Варда Фока кинув швидким оком на фланги. Картина, яку він побачив, вразила його. На лівому крилі, там, де стояли варяги, летіли в неповороткі залоги щитоносців і лучників кам’яні брили і важкі колоди, всіяні залізними гостряками. Воїни, гинучи цілими купами, задкували, бо не могли лишити своїх шерег і розсіятися: без захисту щитоносців вони робилися здобиччю ворожих стріл. А варяги неспішно сунули за ними, дружно підтягуючи на линвах балісти.
На правому крилі теж коїлося непередбачене. Вершники метушилися, а коні їхні раптом падали мов підкошені, болісно іржали і били ногами, калічачи своїх безпорадних хазяїв. Видно, поле перед правим крилом було густо всіяне триболами-їжачками, залізними кульками з гострими шипами, котрі мертво впинаються в копита коней. З рядів моряків сміливо сипонули пращники і прицільно збивали камінням ще вцілілих вершників.
А в центрі ріс і ширився навальний залізний гуркіт. Кавалеарії набрали повної швидкості, коли їм уже самим неможливо зупинитися, коли вони, хоч би й мертві, своєю запанцерованою вагою ламають ворожі шереги. Руси зустріли їх чорною хмарою стріл, що, ясна річ, не зупинило вершників. Ще кілька секунд — і вони таранним ударом проб’ють центр.
Та що це?
Очі Варди Фоки радістю заблищали.
Нажахані руси заметушилися, самі розкололися по центру, панічно побігли до лівого і правого крил, і уся важка кіннота прогуркотіла повз них, не зустрічаючи жодного опору.
Переможне ревище вихопилося з тисяч горлянок:
— Бий!
— Рубай!
— Жени!
Нараз коні кавалеарії почали валитися. Відчайдушний зойк розітнув повітря. І Варда Фока тоді побачив і сам в душі жахнувся ворожим хитрощам і підступам. Коні на повному скаку раптом загрузали в глибоких ямах з пекучим жаром, ламали ноги, борсалися, скидаючи в це гаряче пекло вершників, які з тваринним ревом даремно намагалися врятуватися. А в цю страхітливу знавіснілу мішанину кінських і людських тіл з розгону вганялися нові залізні шереги, збільшуючи хаос і сум’яття. А руси спритно котили до цієї безпомічної валки, що все вище громадилася сама на себе, свої візки, на котрих парували казани з киплячою рідиною, і безжально перекидали їх в те й так знищене місиво. Вершники в залізних обладунках, з шпарин котрих парувало, з нелюдськими криками видиралися звідти, щоб тут-таки впасти або забитими копитами збожеволілих коней, або посіченими мечами, або прошитими стрілами, або піднятими на списи.
Обидва війська мимоволі слідкували за цим страхітливим побойвиськом, де безславно і жахливо гинула найкраща, ударна частина армії узурпатора. Феодор теж дивився на це страхіття, сидячи верхи в шерегах безсмертних — особистої гвардії Варди Фоки, і холодний страх стискав його серце.
Кіннота тікала. Мчала назад без ладу і порядку, тікала панічно, вже непридатна до раті, а придатна тільки до втечі. У вирячених очах навіки застиг невимовний жах, а чорні роти були роздерті божевільним криком. Солдати бачили таке, коли громили чужі міста, рубаючи кожного стрічного. Але таке вони бачили у інших, бачили по праву війни, та не серед своїх товаришів по зброї. Жахи війни обернулися проти них, і багатьом з них закортіло кинути зброю і тікати звідси світ за очі…
Варда Фока відчув цей небезпечний для нього настрій солдатів. Тепер йому лишалося одне з двох — або перемогти, або загинути. Про відступ, що було б зараз із тактичного боку найрозумнішим, не могло бути й мови, бо воєводу роздерли б власні солдати…
Зараз він сам, особисто, поведе своє воїнство в останній рішучий бій, поведе попереду шерег безсмертних, під зображенням непереможного святого Георгія. Ось тільки виїде на горбок і коротко усім скаже:
— Солдати! Покажемо варварам, що ми справжні римляни!
Він виїхав-таки на той горбок, щоб бачили його усі, бо всі за ним насторожено стежили. Раптом незнайома досі млость охопила усе його дуже тіло. В очах пливло й туманилося. Зусиллям волі Варда Фока тримався у сідлі, долаючи вкрай недоречну слабкість. Однак обладунки з електрону дивно обважніли, вгинали плечі і гнобили тіло. Зір запнула каламутна імла. Варда відчув, що не всидить верхи на коні, який танцював під ним і бив копитом. Останнім зусиллям він зійшов з коня і стояв, хитаючись, перед мовчазним воїнством. А тоді впав як підтятий. Всі бачили це. Він виїхав бадьорий і сповнений сил, мужнім і рішучим воєводою, а впав без жодного поранення. Обличчя його збіліло, губи зчорніли, очі оскляніли, ніс загострився. Варда Фока вмер.