«Чому ти недоговорюєш? Ти ж сама вважаєш, що це варварство, що це жорстоко і неправильно. Хоч і сміховинно, якщо тебе цікавить моя думка. Ви ж самі поводитеся не краще! У чому річ? Тобі соромно зізнатися, що ти підтримуєш Роберта? Бо в ньому більше людського, ніж у решти?»
Мелані, до якої повернувся голос, ставала украй нестерпною. Як я можу зосередитися на роботі, коли в голові весь час лунають її репліки?
На стільці позаду Роберта ворухнулася чорна тінь.
Шукачка, незмінно одягнена в усе чорне, гойднулася вперед, раптово зацікавившись темою розмови.
Я стримала імпульс метнути на неї сердитий погляд. Не хотіла, аби Роберт, якому і так було ніяково, помилково прийняв його на свій рахунок. Мелані забурчала — їй не сподобалася моя стриманість. Постійні переслідування шукачки зробили свою справу: Мелані втямила, що здатна ненавидіти когось значно більше за мене.
— Час майже вичерпався, — полегшено оголосила я. — Радо повідомляю вам, що наступного вівторка до нас у гості прийде лектор, який компенсує вам мою необізнаність у цій темі. М’який Спалах, який на Землю прибув нещодавно, на власному досвіді знає, як влаштоване життя у Світі Вогню. Я впевнена, що ви зустрінете його так само люб’язно, як і мене, а також із повагою поставитеся до надзвичайно молодого віку його носія. Дякую за увагу.
Студенти повільно підводилися і пленталися до виходу, але чимало з них досі сиділи за партами, користуючись хвилькою, поки збирали речі, аби поспілкуватися. У моїх думках промайнули слова Кеті про дружбу, але я не відчула жодної охоти підійти бодай до когось. Всі були чужі.
Що саме відчувала я — чи Мелані — в той момент? Важко сказати. Можливо, я від природи така асоціальна. І моя біографія тому свідчення. Я ніколи і ні до кого не прив’язувалася достатньо міцно, аби втриматися на одній планеті більш ніж на одне життя.
Я помітила, що Роберт і Обличчями До Сонця забарилися біля виходу, поглинуті завзятою дискусією. Про її предмет неважко було здогадатися.
— Історія Світу Вогню — дражлива тема…
Я здригнулась. Поруч стояла шукачка. Зазвичай про наближення цієї жінки сповіщав швидкий цокіт підборів. Тому я зиркнула вниз, на її ноги, і з подивом зауважила, що цього разу вона взута в кросівки — чорні, звісно. Без кількох додаткових дюймів вона була ще меншою.
— Не люблю цієї теми, — увічливо-сухо відказала я. — Мені більше подобається ділитися власним досвідом.
— Зате вона викликала бурхливу реакцію класу.
— Так.
Шукачка допитливо дивилася на мене, немовби сподіваючись почути ще щось. Я зібрала свої нотатки і відвернулася, аби сховати їх у портфель.
— І не тільки класу.
Не обертаючись, я зосереджено перекладала у портфелі папери.
— Мені цікаво, чому ви проігнорували запитання.
Запала пауза — вона чекала на мою відповідь. Але я мовчала.
— То чому ви проігнорували запитання?
Я обернулася, не приховуючи роздратування.
— Тому що це не стосувалося теми заняття, тому що Роберту слід підучитися манерам і тому що це не ваша справа.
Я перекинула ремінець через плече і попрямувала до дверей. Шукачка задріботіла за мною, майже зриваючись на біг, аби не відставати від моїх широких кроків. Ми мовчки простували коридором. Аж коли вийшли надвір, де у пообідньому сонці світилися порошинки у солоному повітрі, вона запитала:
— Скажіть, Вандрівнице, ви коли-небудь осядете? Може, на цій планеті, га? Здається, у вас є схильність до… почуттів.
— Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Зізнайтеся, Вандрівнице: вам їх шкода?
— Кого? — байдуже запитала я. — Мандрівні квіти?
— Ні, людей.
Я нагло зупинилася, і шукачка, різко гальмуючи, поточилася. Ми були всього за декілька кварталів від мого будинку, і я вже плекала надію її позбутися, хоч і припускала, що вона сама себе запросить у гості. Проте її запитання заскочило мене зненацька.
— Людей?
— Так. Вам їх шкода?
— А вам — ні?
— Ні. Вони були жорстокою расою. Їм пощастило, що вони так довго протрималися.
