«Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо», — торочила вона, аж поки я, незграбно хитаючись від вагою ноші, не вилізла з авта. Випроставшись, я відчула простріл болю у спині. Пекло від скоцюрбленого спання в машині, а не від ваги рюкзака — він виявився не таким уже й важким, якщо його завдати на плечі.
«Тепер замаскуй автомобіль», — наказала Мелані, малюючи переді мною колючі віти найближчих чапарелевих кущів і пустельних акацій, які я маю поскладати на сріблястому даху машини.
«Навіщо?»
В її тоні прозвучав натяк на мою нетямущість: «Щоб нас не знайшли».
«А якщо я хочу, щоб нас знайшли? А якщо, крім спеки та пилюки, тут нічого немає? Ми не зможемо повернутися додому!»
«Додому?» — перепитала вона, жбурляючи в мене непривітні картинки порожнього помешкання в Сан-Дієго, нестерпний образ шукачки, кружечок на карті, що позначав Тусон, і… короткий уривок щасливішого спогаду про червоний каньйон, який випадково прослизнув у добірку.
«Оце він, твій дім?»
Я повернулася спиною до машини, ігноруючи розпорядження Мелані. Я вже й так схибила чимало разів. Не збираюсь відмовлятися від останньої надії на порятунок. Можливо, хтось знайде авто, а з ним і мене. Будь-якому рятувальнику я зможу легко і чесно пояснити, як тут опинилася: «Заблукала. Збилася з дороги… втратила самовладання… здоровий глузд».
Спершу я керувалася річищем, ступаючи широко, дозволивши тілу рухатись у його звичному ритмі. Не так, як я ходила з дому до університету, — зараз це була зовсім не моя хода. Але вона пасувала цій суворій рівнині; тіло нестримно несло мене вперед зі швидкістю, яка не могла не дивувати, аж поки я до неї не звикла.
— А що було б, якби я поїхала не машиною? — міркувала я вголос, міряючи кроком безлюдну пустелю. — Що якби цілитель Брід не перебрався з Чикаго? Що якби мій маршрут не пролягав так близько від них?
І знову ця нав’язлива, спокуслива думка про те, що Джаред і Джеймі десь отут, у цьому безлюдному місці. Саме через неї було неможливо зректися безумного плану.
«Не знаю, — сказала Мелані,— мабуть, рано чи пізно я б усе одно зробила спробу, просто поки поблизу були інші душі, я боялася. Та й досі боюся. Якщо я тобі довірюся, вони обидва можуть загинути».
На саму думку про це нам обом стало моторошно.
«Але тут, так близько від них… Я просто мусила спробувати, — і раптом вона заблагала, подумки падаючи переді мною навколішки. — Будь ласка, не скривдь їх. Будь ласка!»
— Я й не хочу… Я не знаю, чи здатна їх скривдити. Я радше…
Що? Радше помру сама? Ніж видам кількох заблудлих людей шукачці?
І знову ці думки навели жах на нас обох, проте відраза, яку я відчула, здалося, заспокоїла Мелані.
Коли річище почало занадто відхилятися на північ, Мелані запропонувала забути про рівну попелясту стежину і взяти прямий курс через пустелю на третій орієнтир — скелястий виступ на сході, що, мов палець, тицяв у безхмарне небо.
Сталося, як з автівкою: тепер я не хотіла полишати річище. Стежина виведе в разі чого на ґрунтівку, а ґрунтівка — назад на автостраду. Так, це милі й милі, не один день ходьби, проте якщо я зійду з річища, то офіційно віддамся на волю випадку.
«Май віру, Вандрівнице. Ми знайдемо дядька Джеба — або він розшукає нас».
«Якщо він досі живий, — докинула я, зітхаючи, і розгонистим кроком зійшла з доріжки в порослу чагарником пустелю, що здавалася геть однаковою в усіх напрямках. — Віра — поняття мені не знайоме. Я не знала, що підписалася на неї».
«Тоді сподівайся».
«На кого, на тебе?» — розсміялась я і відчула, як гаряче повітря обпекло мені горло.
«Лишень подумай, — мовила вона, змінивши тему розмови, — може, ми стрінемо своїх уже сьогодні ввечері».
Гостра туга була обопільна: два обличчя, чоловіче й дитяче, спливли як у моїх, так і в її спогадах. Тіло саме прискорило ходу, і мені здалося, це Мелані рухає мене вперед.
Спека дедалі посилювалася. Від поту коси приклеїлися до голови, а світло-жовта футболка неприємно прилипла до тіла. По обіді різкі пориви вітру заходилися жбурляти пісок мені в обличчя. Сухе повітря висушило піт, голова вкрилася зернистою піщаною шкоринкою, від тіла відліпилася футболка, тепер схожа на цупкий папір, просякнутий сіллю і висушений. Я йшла далі.
