Оскільки я десь у печерах, в які завів мене Джеб, я була майже певна, яку картину побачу, розплющивши очі. То, либонь, невелика нора у скелястій стіні, темно-бурій і дірчастій як сир.
Було зовсім тихо — чутно тільки порухи мого тіла. Боячись розплющити очі, я покладалася на вуха, до болю вслухаючись у тишу. Я не зауважила присутності людей, і це було надзвичайно дивно. Хіба б вони залишили мене саму, без вартових? Без дядька Джеба з його всюдисущою рушницею, або й когось гіршого. Але кинути мене тут саму… це так не пасувало до людської жорстокості, вродженого страху й ненависті до мого єства!
Хіба що…
Я судомно ковтнула, але жах стиснув горло. Мене б не залишили саму. Хіба що вважали мене мертвою або не мали сумнівів, що скоро я помру. Хіба що в цих печерах є місця, з яких іще ніхто не повертався.
Де я? Картинки запаморочливо миготіли. Я уявляла себе то на дні глибокої криниці, то у тісній домовині. Дихання прискорилося, і я все чекала, що кисень от-от закінчиться. Легені надималися, набираючи повітря, — зойк от-от ладен був вихопитися з грудей. Я стиснула зуби, заштовхуючи його назад.
Раптом біля голови щось заскреготіло.
Я скрикнула — в обмеженому просторі зірвався пронизливий виляск. Очі вмить розплющилися. Жахнувшись зловісного шуму, моє тіло втиснулося в скелясту стіну. Я підкинула руки, захищаючи обличчя, і боляче вдарилася головою об низьку стелю.
З’явилося тьмяне світло, в якому окреслився бездоганно круглий отвір маленької бульбастої печерки, в котру мене запхнули. До отвору нахилилося Джаредове обличчя, підсвічене з одного боку; його рука тягнулася до мене. На стиснутих губах читалася злість. Коли він побачив мій переляк, жилка на його лобі запульсувала.
Поки моє серцебиття сповільнювалося, а дихання вирівнювалося, Джаред не зробив жодного руху — просто люто дивився на мене. Зустрівши його погляд, я пригадала, що коли він захоче, то може поводитися дуже тихо, наче привид. Не дивно, що я не чула, як він вартує у камері.
Але той звук… Тої ж миті, як я про це згадала, Джаред простягнув руку ближче, і скреготіння повторилося. Я подивилася вниз. Біля моїх ніг лежав обламаний шматок пластику, що правив за тацю. А на ньому…
Я кинулася до відкоркованої пляшки з водою і, приставивши її до вуст, побачила краєм ока, як Джаред відразливо скривився. Я навіть не уявляла, що так хочу пити. Вода — це єдине, що зараз мало значення. Цікаво, чи зможу я коли-небудь після цього всього сприймати рідину як щось належне? Беручи до уваги, що жити мені лишилося недовго, відповідь, певно, буде «ні».
Відійшовши від круглого отвору, Джаред зник із поля зору. Все, що я бачила, — краєчок його рукава. Тьмяне світло походило теж звідкілясь із отвору. Воно було штучне, синюватої барви.
Я випила одним духом півпляшки, аж мою увагу прикував інший запах. Він говорив, що вода — це не єдиний подарунок на сьогодні. Я знову опустила погляд на тацю.
Їжа. Мене годують?
То був хліб — чорний балабух незрозумілої форми, який я занюхала першим, а ще стояла миска прозорої рідини, що виразно пахла цибулею. Придивившись, я побачила на дні ще якісь темні шматки. Поруч із мискою лежало щось біле, тверде і довгасте. Я зрозуміла, що то овочі, але які саме, не могла сказати.
За ті декілька секунд, що я вивчала своє меню, шлунок мало не вискочив через горло, тягнучись до їжі.
Я жадібно відкусила шматок балабуха. Він був дуже щільний, з неперемеленим зерням, що застрявало в зубах. Текстура хліба була грубою, проте аромат — надзвичайно багатий. Мені ще нічого не здавалося таким смачним, навіть розчавлене на порох пустельне печиво. Мої щелепи працювали на повну потужність, проте хліб я ковтала здебільшого непрожований. Шлунок зустрічав бурчанням кожен ковток. Відчуття було не настільки приємним, як я думала. Шлунок надто довго був порожній і тепер важко сприймав їжу.
