Чому нам не вистачило здорового глузду, аби померти вчора?
Навіщо дядько Джеб нас оживив?
Від цієї думки по шкірі пробігли мурашки. Я була не надто обізнана з прикладами людської жорстокості. На цій темі я просто перегортала сторінки, бо не могла її витримати. Мабуть, слід було вчитися сумлінніше. Але я знала: якщо люди й зберігали життя своїм ворогам — щоправда, ненадовго, — то було не просто так. Їм потрібні були чи розум, чи тіло…
Звісно, я одразу подумала про неї — про таємницю, якої вони запрагнуть від мене. Якої я ніколи, за жодних обставин не можу їм розкрити. Що б вони зі мною не робили. Краще одразу накласти на себе руки…
Я не дозволила Мелані побачити таємницю, котру охороняла. Використала проти неї її ж власний прийом: побудувавши в голові стіну, я заховалася, бо це вперше з моменту втілення згадала свій секрет. Раніше не було потреби.
Мелані потойбіч стіни, здавалося, зовсім не зацікавилася; вона навіть не зробила спроби пробитися. У неї були нагальніші клопоти, ніж те, що хтось, окрім неї, приховує таємну інформацію.
Але який сенс було щось приховувати від Мелані? Я не така сильна, як вона, — навряд чи витримаю тортури. Питання в тому, скільки болю я зможу стерпіти, перш ніж видам те, що у мене вимагатимуть.
Мій шлунок спазматично скрутився. Самогубство — огидний варіант, тим гірший, що водночас це і вбивство. Мелані так само, як і мене, чекають або тортури, або смерть. Слід зачекати, поки вибору зовсім не буде.
«Ні, такого не станеться. Дядько Джеб ніколи не дозволить скривдити мене».
«Дядько Джеб не знає, що ти тут».
«То скажи йому!»
Я зосередилася на обличчі старого. Густа сива борода ховала від мене його вуста, проте очі його палали не так, як у інших. Крадькома я побачила, як дехто з чоловіків переводить погляд із мене на нього. Вони чекали його відповіді на своє запитання. Дядько Джеб вдивлявся у мене, ігноруючи решту.
«Мелані, не можу я йому сказати. Він не повірить. А якщо люди подумають, що я брешу, то запідозрять у мені шукачку. Вони, мабуть, точно знають, що лише шукачі прийшли б сюди з легендою, навмисно для них вигаданою, аби втертися в довіру».
Мелані одразу зі мною погодилася. Саме лише слово «шукачка» сповнювало її ненависті, й вона знала, що незнайомці реагуватимуть так само.
«Втім, яка різниця? Я — душа, і цього для них достатньо».
Один із чоловіків (той, що з мачете, — найкремезніший, чорнявий, із незвично блідою шкірою і рухливими голубими очима), бридливо пирхнув і сплюнув на землю. Він зробив крок уперед, повільно піднімаючи довгий кинджал.
Краще швидко, ніж повільно. Ліпше померти від його жорстокої руки, ніж від власної. Я не хочу чинити насильство і нести відповідальність за кров Мелані — так само, як і за свою.
— Стривай, Кайле, — промовив Джеб неквапливо, майже буденно, але велетень зупинився. Він скорчив міну і повернувся обличчям до дядька Мелані.
— Чого це? Ви сказали, що переконалися. Вона з них.
Я упізнала цей голос — саме він питав Джеба, навіщо той дав мені воду.
— Правда, так воно і є. Але тут усе не просто.
— Що саме? — запитав інший чоловік, що стояв поряд із чорнявим велетнем Кайлом і був страшенно на нього схожий — мабуть, брат.
— Це ж моя племінниця.
— Уже ні,— рішуче мовив Кайл і, плюнувши на землю, зробив іще один показний крок уперед, тримаючи напоготові ніж. Його плечі напружилися, і я збагнула, що цього разу слова його не зупинять. Я заплющила очі.
Раптом почулося металеве клацання, і хтось охнув. Мої повіки знову розліпилися.
— Я сказав, стривай, Кайле, — голос дядька Джеба звучав так само невимушено, проте руки міцно стискали рушницю, націливши її Кайлові в спину. Кайл завмер лише за кілька кроків од мене, його мачете так і зависло, занесене над головою.
— Джебе, — налякано промовив Кайлів брат, — що ви дієте?
— Відійди від дівчини, Кайле.
Кайл повернувся до нас спиною, люто зиркаючи на Джеба.
— Це не дівчина, Джебе!
Джеб сіпнувся, проте рушниця не зрушила з місця: два дула витріщалися на Кайла.
— Треба дещо обговорити.