Воду я пила частіше, ніж того хотілося Мелані. Вона бурчала за кожен ковток, попереджаючи, що завтра вода нам знадобиться значно більше, ніж сьогодні. Проте сьогодні я й так забагато їй корилася, тож слухати її далі була геть не налаштована. І хлебтала воду щоразу, коли відчувала спрагу, тобто майже безперестанку.
Ноги бездумно несли мене вперед. Хрусткий тупіт супроводжував мене, як музика, тиха і заколислива.
В пустелі не було за що зачепитися оку: хиткі покручені кактуси були схожі, як дві краплі води. Одноманітність ввела мене у своєрідний транс — і лише обриси гір на тлі тьмяного вибіленого неба прив’язували мене до реальності. Що кілька кроків я зиркала на них, аж поки не вивчила їх так добре, що могла б намалювати наосліп.
Здавалося, що пейзаж застиг. Я раз по раз роззиралась у пошуках четвертого орієнтира, який Мелані показала мені лише сьогодні вранці,— великої куполоподібної вершини, з одного боку якої бракує шматочка, — ніби з кожним кроком панорама могла змінитись. Я сподівалася, що ця вершина — саме те, що ми шукаємо, і неймовірним щастям було б дістатися її швидко. Проте чуття мені підказувало, що Мелані ще щось притримує про запас, і кінець нашої подорожі ще небачено далеко.
Увесь день я тягала до рота шоколадне печиво і запізно збагнула, що з’їла останній шматочок.
Коли сіло сонце, ніч упала так само блискавично, як і минулого вечора. Мелані була до цього готова, зарані нагледівши нам привал.
«Ось тут, — сказала вона. — Слід триматись якнайдалі від опунції. Уві сні ти вовтузишся».
Я здригнулася, поглянувши на кактус, що в темряві здавався пухнастим, наче закутаним у шубку, — так густо він був обтиканий білими колючками.
«Ти хочеш, аби я спала на землі? Просто тут?»
«У тебе є інші варіанти? — Мелані, відчувши мою паніку, пом’якшила тон, ніби співчуваючи: — Тут краще, ніж у машині. Принаймні рівно. Крім того, зараз надто спекотно, аби якісь тварі відчули тепло тіла і…»
— Тварі? — скрикнула я. — Тварі?
У спогадах Мелані спалахнули короткі, але дуже неприємні кадри з потворними комахами та покрученими зміями.
«Не хвилюйся, — вона спробувала мене заспокоїти, коли я стала навшпиньки, рятуючись від небезпеки, що могла ховатися в піску, і видивляючись у темряві який-небудь сховок. — Тебе ніхто не потурбує, доки ти перша його не зачепиш. Зрештою, більшого за тебе тут немає нікого».
Ще один спогад — мов спалах: койот, некрупний ссавець із родини псових, який здебільшого харчується падаллю.
— Чудово, — застогнала я, падаючи навколішки, хоча страх перед чорною землею під ногами ще не минув. — Загинути від зубів дикого собаки! Хто б міг подумати, що все скінчиться так… банально? Так смішно. Це ж як пазурзвір із Планети Туманів. Принаймні смерть від його зубів не буде позбавлена гідності.
Мелані відповіла мені таким тоном, аж я уявила, що вона закотила очі: «Припини поводитись, як дитина. Ніхто тебе не з’їсть. А тепер лягай на землю і трохи відпочинь. Завтра буде важче, ніж сьогодні».
— Спасибі за оптимістичне передбачення, — пробурчала я. Вона скоро перетвориться на тирана. Це нагадало мені людську приказку: «Дай йому палець, він і руку відкусить!» Але втома моя була більшою, ніж мені здавалося, тому, неохоче опустившись на землю, я не змогла протистояти бажанню розлягтися на грубому піщанику й заплющити очі.
Здавалося, що ранок настав за лічені хвилини, сліпуче-яскравий і спекотний, і тіло моє заросилося потом. Прокинувшись, я збагнула, що вся — в пилюці й камінцях, а права рука, що лежала піді мною, затерпла. Обтрусившись, я потягнулася до рюкзака по воду.
Мелані це не сподобалося, проте я на неї не зважала. Покопирсавшись серед своїх запасів у пошуках напівспустошеної пляшки, з якої пила востаннє, я побачила реальний стан справ. З наростаючою тривогою я почала рахувати. Рахувала двічі. Порожніх пляшок було на дві більше, ніж повних. Я вже випила понад половину свого запасу води.