Він стискає мою долоню — дуже міцно.
Притягує до себе — впритул. Не розумію. Щось не так. Мені це не подобається.
Моє серце починає калатати — мені страшно. Мені ще ніколи не було так страшно. Нічого не розумію.
Його рука торкається мого обличчя, і я хапаю ротом повітря. Вдихаю туман, що йде з його руки, — сріблясту хмаринку зі смаком полуниці.
— Що?.. — хочу я запитати, але більше нікого не бачу. Взагалі нічого не бачу.
Нічого немає.
— Вандо? Ти чуєш мене, Вандо? — запитав знайомий голос.
Це не моє ім’я… чи моє? Мої вуха не відреагували на нього, але щось відгукнулося в самому нутрі. Хіба я не Пелюстки До Місяця? Не Пел? Хіба ні? Але ім’я Пел також здається чужим. Серце забилося швидше — відлуння страху з моїх спогадів. В уяві постав образ жінки з рудим волоссям, в яке вплелися сиві пасма, і з добрими зеленими очима. Вона моя мати? Але ж вона… не моя мати, правда?
Тихий голос відлунням рознісся довкола.
— Вандо! Повертайся. Ми тебе не відпустимо.
Голос був немов знайомий, але водночас ні. Так ніби говорила… я сама?
А де Пелюстки До Місяця? Я не можу її знайти. Тільки тисячі порожніх спогадів. Будиночок, повний світлин, але без пожильців.
— Дай їй «Бадьорість», — мовив якийсь голос. Я його не впізнала.
Мого обличчя торкнулося щось легеньке, немов туман. Знайомий запах. Грейпфрут.
Я глибоко вдихнула, і свідомість прояснилася.
Я відчувала, що лежу… і це було дивно. Мене стало якось… мало. Я немов зсохлася.
Руки здавалися теплішими — хтось їх тримав. Великі долоні, в яких мої просто тонули.
Пахло дивно — затхлістю і трішки цвіллю. Запах видався мені знайомим, хоча я була впевнена, що ніколи не відчувала його раніше.
Я нічого не бачила, окрім темно-червоного кольору — внутрішнього боку повік. Мені захотілося розплющити очі, і я почала шукати правильні м’язи, щоб це зробити.
— Вандрівнице? Люба, ми всі чекаємо на тебе. Розплющ очі.
Я добре знала цей голос, цей теплий подих над вухом. Незрозуміле відчуття оповило все моє тіло. Незнайоме відчуття. Мені перехопило дух, пальці затремтіли.
Я хотіла побачити обличчя того, хто говорив.
Свідомість забарвилася — це колір, що покликав мене з небуття, — ясна діамантова блакить. Цілий усесвіт враз став яскраво-блакитним…
Нарешті я згадала своє ім’я. Так, усе правильно — я Вандрівниця. Або Ванда. Тепер я згадала.
Легенький доторк до обличчя: тепло на вустах, на повіках. А, ось де вони! Тепер можна їх розплющити.
— Вона прокидається! — скрикнув хтось схвильовано.
Джеймі. Джеймі тут. Серце знову затріпотіло.
Деякий час очі звикали. З кольором теж щось було не так — надто блідий, надто вицвілий. А я хотіла яскраво-синього.
Чиясь рука діткнулася до мого обличчя.
— Вандрівнице?
Я обернулася на голос. Голова і шия рухалися якось незвично — щось не так, але водночас відчуття знайоме, ніби все так і має бути.
Очі нарешті віднайшли синь, яку я так шукала: сапфір, сніг, полуніч…
— Іяне? Іяне, де я? — власний голос налякав мене. Такий високий і тремтливий! Знайомий, але не мій. — Хто я?
— Ти — це ти, — відповів Іян. — І ти вдома.
Я вивільнила одну руку і хотіла торкнутися свого обличчя, але побачила, як до мене тягнеться чиясь долоня, і завмерла.
Долоня також застигла на півдорозі.
Я спробувала знову ворухнути рукою, захиститися, і долоня наді мною також відмерла. Я затремтіла — рука також.
О!
Я стиснула й розтиснула пальці, уважно придивилася.
Невже це моя рука? Ця крихітна ручка? Ця дитяча долонька, якщо не зважати на біло-рожеві нігті, ідеально доглянуті. Гладенька шкіра з дивним сріблястим відливом і недоречними золотими веснянками.
Дивне поєднання срібного й золотого викликало якийсь спогад — обличчя в дзеркалі.
Цей спогад збив мене з пантелику, бо я не звикла до цивілізації, але водночас не могла уявити свого життя без неї. Симпатичний туалетний столик, заставлений усілякими милими дрібничками. Безліч кришталевих флаконів із запахами, які я любила… — я любила? чи вона любила? — так сильно. Орхідея у вазоні. Набір срібних гребінців.
