Однак в логофетії дрому, в секреті якої служив Анастас, гадали іноді інакше і не завжди радилися з василевсом, бо василевси — розумні і нерозумні — один за одним виходять на яскраву сцену історії і йдуть з неї, щоб вже ніколи не повернутися, а римська держава лишається і мусить лишитися назавжди, хоч би й міняючи, мов театральні маски, своє обличчя. Адже якщо василевс своїми нерозумними діями готує власну погибель, то навіщо гинути разом з ним імперії? Чи не краще триматися звичного гасла, приємного для будь-якого автократора: хай живе василевс і разом із ним міцніє держава ромеїв! А для цього…
А для цього слід пустити до ворогів оцю золоту стрілу, яку Анастас щойно вийняв зі складок гіматія. Стріла золота, а золото обов’язково помітять. Така стріла не загубиться. А на її тонкому тілі пергаментною рукою згорнувся лист «до князя Володимира у власні руки». Рурка була перехоплена широкою, яскраво-червоною шовковою стрічкою, теж дуже помітною. Анастас увіпхав своє пропахле усіма херсонеськими лазнями тіло поміж грубезними зубцями вежі, щоб, бува, його навіть випадково ніхто не помітив.
Унизу, в стані русів, прозоро курилися пригаслі багаття. Руси міцно спали у шатрах, на возах, біля посивілого від попелу жару укопаних в ями кострищ. І тільки вартові стояли на чатах, стовбичили де-не-де на високому насипному валу непорушно, мов кам’яні ідоли на степових курганах.
У повітрі коротко зблиснув золотий разок. Анастас був спокійний, хоч досі його обов’язки полягали у тому, щоб слухати, але не діяти. Службовцеві секрети дозволено все, навіть зрада василевсові, якщо вона лягає на терези добра для імперії. Але виконавцеві чужої волі було невтямки, що цієї хвилини він зрадив херсонітів.
Коли Анастас повертався сходами вниз, то побачив під вежею двох чоловіків у темних, як у нього, плащах з насунутими на голови каптурами. Анастас випростав з-під гіматія руку і помахав заспокійливо: мовляв, усе минулося добре. Двоє унизу, не чекаючи його, одразу ж скочили верхи на коней і поцокотіли геть, викрешуючи іскри кам’яними вулицями міста.
«…Будь певен — не запізнюся!» — пообіцяв Никифор Тавр логофетові.
І він не запізнився: полетіла зі стін Херсонеса золота стріла-листоноша «до князя Володимира у власні руки». А в листі було сказано: «Колодязі, які суть за тобою зі сходу, дають воду, що йде по трубах; копаючи, перейми її». Сьогодні він на власні очі бачив, як на горбах почали копати… Отак Никифор Тавр успішно завершив свої «водні процедури» і тепер повертався на галері разом з Феодором, якого узяв з собою в цей нетривалий вояж, до Константинополя.
Він непомітно для самого себе звик до цього хлопця, а може, й полюбив його, хтозна: начальник секрети ніколи не кохався в самоаналізі. Однак той факт, що Феодор був причетний до цієї цілком секретної акції (а це суперечило настановам великого логофета), промовляв сам за себе. Як не є, а справа була така серйозна, що, якби про неї дізнався імператор, йому разом з логофетом не зносити б голів, адже голови не тримаються на плечах державних зрадників. А втім, імператор ні про що не дізнається. То хіба обов’язково мусить дізнатися логофет про Феодора? Зрештою, як логофет і наказував, Никифор Тавр виконав його волю — взяв особисту участь у здійсненні цього вельми небезпечного діла.
Никифор Тавр походжав з Феодором на верхній палубі галери. Берег вже зник за обрієм, але чайки ще не покинули корабель і з різкими скриками снували над ним. Повівав свіжий, м’який вітерець. Рипіли оголені щогли, бо вітерець був супротивний. На нижній палубі лунко ляскали на оголених спинах рабів-веслярів шкіряні батоги наглядачів.
Він навмисне вийшов на палубу, подалі від сторонніх, бо давно зауважив, що Феодорові муляє якесь тривожне і невирішене питання. Тепер він неквапом походжав і спокійно чекав, бо передбачав, про що запитає Феодор, і наперед підготувався до розмови. Нарешті Феодор озвався: