Хитаючись, я підвелася. Ніг я майже не чула — лише поколювання голочок, коли забігала кров.
Позаду Джеба більш ніж з одних вуст злетіло невдоволене сичання.
— Гаразд, хай хто ти є,— сказав він мені так само лагідно, — час звідси забиратися, поки не почало шкварити сонце.
Кайлів брат поклав руку Джебові на плече.
— Ви ж не покажете цій істоті, де ми живемо, Джебе?
— Гадаю, це не має значення, — грубо відказала Меґґі.— У неї не буде нагоди про все розпатякати.
Зітхнувши, Джеб зняв із шиї хустину, яка ховалася під бородою.
— Це безглуздо, — пробурмотів він, але, згорнувши брудну тканину, що задубіла від поту, зробив мені пов’язку на очі.
Поки він її затягував, я стояла абсолютно нерухомо і боролася з панікою, що накотилася, коли я перестала бачити ворогів.
Так, я не бачила, проте знала, що це Джеб поклав мені руку на спину і вів уперед — ніхто інший на таке б не наважився.
Ми рушили на північ — так мені здалося. Спочатку всі мовчали, і лише пісок хрустів під численними ногами. Земля була рівною, проте я тільки те й робила, що перечіпалася занімілими ногами. Джеб виявляв терплячість: рука, що вела мене, була майже галантною.
Поки ми йшли, я відчувала, як сонце підіймається дедалі вище. Деякі кроки випередили інші. Судячи зі звуків, зі мною і Джебом залишилася меншість людей. Мій вигляд засвідчив: я не потребую багато охорони — ослабла від голоду, я хиталася на кожному кроці, у голові паморочилось і дзвеніло.
— Ти ж не збираєшся йому казати?
То був голос Меґґі, він лунав за кілька футів позаду, і в ньому звучало обвинувачення.
— Він має право знати, — відповів Джеб. У його голос повернулася рішучість.
— Недобру річ ти робиш, Джебедіє.
— Життя взагалі недобре, Маґноліє.
Було важко вирішити, хто з них двох страшніший: дядько Джеб, який так заповзято беріг мені життя, чи Меґґі, яка спершу запропонувала лікаря, — від такої пропозиції мене охопив інстинктивний, запаморочливий жах, — а тепер, здавалося, хвилювалася через жорстокість більше за свого брата.
Декілька годин ми знову йшли мовчки. Коли мої ноги підкосилися, Джеб усадовив мене на землю і приклав до моїх вуст флягу — ту саму, яку залишав мені вночі.
— Скажеш, коли досить, — мовив він. У голосі його звучала доброта, хоча я була певна, що неправильно її розумію.
Хтось нетерпляче зітхнув.
— Навіщо ви це робите, Джебе? — запитав чоловік. Я вже чула цей голос раніше — то був один із братів. — Для Дока? Так би й сказали Кайлу. Не обов’язково було наводити на нього рушницю.
— Кайлові треба, аби на нього частіше наводили рушницю, — пробурмотів Джеб.
— Сподіваюся, це не співчуття, — знову промовив чоловік. — Після всього, що ви бачили…
— Після всього, що я бачив, гріш мені ціна, якщо я не навчився співчувати. Але ні, співчуття тут ні до чого. Якби мені було шкода цю бідолашну істоту, то я б дозволив їй померти.
У розпеченому як піч повітрі по моїй спині пробіг холодок.
— Тоді що таке? — не вгавав Кайлів брат.
Довгий час панувала мовчанка, а потім моєї руки торкнулася долоня Джеба. Я вхопилася за неї, потребуючи допомоги, щоб знову звестися на ноги. Друга його рука лягла мені на спину, і я знову рушила вперед.
— Цікавість, — тихо відповів Джеб.
Ніхто нічого не сказав.
Поки ми йшли, я зробила декілька беззаперечних висновків. Перший — я не єдина душа, що потрапляла їм до рук. До мене було чимало інших. Цей «Док» намагався витягнути з них відповідь на якесь запитання.
Другий — у лікаря нічого не вийшло. Якби душі ламалися під тортурами і відмовлялися від самогубства, то я була б їм уже непотрібна. Моя смерть була б милосердно швидкою.
Дивно, але мені не хотілося сподіватись на швидкий кінець чи старатися його наблизити. Зробити це було б легко, навіть не накладаючи на себе рук. Треба всього-на-всього збрехати — прикинутися шукачкою, сказати, що зараз мої колеги стежать за мною, погрожувати і залякувати. Або сказати правду — що всередині мене живе Мелані й що це вона привела мене сюди.
