— Гей ти, печенізький блазню! Нащо кликав?
Феодор і далі неквапом їхав, опустивши вістрям списа, не перекидаючи зі спини на руку круглого щита. Ця явна зневага вкрай розлютила руського ратоборця.
— Стережися! — гукнув він. — Нагаєм відшмагаю і пожену!
Так, цей не відчепиться, доведеться-таки з ним битися. Але якщо уб’єш його, другий не виїде…
Феодор рвучко повернув коня і помчав із щитом і списом напоготові. Над бортом корабля на весь зріст піднялися руси. Вершники вихором зближалися. Ще мить… Феодор прийняв удар списа точно на залізну бляху посередині щита. Удар був такий міцний, що товстеньке ратище зламалося. Сам Феодор був уже без списа, він навмисне зронив його перед останнім скоком, в його руці крутився аркан. Руський воїн готувався відбити спис, тому був заскочений, коли удавка раптом впала йому на плечі. Вихопив було меча, щоб рубонути волосяний зашморг, та запізно: коні розлетілися, і він з усього маху важко гепнувся на землю. Гнівний крик долинув із сокола-корабля. Нечесний бій! Печеніги ревли схвально.
Потик лежав нерухомий, непритомний, безпорадний. Феодор впіймав його коня, поклав обважніле тіло ратоборця впоперек сідла, спокійною ходою повів коня за вузду до сокола-корабля. Чесний бій! Та не по руці йому поєдинщик. Беріть його живого. Виставляйте сильнішого!
Так його й зрозуміли, бо зняли Потика, а на коня вскочив свіжий воїн. Цього Феодор одразу впізнав, хоч аж ніяк не сподівався його тут побачити. Це був рідний дядько самого князя Володимира Добриня, беручкий до ратного діла богатир. Феодор був без списа, і Добриня виїхав без списа. Виїхав на чесний і рівний бій. Якби усе це зараз побачив Никифор Тавр, він пожалкував би, що не все сказав своєму вправному вихованцю, і заволав би, виправляючи помилку:
— Убий його!
А відтак Феодор, виконуючи наказ, знову повернув коня у поле й поїхав підтюпцем, не озираючись, даючи зрозуміти, що й з цим не хоче битися. Збуджений гомін долинав з печенізького стану. Не могли степовики збагнути свого удатного ватага, але на те він і ватаг, їхня голова, що думає про невідоме простим вершникам і діє, як хоче. Їх діло мале — в усьому коритися йому, поки він з ними. Він, котрий приніс умовлену червону стрілу без пір’я у розщепі. Так наказав каган.
— Стій! — владно гукав Добриня до Феодора. — Чому тікаєш? Нащо кликав на двобій? Ось я — тобі поєдинщик!
Феодор незворушно віддалявся, не озираючись.
— Виймай меч, гадюченя! — востаннє гукнув княжий дядько і кинув коня вскач.
І знову Феодор був змушений повернутися обличчям. Крутячи довгим мечем над головою, до нього летів Добриня.
— Не квапся до смерті, дядьку! — похмуро попередив Феодор. — Не тебе чекаю!
— Боронися!
Феодор теж вихопив меча. Крутилися коні, б’ючи копитами м’яку, піддатливу землю, вбиваючи в неї траву і непоказні степові квіти. Блискавками спалахували на сонці мечі, але тільки один меч рубцював і шрамував щит — меч Добрині: Феодор беріг зброю, щоб лишилася гострою, без щербинки і зазубринки. Товкли коні землю, огортала ратоборців сива курява. Та ось Феодор улучив мент, закрутив свого меча, як вчив старий брит Норман Квіклій, змійовиком навколо ворожого леза і смикнув навскоси, вивертаючи його разом з рукою. Аж крекнув від болю у плечі Добриня, меч його сріблястою блискавкою увігнався в трави. А Феодор почав батожити коня обеззброєного суперника, женучи його до корабля і глузливо примовляючи:
— Казав не квапся, дядьку! Ти ж мені у батьки годен, а не в поєдинщики. Не по руці ти мені, як і твоя шабелька. Ач, неслухняне старовидло! А чи діда у себе не знайдете?
Очі Добрині палали гнівом, щоки — соромом. На піщаному горбі збентежено мовчали. Печеніги галасливо раділи. Вдруге переміг їхній ватаг. І то — як! Доброго молодця прислав каган, з червоною стрілою без пір’ячка…
…Виїжджав у чисте поле Ілля Муромець на смертний бій із суперником. Ватаг на ватага. Богатир на богатиря. Рівні на зріст. Рівні в широких раменах. Та чи рівні ратним досвідом? І чи рівні силою?
Не задкував перед ним Феодор, не повертав коня світ за очі. Дочекався свого. Був із списом, мав час відшукати його у густій траві, поки руси давали коневі відпочити, охолонути. Наїжджав на нього із списом Ілля Муромець. Було тихо на горбі. Стало тихо біля стриножених коней. Збагнули: ці двоє не розійдуться миром.