— Лікар витягне з неї все, що треба, — грубо промовив жіночий голос.
Ці слова підтвердили мої найгірші страхи. Коли Джеб назвав мене своєю племінницею, то я, дурна, вже почала роздмухувати останні іскорки надії: можливо, на мене зглянуться. Подумати таке, навіть на секунду, було безглуздям. Смерть — єдине милосердя, на яке я могла сподіватися від цих істот.
Поглянувши на жінку, я з подивом побачила, що вона одного віку з Джебом, може, трохи старша. Її волосся було радше попелястим, аніж білим, саме тому я спочатку не звернула уваги, скільки їй років. Обличчя жінки густо помережали зморшки. Але за цими зморшками проглядали знайомі риси.
Мелані провела паралель між обличчям літньої жінки — і лицем більш гладеньким, що збереглося в її пам’яті.
— Тітко Меґґі? Ви тут? Як? А Шерон… — слова цілком належали Мелані, проте вони вихопилися з мого рота, і я не в силі була їх зупинити. Час, проведений у пустелі, зробив Мелані дужчою, а мене слабшою. А може, то через те, що я занадто пильнувала, з якого боку на нас упаде смертельний удар? Я готувалася до вбивства, а Мелані переживала сімейне возз’єднання.
Здивований вигук, який належав Мелані, так і обірвався на півдорозі. Літня жінка на ім’я Меґґі метнулася вперед із прудкістю, що абсолютно не пасувала до її похилого віку. Моя увага була прикута лише до її долоні, що стискала чорну ломаку, саме тому я не зауважила її вільної руки, яка дала мені замашний ляпас.
Голова сіпнулася назад, тоді вперед. Тут тітка вдарила мене ще раз.
— Ти нас не обдуриш, клята паразитко! Ми знаємо, як ви працюєте. Ми знаємо, як добре ви вмієте прикидатися.
Я відчула за щокою смак крові.
«Більше так не роби, — насварила я Мелані.— Я тебе попереджала, що подумають люди».
Мелані була надто шокована, аби відповісти.
— Облиш, Меґґі,— почав був Джеб заспокійливо.
— Не облишкай мені тут, старий дурню! Паразитка, мабуть, привела за собою цілий легіон, — вона відступила, не відводячи очей від моєї нерухомої постаті, ніби я була змією, що от-от укусить. Порівнявшись із братом, вона зупинилася.
— Щось я нікого не бачу, — відповів Джеб, а потім як крикне: — Гей! — я аж кинулася від несподіванки. І не лише я. І далі стискаючи правою рукою рушницю, він лівою замахав над головою і загукав: — Гей, ви там!
— Замовкни, — загарчала Меґґі, штовхаючи його в груди. І хоч вона була досить сильною, як я вже переконалася, Джеб навіть не поворухнувся.
— Вона сама, Меґ. Коли я її знайшов, вона здихала — та й зараз не в чудовій формі. Стоноги не жертвують своїми. Вони прийшли б по неї набагато раніше, ніж я. Хай хто вона є, вона одна-однісінька.
У мене в голові виник образ довгої багатоногої комахи, але я не зрозуміла, до чого тут вона.
«Він має на увазі тебе», — роз’яснила Мелані й порівняла картинку бридкої кузьки з моїм спогадом про яскраву сріблясту душу. Я не побачила жодної схожості.
«Цікаво, звідки він знає, який вигляд ти маєш насправді?» — подумала Мелані між іншим. Мій спогад про істинну зовнішність душ був для неї чимсь новеньким.
Але я не мала часу на роздуми. До мене наближався Джеб, за ним прямувала решта. Над Джебовим плечем нависла Кайлова рука, ладна щомиті зупинити його або відкинути з дороги.
Джеб переклав рушницю у ліву руку, а праву простягнув мені. Я зиркнула на неї спідлоба, готуючись до удару.
— Ну ж бо, — м’яко промовив дядько. — Якби я міг тебе віднести, то ще б уночі забрав тебе додому. Доведеться трохи пройтися.
— Ні! — загарчав Кайл.
— Я беру її з собою, — сказав Джеб, і вперше за весь час у голосі його пролунали грубіші нотки. М’язи на його підборідді, порослому бородою, рішуче напружилися.
— Джебе! — запротестувала Меґґі.
— Це мій дім, Меґ. Я робитиму те, що захочу.
— Старий дурень! — знову відрізала вона.
Джеб нахилився і взяв мою руку, стиснуту в кулак. Потім смикнув мене на ноги. То був не прояв жорстокості — просто він поспішав. Не найгірша форма насилля, аби продовжити мені життя з якихось своїх людських міркувань.