В місто увійшли крізь низеньку браму з товстими ворітьми, кутими навхрест грубезними смугами заліза. І знову місто вразило хлопчиків, бо виявилося зовсім не таким, яким вони побачили його з корабля. Вулички, котрими вони поспішали, були плутані, брудні, вузькі й смердючі. Зникли золоті бані, сади і палаци. Навіть небо було ледь видно, бо хатини купчилися поверхами, що виступами зависали один над одним і вгорі ледь не притулялися дахами.
Воїни ступали широко, і хлоп’ята мусили мало не бігти. Куди? Про те вони нічого не відали. Хоч доля кожного з них була вже вирішена…
Розділ 7
ПЕРШІ ДНІ
Малих бранців не лишили в Константинополі. Вузенькими плутаними вуличками околиць, що кривуляли попід довжелезною — від затоки Золотий Ріг і аж до Мармурового моря — мурованою стіною імператора Феодосія, їх вивели за місто. Там вже чекали їх смирні, витривалі віслюки. І знову вервечкою, але вже без линви, невеличкий загін бранців посунув у вкриті лісом гори протоптаною кам’янистою стежиною, що в’юнилася й щулилася поміж скелястого громаддя, а ще іноді моторошно зависала над глибокими і вузькими урвищами.
Подорож закінчилася надвечір, коли спустилися з кам’яних круч у маленьку вузьку улоговину, де стояла самітня садиба з великим двором. Зовні вона виглядала покинутою. Виноградники були занедбані — лозини в’юнилися в густій траві і, прагнучи сонця, хапалися зелено-прозорими вусиками за пагінці кущів. Оливкові дерева теж давно бідували без хазяйського ока. Земля навколо них була некопана і неполивана. Сама будівля мала вигляд не вельми втішний. Мармурові плити, що вели від хвіртки до вхідних колон, химерно потріскалися, ніби витолочені були кінськими копитами, а діло довершила трава, яка підняла на своїх пружних зелених чубах уламки.
Хтозна, які були в цієї будівлі стіни, бо вже сутеніло і не можна було роздивитися, до того ж їх рясно закривав дикий виноград. Однак, як виявилося, всередині було чисто й охайно.
Хлопців завели до великої зали, уся підлога якої була вистелена м’яким запашним сіном, дали по кухлю молока і кусню хліба із білим солоним сиром — бринзою та й лишили спати. А на ранок почалося…
На ранок забрали все сіно і геть-чисто вимели мармурову підлогу. Лишився лише голий камінь — підлога і стіни, — хоч і гарний на вид, але камінь. Тоді дали їсти, але на двох бранців порцій не вистачило. Двоє голодних поскаржилися на це дужому наглядачеві, але той тільки всміхався і рухами показував, що їжу слід у когось забрати силоміць. Але того ранку обійшлося без бійки. Двоє голодних мовчки спостерігали, як інші наминають рибу, боби, капусту, приправлену оливковим маслом. Ніхто з ними не поділився.
Бійка зчинилася у полудень, коли принесли обід — гарячу юшку з баранячим м’ясом — і знову не на всіх. За юшку билися, мали її як нагороду за синці і гулі, але в бійці кілька мисок перекинулися, і вже семеро лишилося із самими гулями та синцями. Наглядач поблажливо всміхався.
По обіді хлопці, котрі порозумілися між собою, про щось перешіптувалися, позираючи спідлоба на всіх інших.
Надвечір принесли хліб, сир і воду, що спровокувало нову бійку. Але цього разу билися товариствами, отими, що вдень змовлялися. Знову бракувало двох порцій, але голодним лишився один Божедар. У товариствах їли всі, навіть той другий, на кого теж не вистачало вечері.
Наглядач поблажливо всміхався. Він дружньо поклав руку Божедарові на голову і приязно мовив:
— Війна усіх проти всіх. — А потім ще підморгнув і додав: — Закон суровий, але це закон.
З усього мовленого Божедар второпав, що він повівся, як дурень, бо не відвоював свого харчу, а вдруге не принесуть.
Але того дня сталася ще одна бійка. На ніч принесли солом’яні мати, яких бракувало вже на трьох; отже, троє мали спати на твердому холодному камені. На жовті мати пролилася кров з носів і роз’юшених губ. Синців і гуль побільшало. В один день оселилися між хлопцями підозра, злоба і лють, жорстокість і байдужість до чужої біди. Ваги набрали не слова, а безжальні стусани.
Без матраців лишилося троє, спав на мармурі один Божедар.
Наглядач поблажливо усміхався. А коли йшов, лишаючи хлопчиків на ніч самих, озирнувся од дверей, знизав плечима: мовляв, нічого тут не вдієш, і, ніби виправдовуючись, проджеркотів:
— Кожен мусить подбати про себе. Людина людині — вовк!..
Вранці, як і минулого дня, знову були хліб, риба, боби, капуста. У Божедара від мармурового ложа ломило тіло. Був вій украй голодний і тільки й чекав тієї миті, коли наглядач вкотить до зали візок з паруючими мідними мисками. І коли той увійшов, штовхаючи поперед себе візок, хлопець стрілою кинувся до нього і ще на порозі вхопив з візка верхню миску, радіючи своїй удачі.