Велике кругле дзеркало у металевій рамі з кованими трояндами. Обличчя у дзеркалі кругле — не овальне. Делікатне. Шкіра срібляста, немов місячне сяйво, на носі розсипана жменька веснянок. Величезні сірі очі обрамлені пухнастими віями — на світлому тлі важко помітити сріблясту душу. Блідо-рожеві губи пухкенькі, ротик круглий, як у дитини. Малесенькі рівні білі зубки. Ямочка на підборідді. І повсюди, повсюди кучерики золотого волосся, яке пушиться і спадає вниз по спині, не вміщаючись у дзеркало.
Моє обличчя чи її?
Це обличчя ідеально пасувало нічній квітці. Точний переклад з мови квітів на людську.
— Де вона? — мовив тоненький голосок. — Де Пел?
Її відсутність налякала мене. Я ніколи не зустрічала беззахиснішого створіння, ніж ця дитина з місячним обличчям і золотим, як сонячне проміння, волоссям.
— Вона тут, — запевнив мене Док. — У контейнері, готова до подорожі. Ми сподівалися, що ти підкажеш нам, куди її краще послати.
Я обернулася на голос. Коли я побачила Дока у сонячному світлі, з контейнером у руках, мене захлиснули спогади з попереднього життя.
— Доку! — вигукнула я тонким голоском. — Доку, ви ж обіцяли! Ви присягнули, Юстасе. Чому? Чому ви порушили слово?
Відчай і біль — просто тьмяний спогад. Це тіло ще ніколи не відчувало таких мук. Йому кортіло втекти від пронизливого болю.
— Навіть найчесніша людина іноді відступається під примусом, Вандо.
— Під «примусом», — пирхнув іще один страшенно знайомий голос.
— Джареде, ніж біля горла — це примус.
— Ти ж знаєш, я би ніколи ним не скористався.
— Не знаю… Ти грав напрочуд переконливо.
— Ніж? — моє тіло затремтіло.
— Ш-ш-ш, усе гаразд, — пробурмотів Іян. Його подих здув кілька волосинок мені на обличчя, і я відкинула їх назад — звичним рухом. — Невже ти справді гадала, що можеш ось так просто нас покинути? Вандо! — він зітхнув, але це було радісне зітхання.
Іян був щасливий. Від цього мені також стало легше та спокійніше на душі.
— Я ж казала, що не хочу бути паразитом, — прошепотіла я.
— Ану дайте дорогу, — сказав мій колишній голос. Я побачила власне обличчя — сильне, засмагле, з прямими лініями брів над горіховими очима-мигдалинами, чітко окреслені високі вилиці… Я побачила все це чужими очима — не як звичне віддзеркалення. — Послухай, Вандо. Я точно знаю, ким ти не хотіла бути. Але ми, люди, егоїстичні й не завжди чинимо правильно. Ми не відпустимо тебе. Змирися.
Те, як вона говорила, її інтонація і тембр повернули мені спогади про наші з нею мовчазні розмови. Голос у моїй голові, моя сестра.
— Мел? Мел, з тобою все гаразд!
Вона усміхнулася, а тоді нахилилася і поплескала мене по плечу. Її тіло здалося мені більшим, ніж я пам’ятала.
— Ну звісно. Хіба ми не цього хотіли? І з тобою також усе буде гаразд. Ми підійшли до справи тямковито. Не хапали перше-ліпше тіло, яке потрапить нам на очі.
— Дайте! Дайте я їй усе розповім! — протиснувся вперед Джеймі. Навколо ліжка зібралося чимало люду, і воно захиталося.
Я стиснула руку Джеймі. Мої пальці такі слабкі! Чи відчув він потиск?
— Джеймі!
— Привіт, Вандо! Круто, правда? Тепер ти менша за мене! — на його обличчі розцвіла переможна посмішка.
— Але все одно старша. Мені майже… — я не договорила, змінивши кінцівку речення. — У мене за два тижні день народження.
Може, я дезорієнтована і збентежена, але не дурна. Досвіду Мелані я не змарнувала. Іян не поступався шляхетністю Джаредові, а мені зовсім не хотілося мучитись, як мучилася Мелані.
Тож я збрехала, накинувши собі зайвий рік.
— Мені виповниться вісімнадцять.
Краєм ока я помітила, як Мелані й Іян завмерли від несподіванки. Це тіло здавалося набагато молодшим за свої справжні роки, а було йому майже сімнадцять.
Ця маленька хитрість, цей безневинний обман означав, що я заявляю права на свого мужчину, що я залишаюся. До горла підкотив дивний клубок.