— Я волію лише одного: аби ти діяв не як сліпий виконавець нашого задуму, а свідомо, переконано. Для цього поділюся з тобою деякими власними міркуваннями. Навіть якщо логофет не обере тебе, гадаю, ці мої думки будуть для тебе корисні у майбутньому.
Він нарешті сів, перекинув ногу на ногу і охопив коліно руками. Відтак почав:
— Імператор ромеїв символізує могутність і міць Візантійської держави. Він — посланець самого Всевишнього. Коли святий Константин йшов війною на імператора старого Риму Максенція, в чистому небі над орлами його легіонів забілів хрест і слова: «Цим переможеш». Так свідчить Євсевій Памфіл, єпископ Кесарійський, розповідаючи про Мільвійську битву.
Никифор Тавр на мить замовк, щоб скептично знизати плечима.
— Слід пам’ятати, — вів далі, — імператор, як ми кажемо, — земний, живий бог. Це відбито навіть у тронному ритуалі: василевс сідає тільки на двомісний трон, лишаючи сидіння для невидимого свого патрона — безтілесного бога — духа святого. Імператор — Сонце ромеїв, сліпуче і недосяжне, яке світить усім і зігріває кожного — васальних царів, сановників, воїнів, селян і навіть старців, що живуть просто неба на шляхах жебракуванням.
Начальник секрети зітхнув.
— Однак є багато людей — надто багато! — котрих Сонце ромеїв не сліпить і видається їм цілком досяжним. Жадібні руки узурпаторів зухвало тягнуться по царський вінець. Мудрий василевс Юстиніан Другий, — підкреслив Никифор Тавр, — назвав цю пошесть убивств «пурпуровою хворобою», яка роз’їдає, немов проказа, могутність держави. Що робиться у нас? За три останніх століття на царський престол сідало півсотні володарів, в середньому — на шість років царювання. Це страшні і небезпечні для існування самої імперії числа, Феодоре! Лише вісім володарів загинули на війні або внаслідок нещасного випадку. Ще менше — від хвороб або старості. Інших примусили зректися, замордували, скалічили, отруїли, задушили в ліжку, зарізали, засліпили, поховали гнити заживо в кам’яних мішках Принцевих островів. Нещасний автократор завжди оточений почтом змовників і убивць, котрих не розпізнати, поки не витягнуть ножа… По державі ромеїв мало не двічі на кожне десятиліття від кордонів до кордонів, мов невситима сарана, сунуть армії нескінченних узурпаторів. Достаток країни винищується у жорстоких внутрішніх війнах, що несуть нам усім безславну погибель. Ми, як і наші попередники римляни, вбиваємо самі себе, а тим часом варвари на рубежах міцніють. Знесилену імперію точить хронічна «пурпурова хвороба». Які ж ліки придатні у боротьбі проти неї? Єдині — міцна, династична, спадкоємна влада, утвердження на престолі спадкоємця македонської династії — Василія Другого. Інакше державу ромеїв не урятує сам господь бог…
Никифор Тавр мислив категоріями догматичного світогляду. Тому казав Феодорові переконано:
— Невдовзі усім лихам імперії ми покладемо край, — вранці Босфор перейшов руський загін, щоб забезпечити безборонну переправу для решти війська. За кілька днів станеться вирішальна битва, в якій узурпатор конче мусить загинути… Усе інше тобі скаже великий логофет, якщо вважатиме за доцільне. А нам зараз — час!
Никифор Тавр підвівся, ступив до глухої стіни, де натиснув на її поверхні якусь непоказну, різьблену фігурку.
У стіні одразу ж нечутно повернулися на механічній осі потаємні дверцята, звільняючи вузький темний отвір. Начальник секрети хитнув головою, без слова кличучи Феодора йти за собою, і першим ступив за стіну. Так само нечутно двері за ними зачинилися, і вони опинилися в цілковитій, без найменшого промінця світла, ніби аж загустілій чорноті.
Однак Никифор Тавр мав тоненьку свічечку, яку тут-таки й запалив. Слабкий вогник палав рівно — у переході не було протягу. Вони рушили вперед і невдовзі вперлися в тупик.
Далі ходу не було. Никифор Тавр тричі стукнув у голу стіну, котра перетяла їм шлях, щоразу роблячи тривалу паузу. В обох перервах між стуком Феодор, якого привчили звертати увагу на будь-яку дрібницю, встиг порахувати до семи. Святе число! Число космогонічного творення світу.
Стіна тихо відкотилася вбік, і вони опинилися в невеличкій кімнаті без дверей і вікон, яку освітлювали по кутках товсті свічки. Кімнатка вся світилася жовто, мов варязький янтар. Вона була обшита сосновими дошками, чистими і гладенькими. Було тут тепло і затишно, приємно пахло свіжим воском і ладаном. За низькою, зручною для письма кафедрою сидів, хоч і геть сивий, але ще міцненький дідок з чисто виголеним обличчям, що зрідка траплялося у ромеїв. Сидів по-хатньому, босоніж, нігті на ногах мав фарбовані. На ньому була біла як сніг сенаторська тога без жодних відзнак.