Обриси гори попереду все росли і росли. Ще мить — і вона нас накриє. Я вже вгледіла зупинку з цілодобовою крамничкою і рестораном швидкого харчування, під яким заасфальтований був рівний майданчик — для будиночків на колесах. У цей час там було небагато пожильців, бо мало хто міг витримати літню спеку.
Що діяти? — запитала я себе. Зупинитися на пізній обід або ранню вечерю? Заправити бензобак і їхати далі до Тусона, щоб повідомити шукачці останні відкриття?
Думка була такою нестерпною, що порожній шлунок запротестував. Зціпивши зуби, я машинально натиснула на гальмо. Шини вискнули, авто зупинилося просто посеред дороги. На щастя, позаду не було машин — ніхто в мене не врізався. Ніхто й не зупинився, аби мені допомогти. Автострада була безлюдною. Сонце розжарювало асфальт, від чого він мерехтів і місцями був невидимий.
Хіба маю я почуватися зрадницею, бо роблю те, що мені належить робити? У моїй рідній мові, істинній мові душ, якою розмовляли тільки на нашій рідній планеті, на Почині, не було слова для понять «зрада» або «зрадник». І навіть поняття «вірність» там не існувало, тому що без існування антоніма воно неможливе.
Та все ж я відчувала глибоку провину на саму лише думку про шукачку. Не можна розповідати їй те, що я знаю, це неправильно. Неправильно?! Я суперечу сама собі. От якби я зупинилася і піддалася на звабливі пропозиції носительки, тоді б це була справжня зрада. Так не можна. Я — душа.
Проте я знала, чого хочу. Жадаю понад усе, чого бажала за вісім життів свого існування. Коли я примружилася від сонця, перед очима затанцював образ Джаредового обличчя — і то був не спогад Мелані, а мій спомин її спогаду. В цю мить вона нічого мені не показувала, її присутність у свідомості була заледве помітна. Уявляю, як вона тамує подих, чекаючи, яке рішення я прийму.
Я не можу відокремити себе від бажань свого тіла. Це я, більш ніж мені того хочеться. Чиї то бажання: мої чи його? І яка тепер різниця?
У дзеркалі заднього огляду я побачила, як десь удалині у променях сонця зблиснув автомобіль.
Я поставила ногу на газ і повільно покотилася до крамнички в затінку гори. Мені залишалося тільки одне.
Розділ 10
Поворот
Задзвонив електричний дзвоник, сповіщаючи про нового відвідувача цілодобової крамниці. Я винувато сіпнулась і сховала голову за полицями з товаром.
«Припини вдавати злочинницю», — мовила Мелані.
«Нічого я не вдаю», — буркнула я у відповідь.
Від холодного поту, що виступив на долонях, мені стало зимно, хоча у маленькому приміщенні було спекотно. Великі вікна пропускали забагато сонця, і гучний трудяга-кондиціонер не встигав його охолоджувати.
«Котрий?» — запитала я.
«Більший», — відповіла вона.
Я схопила брезентовий рюкзак, один із двох в асортименті, який на вигляд вміщав більше, ніж я могла підняти. Потім обійшла прилавок — на полицях стояли пляшки з водою.
«Літрів з десять ми донесемо, — вирішила Мелані.— Цього стане на три дні пошуків».
Я глибоко вдихнула, намагаючись переконати себе, що не йду в неї на повідку. А просто намагаюся зібрати якнайбільше інформації, от і все. А коли матиму цілісну картину, тоді до когось звернусь — можливо, до іншого шукача, не такого осоружного, як шукачка, що дісталася мені,— і передам інформацію. Я просто хочу довести справу до кінця.
Моя невдала спроба збрехати собі була такою жалюгідною, що Мелані навіть оком не зморгнула. Мабуть, шукачка має рацію: для мене все вже втрачено. Треба було брати квиток на літак.
«Втрачено? Коли б то! — забурчала Мелані.— Я досі не можу примусити тебе робити щось проти твоєї волі. Та я навіть руки не можу підняти!» — розчаровано побивалася вона.
Я поглянула на руку: замість потягнутися по пляшку води, як того хотілося Мелані, рука непорушно висіла біля стегна. Я відчувала нетерпіння Мелані, її нестримне бажання рухатися. Знову бути на ногах, знову бігати, ніби моє існування було просто тимчасовою перешкодою, сезонним явищем, змарнованим часом. Мелані на це тільки подумки пирхнула і повернулася до справи.
