Ілля Муромець знову повернувся до своїх думок, не забуваючи раз у раз позирати на обрій, де хмарилася суха земля під кінськими копитами: якщо йдуть одвукінь, то в загоні не більше як півсотні мечів…
Так-от: Михайло Потик хитро плете, а далеко йому до словотворців, що співають за князівським столом. Гарно співають, бо складають билини про те, що насправді було. Але якось так співають, що нібито нічого такого й не було, про що слова в порядок уклали, а всі розуміють, про що саме йдеться, і згадують…
Скажімо, чув Ілля билинне слово про доброго молодця Добриню, котрий, мов Юрко Переможець, вогнедишного Змія-Горинича побив, але не гострим списом або мечем булатним, а шапкою з землею грецькою. І, мовляв, порятував тоді хоробрий Добринюшка безліч царівен і королевичів. Порятував, хоч рідна матінка його застерігала:
Хто не знає, тому не збагнути, що сорочинська гора — то гора Старокиївська, де Добриня з вірними гриднями кумирів сокирою рубав і у вогонь кидав, а Почай-ріка — то Почайна, куди через Боричів узвіз, мов колоду, волокли Перуна, б’ючи його палицями і стьобаючи батогами, щоб усі бачили: дерев’янка — не бог, не покарає. І недарма у билині матір застерігає Добриню: у Києві було неспокійно, діло виглядало ризикованим — багато хто вболівав за старими ідолами. Та минулося у Києві, бо стояла напоготові князівська дружина, вже хрещена.
Двічі б’ється у билині Добриня з вогнедишним поганським змієм, бо не минулося йому у Новгороді, куди він прийшов з єпископом Іоакімом і повним загоном тисяцького Путяти.
А новгородці на вічі поклали: не пускати Добриню до міста, не давати йому, відступнику, дідівські кумири на поталу. Особливо намовляв їх Богомил, головний волох їхній, і тисяцький Угоняй, котрий їздив кінно і збройно серед натовпу і волав:
— Краще самі під сокирами поляжемо, аніж віддамо під сокиру богів наших!
Тоді ж новгородці пограбували і спалили старий Добринин дім, а деяких родичів його повбивали. Коли ж підійшов Добриня, вони розтягли міст через Волхов-ріку, витягли на берег два камнемети і почали шугати в нього камінням. Однак тисяцький Путята зайшов з воями до Новгорода з іншого боку, де нікого не чекали, і зчинилася в граді зла січа. А Добриня підпалив посадські будівлі і, ховаючись за вогнем, теж вдерся до міста. Ідолів потрощили, дерев’яні попалили, а кам’яних втопили у ріці. Наступного дня зганяли новгородців на водохрещення: чоловіків хрестили вище мосту, жінок — окремо, нижче. З того дня й кажуть словени: «Путята охрестив мечем, а Добриня — вогнем».
Відтоді Перуна й почали називати Змієм-Гориничем, котрий вогнем пожирав жертовних дівчат і бранців і котрого переміг землею грецькою Добриня Микитич…
Що й казати, пісню правдиво складають, тільки трішки надають їй урочистості. Хіба ж не правдиво співають про нього, Іллю Муромця, про те, як засварився було з самим Володимиром, а ласкавий і справедливий князь визнав власну провину? Або коли він уперше з’явився на князівському дворищі з притороченим у мішку до сідла Солов’єм-розбійником?..
Нечутно лине за бортом Славутич, нечутно суне за обрієм курява. Стоїть тихий, погідний день.
Нараз далеко попереду вихопився з якоїсь дніпрової затоки, вкритої кущами і деревами, швидкий галерний корабель. Став непорушно на стрімкіші, носом по течії, підтримуваний на місці ударами весел. Порснув з обох бортів впоперек ріки блідим грецьким вогнем. По Дніпру з чорним димом попливла палаюча нафта.
Ось воно: за обрієм — курява, на воді — вогонь і дим…
— Зняти вітрила! — наказав Ілля Муромець, наказав спокійно і впевнено, ніби усього цього й чекав. — Веслуй до берега! Шукай затоку! Михайле, виглядай зручні береги для волока!..
Розділ 22
ЗМІЙ У ЗАПРЯЖЦІ
— Збагнули, — задоволено мовив Никифор Тавр, смакуючи сушені смокви, нанизані, мов грубезні кульки чоток, на срібну нитку.