Не звертаючи уваги на його викрутаси, я взялася до рідини — то був суп. Він пішов легше. Попри гострий запах цибулі, смак його був приємний. Зелені шматки на дні виявилися м’якими й пухкими. Я випила суп просто з миски, жалкуючи, що посудина неглибока. Потім, перевернувши миску, я витрусила на язик краплини, що залишилися на дні.
Білі овочі виявилися хрусткими, з дерев’янистим присмаком. Мабуть, якісь корінці. Не такі приємні як суп, і не такі смачні як хліб, проте я вдячно наповнила ними шлунок. Голод утамувався не до кінця, і я відчувала, що з’їла б, мабуть, і тацю, якби змогла її прожувати.
Лише покінчивши з їжею, я запитала в себе: навіщо людям мене годувати? Хіба що Джаред виграв сутичку з лікарем. Але якщо це так, тоді чому він мене охороняє?..
Спорожнивши вміст таці, я відсунула її вбік, скривившись від її скреготу по кам’яній поверхні. І коли Джаред зазирнув у отвір, аби її забрати, я міцно притиснулася до дальньої стінки своєї камери-бульбашки. Цього разу він на мене не дивився.
— Дякую, — прошепотіла я. У відповідь він промовчав, і вираз його обличчя залишався незмінним. Та коли цього разу він зник, то навіть краєчка рукава не було видно, хоча я знала — він тут.
«Не можу повірити, що він мене вдарив», — міркувала Мелані радше здивовано, ніж ображено. Видно, вона досі не відійшла від шоку. Але я була зовсім не вражена. Звісно, він ударив мене, а не її.
«А мені цікаво, де була в цей час ти, — промовила я. — Негарно з твого боку — завести мене в цю халепу, а потім кинути напризволяще».
Вона вирішила не відповідати на моє звинувачення. «Ніколи б не подумала, що він на таке здатен. Я б у житті його не вдарила».
«Авжеж, ударила б. Якби Джаред прийшов до тебе із дзеркальними очима, ти б зробила те саме. Насилля у вашій природі». Я пригадала, як Мелані мріяла задушити шукачку. Тепер це здалося таким далеким, ніби минув уже не один місяць, хоча я знала — рахунок ішов усього на дні. Тим важче було повірити в усе, що сталося. Це ще треба вміти — за такий короткий час опинитися в такому жахливому становищі.
Мелані старалася міркувати виважено. «Я так не думаю. Лише не Джареда… І не Джеймі. Я б за жодних обставин не скривдила Джеймі, навіть якби…» — вона замовкла, обірвавши ненависну їй думку.
Я замислилась над її словами і вирішила, що вона має рацію. Навіть якби хлопчик став чимось іншим, то ні вона, ні я ніколи б не підняли на нього руки.
«Це інше. Тут ти як… мати. Матері діють усупереч здоровому глузду. Ними керують емоції».
«Материнство — це завжди емоції. Навіть для вас, душ».
Я нічого на це не відповіла.
«Як гадаєш, що буде далі?»
«Ти ж у нас фахівець із людей, — нагадала я їй. — Мабуть, те, що мене годують, не віщує нічого доброго. Мені на думку спадає лише одна причина, з якої вони хочуть повернути мені сили».
Приклади з історії людської жорстокості змішалися в моїй голові з уривками новин, що ми днями прочитали в старій газеті. Тортур вогнем я точно не витримаю. Якось, ухопившись за розжарену сковорідку, Мелані необачно припекла пальці на правій руці. У її спогадах я бачила, як шокував її цей біль — такий несподівано гострий і всеохопний.
Але то сталося випадково. Біль швидко утамувався льодом, мазями, ліками. Ніхто не завдавав його навмисно, розтягуючи перший різкий біль на довше, і довше, і довше…
Я ще ніколи не жила на планеті, де б до приходу душ панувала така жорстокість. Цей світ був по праву найвищим і найнижчим з усіх світів — найпрекрасніші почуття, найвитонченіші емоції… і найчорніші бажання, найлихіші вчинки. Може, так і має бути? Може, без низів не можна досягнути вершин? Чи є душі винятком із цього правила? Чи зможуть вони в цьому світі створити світло без тіні?
«Коли Джаред тебе вдарив, я… дещо відчула», — перебила Мелані мої міркування. Слова лилися повільно, одне по одному, ніби їй не хотілося думати.
«Я теж дещо відчула, — відповіла я, з подивом відмітивши, як природно мені дався сарказм. Видно, час, проведений із Мелані, не минув марно. — У нього важкий удар лівою, чи не так?»