— Не всі з них були лихими.
— Насильство у них у крові. Закладене в їхніх генах. Але вам їх шкода, здається.
— Вони багато втратили, хіба ні? — я обвела рукою навколишню красу. Ми стояли у скверику між двома оповитими плющем гуртожитками. Насичена зелень плюща пестила око, особливо на тлі тьмяно-червоної старої цегли. Повітря приємно переливалося золотом, а запах океану вносив солонуватий присмак у пахощі заквітчаних кущів; вітерець ніжив оголену шкіру моїх рук. — У жодному з попередніх життів не було нічого, яскравішого за це. Як не поспівчувати тим, у кого це все відібрали?
Обличчя шукачки залишалося кам’яним, незворушним. Я спробувала її розворушити, примусити зважити чужий погляд:
— В яких іще світах ви жили?
Вона завагалася, а потім, розвівши плечі, мовила:
— Ні в яких. Я жила тільки на Землі.
Це мене здивувало. То вона — таке ж дитя, як і Роберт.
— Лише на одній планеті? Й у першому житті одразу вирішили стати шукачкою?
Вона коротко кивнула, гордо тримаючи підборіддя.
— Що ж, ваша справа, — я знову зрушила з місця. Може, якщо я не втручатимусь у її особисті справи, вона відповість мені люб’язністю на люб’язність.
— Я перемовилася з вашою розрадницею.
«А може, й не відповість», — кисло подумала Мелані.
— Що? — вигукнула я, приголомшена.
— Мені здається, що у вас наразі значно серйозніші проблеми, ніж блокований доступ до потрібної інформації. Ви не хочете спробувати іншого, поступливішого носія? Розрадниця пропонувала вам саме це, правда ж?
— Кеті вам цього не казала!
Шукачка була задоволена.
— А їй і не довелося нічого казати. Я читаю з людських облич, як із книги, і знаю, коли мої питання влучають у ціль.
— Як ви смієте? Стосунки між душею та її розрадником…
— Є недоторканними. Так, я вивчала теорію. Але допустимі засоби розслідування у вашому разі, здається, не працюють. Мушу бути винахідливою.
— Гадаєте, я щось від вас приховую? — від гніву я втратила самовладання і не змогла приховати відразу в голосі.— А розрадниці в усьому зізналася?
Моє роздратування анітрохи її не збентежило. Мабуть, її дивна особистість не в мене першої викликала таку бурхливу реакцію.
— Ні. Думаю, ви справді кажете мені все, що знаєте… Але мені здається, ви недостатньо стараєтеся. Я вже таке бачила. Ви починаєте симпатизувати своїй носительці, дозволяєте її спогадам підсвідомо скеровувати ваші бажання. Проте на цьому етапі вже, мабуть, запізно. Гадаю, вам ліпше перевтілитися, а що ж до неї, то, може, комусь іншому пощастить більше.
— Ха! — вигукнула я. — Мелані з’їсть його живцем!
Обличчя шукачки вмить закрижаніло.
Отже, вона геть нічого не знає, хай би там що, на її думку, вона витягнула з Кеті. Вона гадала, що Мелані впливає на мене зі спогадів, із підсвідомості.
— Дуже цікаво, що ви говорите про неї, як про живу.
Я пропустила її слова повз вуха — вона не має помітити, як я схибила.
— Якщо ви гадаєте, що комусь більше пощастить із таємницями Мелані, ви вельми помиляєтеся.
— Є лише один спосіб дізнатися.
— У вас є хтось на оці? — запитала я холодним як лід голосом.
Вона посміхнулася.
— Я маю дозвіл спробувати. Ненадовго. Обіцяли притримати для мене мого теперішнього носія.
Я глибоко вдихнула. Мене трусило, а в Мелані від ненависті забракло слів. Думка про те, що в моєму тілі побуває шукачка, навіть за моєї відсутності, була настільки відразливою, аж повернулася нещодавня нудота.
— Вашому розслідуванню дуже не пощастило, бо я не пустопляс.
Шукачка примружила очі.
— Так-так. Здається, завдання затягується. Я ніколи не любила історії, але тепер бачу, що доведеться прослухати повний курс.
— Ви щойно сказали, що вже запізно копирсатись у спогадах Мелані,— нагадала я їй, силкуючись зберігати спокій. — Тож чи не пора вам забратися туди, звідки ви прийшли?