В цьому люди точно б уздріли брехню, причому дуже майстерну: думка, що людина може й далі жити після втілення, здалася б їм надто спокусливою, аби в неї повірити, надто підступною, і вони прийняли б мене за шукачку скоріше, ніж якби я сама нею назвалася. Запідозрили б пастку і дуже швидко мене позбулися, а потім шукали б новий прихисток чимдалі звідси.
«Твоя правда, — сказала Мелані.— Я б саме так і вчинила».
Проте зараз я ще не відчувала болю тортур, і тому зважитися на самогубство було важко. Інстинкт самовиживання запечатав мої губи. У голові несподівано виринув спогад про останню зустріч із розрадницею. В самому серці цивілізації… здавалося, усе те відбувалося на іншій планеті. Тоді Мелані всіляко змушувала мене її позбутися — ніби і спроба самогубства, та насправді не більш як блеф. Я згадала, як важко зі зручного крісла було думати про смерть.
Минулої ночі ми з Мелані жадали смерті, але тоді смерть і сама дихала нам в обличчя. Інша річ, коли ми оклигали і знову на ногах.
«Я теж не хочу помирати, — прошепотіла Мелані.— Проте, може, ти помиляєшся. Може, нас не тому залишили в живих. Не розумію, навіщо їм… — вона не хотіла уявляти жахіть, які з нами могли вчинити і про які Мелані точно знала набагато більше за мене. — Що їм так треба з тебе витягнути?»
«Я ніколи не скажу. Нікому, навіть тобі».
Смілива заява. Але тоді я ще не відчувала болю…
Минула ще одна година, і коли сонце вже світило прямісінько над нашими головами і пекло так, що здавалося, от-от запалає волосся, звуки змінилися. Попереду замість тихого хрускоту кроків чулося відлуння. Так, під Джебовими ногами, як і під моїми, досі тріскотів пісок, проте всі, хто йшов попереду, ступали вже по іншій поверхні.
— Тепер обережно, — попередив мене Джеб. — Дивись, аби не вдаритися головою.
Я завагалася, не знаючи, куди мені дивитися і як узагалі дивитися без очей. Джеб перемістив руку зі спини мені на голову — треба пригнутися. Моя шия затерпла, тож я нахилилась усім тілом.
Дядько Джеб повів мене далі, й від наших кроків теж пішла луна. Ноги вже не вгрузали, як у пісок, не перекочувались і камінці. Поверхня була рівною і суцільною.
Сонце зникло — більше на палило шкіру і не смалило волосся.
Ще один крок, і мені в обличчя війнуло інше повітря. То був не бриз. Повітря було стоячим — і я в нього увійшла. Сухий пустельний вітер ущух. Повітря було спокійнішим і прохолоднішим. На запах і на смак ледь-ледь відчувалися волога і пліснява.
Нас із Мелані закрутив цілий вихор запитань. Вона хотіла поговорити, проте я мовчала — слова нам зараз не зарадять.
— Все, можеш випростатися, — сказав Джеб.
Я повільно підвела голову.
Навіть із пов’язкою на очах я зрозуміла, що тут зовсім немає світла. На берегах хустини застигла непроглядна темрява. Я чула, як у мене за спиною скупчилися люди. Вони з нетерпінням човгали ногами, чекаючи, коли ми посунемо далі.
— Сюди, — промовив Джеб, знову підштовхуючи мене уперед. Наші кроки відлунювали від стін, — простір, де ми опинились, був надзвичайно обмежений. Я помітила, що інтуїтивно прихиляю голову.
Ми ступили ще кілька кроків уперед, а потім різко завернули за ріг — здавалося, ми знову рушимо туди, звідки прийшли. Підлога під ногами спускалася вниз. З кожним кроком нахил ставав дедалі крутішим, і щоб я не впала, Джеб підставив мені свою зашкарублу руку. Не знаю, скільки часу я отак пілотувала і гальмувала в темряві. Мабуть, від страху наша подорож здалася мені довшою, ніж була насправді.
Ми ще раз повернули, і земля круто пішла вгору. Мої занімілі, здерев’янілі ноги вже геть не слухалися, і Джеб волочив мене за собою. Що вище ми піднімалися, то вологішим і цвілішим ставало повітря, проте темрява не розсіювалася. Єдині звуки — наші кроки і їхнє відлуння.
Дорога вирівнялася і почала петляти, як серпантин.
Нарешті краї моєї пов’язки освітилися. Мені кортіло, щоб вона впала сама, бо я була занадто налякана, аби стягнути її самотужки. Мені здавалося, що якби лишень бачити, де я і хто зі мною, то було б хоч трішечки не так страшно.