— А якщо я сам зроблю окуп за всіх?
— Це нас не обходить: аби окуп.
— Щоб зібрати гроші, мені потрібен час.
— Скільки просиш?
— Два місяці.
— Досить одного, інакше ми зберемо їх за день.
— Добре, хай буде місяць…
Варяги пішли з дворища, а князь стояв білий як полотно. Він дивився розширеними очима на Київ і бачив його у вирі вогню. Вогонь гуде на вузьких вуличках, а Старокиївська гора, мов голова спричиненого, в буйних, розкуйовджених вогняних пасмах, які опадуть на схили-скроні попелястою сивиною. Реве худоба, падають в розжарений вир обпалені птахи, люди тікають з міста, несучи найдорожче, найцінніше. А їх переймають чужі, безжальні вої, хапають закутими в залізо руками все, що трапиться на око, видирають з рук городян їхній останній скарб. А князь, котрий мусив би їх боронити, як милостиню, просить місяць строку, вимолює право самому пограбувати свій люд, щоб, принаймні, обійшлося без убивств і пожежі…
Немов з туману долинув голос дядька Добрині:
— Не гривни, військо збирай!..
І коли за місяць знову прийшли по окуп варяги зі свого стану на Щекавиці, їх чекала зачинена брама, а на стінах — збройні кияни на чолі з князем. А за палісадами Ольжиного терема на горі Хоревій стояв з князівською дружиною воєвода Добриня. А за грубезною, непобивною кладкою на горі Дитинці — Ілля Муромець з прийшлими звідусіль, як і він сам, на службу князеві богатирями землі Руської. Опинилися варяги проміж трьох вогнів, затиснуті в ярах, оточені сильним воїнством русів. І невтямки найманцям було, звідки могло за місяць узятися оте воїнство, невтямки було, щоб отак — без платні і користі — піднявся весь люд.
Однак роздивилися варяги, вояки досвідчені, і збагнули, що прийшли по вірну смерть, на власну погибель, і бунтівний їх запал згас.
Почали тоді з-під брами князеві дорікати:
— Соромся, Вольдемаре! Зламав ти слово своє!
А князь відповідав впевнено і сміливо, бо за ним стояв збройний люд, перед яким прийшлі чужинці — жменька:
— Ви перші зламали угоду і грозилися Київ на дим пустити!
— Обдурив ти нас, конунг, а то б самі тоді гривни взяли!
— Візьмете й тепер, тільки не золотом, а залізом!
— Зваж: віднині ми не слуги твої!
— Вольному воля… Ніхто вас не триматиме!
— То відпусти нас на службу до греків!
— Ідіть!
— А пропускну грамоту даси на харч і на корм коням?
— Грамоту — дам!
— А проводиря, що знає путь до греків, даси?
— І проводиря дам!
— Тоді домовились!
— Не зовсім!
— А чого ще?
— Складіть зброю у лодії, підете до греків — повернемо!
— Не складемо, Вольдемаре! І не думай!
— Тоді сконаєте тут, без харчів і корму!
Послухалися. На щастя, обійшлося без січі, без крові. Не побільшало на Русі вдів і сиріт. Знову показав свій розум дядько Добриня. Пішли варяги з миром проситися на службу до греків. А проводир поніс до царя греків зашитого у шапку приязного листа від князя Володимира. Знав князь по собі, якого лиха можуть накоїти збройні чужинці, і тому щиро одписав цареві: «Йдуть до тебе варяги. Не тримай їх у городі, бо накоять вони тобі лиха, як і мені. Розпороши їх в усі усюди, а до мене не відпускай жодного».
Не відав князь, що посміявся з його листа імператор ромеїв на раді своїх сановників.
— Варвар лишається варваром! — сказав він. — Не вміє і не навчиться ніколи урядувати! Де це бачено, щоб володар добровільно відпускав воїнів, котрі смерть зробили своїм єдиним ремеслом? Що ж, зробимо йому таку ласку, зробимо послугу, як він просить. Жодного норманна не пустимо від себе: золоті ланцюги міцно тримають! Норманни — гарні воїни. Це не наші селюки, що й у поході про свої убогі домівки, як про найбільший скарб, думають.
Посміявся імператор, бо не знав, що настане час, коли він у князя Володимира на рятунок свій військо проситиме, а потім породичається…
Розділ 10
НЕВІЛЬНИК ВЛАДИ
Минув рік, і знову прийшла тривога.
Шал охопив киян, ніби всіх водночас уразила якась люта пошесть. Шумливо і неспокійно стало на вуличках Києва, які то ховалися разом з будівлями в зелених ярах, то горбилися по кручах. Люди покидали свої ремесла, позачиняли нехитрі майстерні-крамниці і збиралися галасливими купками, щоб гуртом іти на Старокиївську гору, на князівське дворище. І щодня йшли — тьма-тьмуща непроханих зброярів, кожум’яків, гончарів, різьбярів, будівничих та й усяких інших. Ніби тут був не княжий двір, а торжище. Однак ніхто не пропонував князеві красного краму, а всі вимагали…