«Ну ж бо! — понукала вона мене, — ходімо вже! Скоро стемніє».
Зітхнувши, я зняла з полиці запакований в поліетилен блок пляшок із водою. Ще б трохи, і він би гепнувся на підлогу, та я вчасно його спіймала. Відчуття було, ніби руки от-от відірвуться.
— Ти знущаєшся з мене! — вигукнула я.
«Тихше!»
— Прошу? — відгукнувся низенький сутулий чоловік — інший покупець — з того кінця ряду.
— М-м-м… нічого, — пробурмотіла я, відводячи погляд убік. — Не уявляла, що вода така важка.
— Допомогти? — запропонував він.
— Ні, ні,— гарячково відповіла я. — Просто візьму меншу упаковку.
Він повернувся до полиці з картопляними чипсами.
«Ні, не візьмеш, — Мелані не відступала. — Я й важче тягала. А ти хочеш, аби все було легко, Вандрівнице», — додала вона роздратовано.
«Вибач», — неуважливо мовила я, заскочена тим, що вона вперше назвала мене на ім’я.
«Коліном підтримуй».
Я відчайдушно боролася з упаковкою води, міркуючи, скільки зможу її пронести. Принаймні вдалося дотягнути її до каси. З величезним полегшенням я гепнула її на прилавок. Кинувши на воду рюкзак, я ще додала коробку шоколадного печива, пончики й пачку чипсів, що стояли на полиці поблизу каси.
«В пустелі вода набагато важливіша за їжу, крім того, ми стільки не донесемо…»
«Я голодна, — перебила її я, — а це не важке».
«Що ж, спина твоя! — роздратовано буркнула вона, а потім наказала: — Візьми карту».
Я поклала те, що вона хотіла — топографічну карту місцевості, на прилавок до решти краму. Реквізит для її шаради.
Касир, сивий чоловік з уже заздалегідь наготовленою усмішкою, пробиваючи коди товарів, мило запитав:
— Ідете в похід?
— Тут чудова гора.
— Маршрут починається он там, — тицьнув він пальцем.
— Я знайду, — квапливо пообіцяла я, стягуючи непоступливий вантаж із прилавка.
— Спускайтеся до темряви, юна леді. Бо заблукаєте.
— Певна річ.
Мелані готова вже була з’їсти цього доброго літнього дядечка.
«Він дуже милий. Щиро переживає, аби зі мною нічого не сталося», — нагадала я їй.
«Які ви всі повільні! — її роздратування зростало. — Хіба тебе не вчили, що не можна балакати до незнайомців?»
Я відчула укол провини: «У нас не буває незнайомців».
«Так дивно, що не треба платити, — зронила Мелані, змінюючи тему. — Навіщо тоді пробивати товари?»
«Заради обліку, звісно. Продавець же не може пам’ятати все, що ми взяли, коли дозамовлятиме крам. Крім того, який сенс у грошах, коли всі абсолютно чесні? — (Я знову відчула докори сумління, і цього разу так сильно, що аж боляче стало). — Окрім мене, звичайно».
Стурбована глибиною моїх почуттів, Мелані від них відмежувалася. Певно, боялася, що я передумаю. Натомість зосередилася на пристрасному бажанні бігти геть, рухатися до своєї мети. Адреналін передався мені, і я прискорила ходу.
Доволікши свою ношу до автівки, я нахилилася, аби поставити її на землю біля пасажирських дверцят.
— Дозвольте вам допомогти.
Від несподіванки я рвучко випросталась. Біля мене, з пакетом у руках, стояв покупець із крамниці.
— О… дякую, — нарешті вичавила я, відчуваючи, як несамовито гепає у вухах пульс.
Ми напружено чекали — Мелані скулилась, ніби готуючись тікати, — поки чоловік завантажував наші надбання в машину.
«Чого ти боїшся? Він також просто ввічливий».
Але Мелані й далі недовірливо за ним спостерігала.
— Дякую, — сказала я, коли він зачинив дверцята.
— Будь ласка.
Не озираючись, він попрямував до свого автомобіля. Я сіла за кермо і підхопила пачку картопляних чипсів.
«Роздивляйся карту, — звеліла Мелані.— Почекай, поки він не зникне з поля зору».
«Ніхто за нами не стежить», — запевнила я її, але, зітхнувши, однією рукою розгорнула карту, а другою вкидала до рота чипси. Непогано було б дізнатися, куди ми прямуємо.
«Куди ми прямуємо? — так і запитала я. — Ми знаємо, де відправна точка. Що далі?»