарівною квіткою. Тут квіти такі в’ялі та нудні! Однак вони чудово пахнуть. Запахи — ось що тут найприємніше.
Позаду почулися кроки. Знову Прядильниця Хмаринок? Мені не потрібна куртка. Тут тепло — нарешті! — і я хочу відчувати на шкірі подих вітру. Не дивитимусь на неї. Може, вона вирішить, що я не чую, і піде додому. Вона так клопочеться про мене, але я вже майже доросла. Вона не може вічно зі мною панькатися.
— Вибачте? — мовить незнайомий голос.
Я обертаюся поглянути, але не впізнаю обличчя. Дівчина симпатична.
Обличчя зі спогадів повертає мене до реальності. Це ж моє обличчя! Але ж я цього не пам’ятала…
— Привіт, — кажу я.
— Добридень. Мене звати Мелані,— усміхається вона. — Я в місті новенька… Здається, я заблукала.
— О! А куди вам треба? Я вас підвезу. Наша машина он там…
— Ні, мені недалеко. Я хотіла погуляти, а тепер не можу знайти дорогу назад, на Бекер-стріт.
Нова сусідка — це приємно. Люблю нових друзів.
— Це зовсім близько, — кажу я. — За два квартали звідси, але можна зрізати ріг — ось тут пройти по алеї. Вийдете просто куди треба.
— Проведете? Вибачте, я не знаю вашого імені…
— Ну звісно! Йдіть за мною. Мене звати Пелюстки До Місяця, але рідні звуть мене просто Пел. Звідки ви, Мелані?
Вона сміється:
— Ви маєте на увазі — я з Сан-Дієго чи зі Світу Співочих Кажанів?
— І те, і те, — також сміюсь я. Мені подобається її усмішка. — На нашій вулиці живуть два кажани. Он у тому жовтому будиночку — де сосни.
— Треба буде з ними привітатися, — бурмоче вона, але її голос міняється — напружується. Вона переводить погляд на темний провулок, так ніби когось виглядає.
Там хтось є. Двоє людей — чоловік і хлопчик. Хлопчик перебирає пальцями довге чорне волосся — нервує. Можливо, він хвилюється, бо також загубився. Його красиві очі широко розплющені. Чоловік стоїть нерухомо.
Джеймі. Джаред. Моє серце гуркотить у грудях, але якось дивно, неправильно. Надто тихо і… тріпотливо.
— Пел, це мої друзі,— повідомляє Мелані.
— О! Доброго дня! — я простягаю руку чоловікові: він стоїть ближче.