— Вони могутні!
— У вас, в Карачарові, був такий бог?
— Був. Перун…
— Чому ж цей могутній бог не захистив нікого з поселян?
Божедар тільки розгублено кліпав очима.
А чорнявий провадив своєї:
— Отож-бо й воно. Марно дерев’янці вклонятися: чи ідолу, чи однодеревці, або просто діжці. Бог на небі один — Всевишній і Всемилостивий. Без його волі і волосина з голови не впаде. Він усе знає, все чує, все бачить. От ти вважаєш, що з тобою сталося лихо, а насправді сталося добро… Скоро сам переконаєшся!
Плуталося в голові у Божедара від тих розмов, не хотів думати про могутніх богів, як про дерев’яні колоди, а мимоволі думав.
Та настав ранок, коли бородатий моряк, що чатував у бочці на щоглі, нараз несамовито загорлав, вказуючи рукою вдалину:
— Терра!
І всі інші моряки почали збуджено і радісно кричати, вдивляючись в обрій: «Терра! Терра!». Невдовзі і хлопчики, що скупчилися на носі корабля, роздивилися, що там, куди вказували моряки, щось темніло ледь помітного смужкою.
Земля!
Весь день той неясний разок ширшав і більшав, а надвечір уже виразно громадився крутими скелястими берегами, вздовж яких линув на захід сонця корабель. Береги були незнайомі й тому цікаві, на них би дивитися й дивитися, але, як і завжди, хлопчиків на ніч зачинили в трюмі.
А наступного ранку ляда не відчинилася.
Як і першого дня морських мандрів, над головою взад-вперед швидко тупотіли ноги, щось бряжчало, гупало і лопотіло, чулися метушня й короткі вигуки. Потім щось загуркотіло вздовж бортів і шубовснуло у воду. Тоді на палубі стихло.
А ляду все не відчиняли, ніби на палубі геть забули про зголоднілих бранців. Минали години, і, хоч як весь час очікували на це хлопчики, ляда відкинулася зненацька.
— Швидше! Швидше! — заквапили їх згори.
Вони один за одним, вже призвичаєно спритно, вибиралися на палубу і завмирали перед ще ніколи не баченим видовищем.
Що впадало в око — це величезні золоті куполи з золотими хрестами на маківках, що ніби пливли у прозоро-блакитному небі і сліпучо виблискували на сонці. Золоті бані трималися на білих вежах, що теж аж сяяли чистою білизною. А нижче, серед зелених садів, біліли стіни велетенських палаців, напівзатулених сірими зубчастими мурами з безліччю важких чотирикутних веж.
— Хутко! Хутко! — квапили моряки і грубо штовхали хлопчиків у спини до трапа, що косо збігав до величенького човна, вкритого згори парусиною так само, як шестиколісний віз телячою запоною. І все ж, збігаючи на човен, хлопчики встигали побачити ще безліч кораблів, які своїми щоглами утворювали цілий ліс. Скрізь снували човни і лодії. Їх було стільки, ніби їхній корабель потрапив на морський ярмарок.
— Швидше! Швидше!
Хлопчиків одного за одним заганяли під парусину, і казкове місто зникало з очей. Але вже знали вони, що допливли до Царівграда ромеїв.
Під парусиною було так само задушно, як і під телячою запоною на возі. На кормі човна містилося ще дванадцятеро оголених до пояса веслярів — по двоє за кожним веслом — і кремезний чоловік, що стояв на весь зріст, затиснувши під пахвою довгий держак керма. Кермовий щось різко гукнув, і весла занурилися в воду. Човен рушив. Чоловік за кермом раз у раз погукував, і вилискуючі від поту м’язисті тіла веслярів пружно відкидалися на спини.
Пливли довго і, коли причалили до непоказного дерев’яного помосту, побачили, що тут немає ані кораблів, ані людської юрби на березі. Біля причалу погойдувався тільки ще один човен. А на дошках причалу бив копитами гарячий огир, якого стримували на місці за вуздечку, оздоблену золотом, двоє воїнів. Кінь був укритий тонким килимом під високим сідлом. На килимі були вишиті чудернацькі звірі з лев’ячими тулубами, лебединими крилами і дзьобатими пташиними головами. Від сідла звисали срібні стремена.
Поблизу, окремо від усіх, стояв аколіта. Хлопчики спочатку навіть не впізнали його. Був їхній добродій у срібному шоломі з розкішними барвистими перами. Срібна стрілка зависала з шолома униз, закриваючи його гачкуватий ніс. На плечі був недбало накинутий чорний плащ. З-під плаща виглядала срібна луската кольчуга, перехоплена поясом з коротким прямим мечем. Був аколіта незворушний і неприступний, як фортеця. Очі його дивилися холодно і владно. Він щось коротко наказав своїм воякам, скочив на коня і, навіть не поглянувши у бік хлопчиків, помчав уздовж берега.
Воїни зібрали хлопчиків докупи, розмотали довгу линву, примусили шикуватися вздовж неї з обох боків драбинкою, а потім узятися правою чи лівою рукою — хто як стояв — за линву. А тоді й самі взялися за неї — спереду і ззаду, і уся ця жива вервечка рушила вперед.