Перебіжчики чекали, поки покличе їх василевс, та Варда Фока сам приїхав до них кінно, в оточенні молодих протоколістів — ад’ютантів з багатих сімейств, що навчалися при імператорові ратної науки. Захоплено дивився на нього Феодор, з тим скромним і невибагливим захопленням, яке тішить саме видовище обожнюваної людини.
Помітив той погляд вродливого, свіжого на обличчя юнака Варда Фока, і світло стало йому на серці, бо серед свого почту бачив тільки понурі або хитрі, стримано холодні або жадібні очі — очі пихатих вельмож, рівних йому походженням, сановитих інтриганів, лютих до усе вищих чинів кар’єристів і навік уражених блиском імператорського золота шахраїв. Знав їм усім ціну і не вірив нікому. А тому чисті, щирі очі юнака огорнули його теплою блакиттю.
— Хто цей хлопчина? — запитав протоспафарія, беручи у нього листа.
— Охоронник купця Ахмеда-ібн-Арслана, подарований мені, о сонцесяйний, — відповів Агафій Італ.
— Гарний дарунок — вартий маєтку, — сказав імператор.
— Якщо до вподоби, візьми його собі, о даруючий ласку.
— Маєш маєток!
Агафій Італ вдячно схилився, а Варда Фока зламав печатки і розгорнув листа. Він читав його, і обличчя у нього світлішало — мав уже другу на цей ранок радість.
— Наші друзі із західних земель, — піднявши вгору листа, гукнув до всіх, — зібрали велике допоміжне військо! Зараз у Фессалоніках вони сідають на кораблі!
— Слава василевсові Варді Першому! — вмить рознесли його радість по всьому табору.
Василеве під’їхав конем до протоспафарія і запитав:
— Агафію, скажи мені, з якого це часу підлеглі дарують імператорові його ж таки власність?
— Не розумію, о наймудріший…
Василевс пояснив:
— Тут сказано: юнака дарують тому, кому адресовано листа…
Протоспафарій зблід. Феодор насторожився.
— Спокій, Агафію, не потерпай даремно. Ти дарував од щирого серця і матимеш маєток, як було обіцяно… Після перемоги!
Вдруге вклонився протоспафарій, однак в думках його ворухнулася підозра: адже молодий гінець виразно і твердо сказав, що дарований саме йому. Він скоса кинув темний погляд на хлопця, але на обличчі Феодора не відбилося й найменшої бентеги. І справді, якщо подумати, хлопець привіз листа до нього, до протоспафарія, і не відав, що писано листа імператорові. Він рішуче відкинув кволу підозру, а дарма…
Відтоді слугував Феодор за столом самозваного імператора. Одразу піднявся над багатьма, бо не кожному довірить обережний василевс порядкувати своєю їжею і питвом, треба на це мати його особливу прихильність. Навіть коміскорт, начальник усього царського намету і особистих царських служб, котрий на всіх інших дивився з похмурою суворістю, не забував щасливому юнакові приязно всміхнутися.
Слугував Феодор за столом і уважно слухав цареву мову, хоч зміст її не мінявся, а мінялися тільки люди, запрошені до намету імператора.
А казав Варда Фока ось що:
— Хто губить імперію? Різна наволоч і покидьки, бо навіть для них царський трон зробився приступним. А коли древні роди, обурені таким неподобством, піднімали голови, ці голови рубали. Безрідні узурпатори нищили аристократичні роди, щоб з багна піднятися над ними. Ким був Роман Лакапін? Моряком і темним неуком. Навіть батька свого не пам’ятав і тому величався Лакапіном, тобто народженим у Лакапі, що у фемі Ліканд. Але ж це він до того знахабнів, що всупереч вимогам синкліту своєю узурпованою владою призначив візантійським патріархом свого сина-підлітка Феофілакта. Ясно, те дитя марнувало час не на відправах у храмі святої Софії, а в батьковій конюшні, де годувало жеребців ізюмом і сушеними фігами. А тим часом цей неук встиг скарати магістрів Стефана і Миколая, містика Іоанна, стольничого Константина Воїла і ще багатьох сановників з добрих родів. Не дивно, що патрон святих василевсів, бог — дух святий, не терпить сусідства смердючих м’ясників та селюків і карає за це блюзнірство нерозумних і піддатливих злу ромеїв… Води!
Слуги підносили срібний глек з тонкою довгою шиєю, наливали прозору рідину у срібний келих, Феодор пригублював і з уклоном подавав імператорові.
— І зараз на троні сидить нащадок узурпатора, — гірко промовляв Варда Фока, — бо хто його пращур? Теж селюк, що приплентався від убогості своєї до Константинополя на заробітки.
Темніли від такої мови очі сановників, суворішали обличчя родовитих феодалів і стратигів фем.
— Він уже встиг загубити військо ромеїв в Траянових воротах і тепер іде на самих ромеїв з найманцями, купленими на золото норманнами і русами, позиченими у їхнього князя-ідолопоклонника. І мудрі були мої славні предки, котрі кров’ю своєю кріпили кордони імперії, але й піднімали переможного меча на династію узурпаторів… Води!