Давно вже міцно стояв на ногах Ілля. А допоміг йому коваль Любота, якого теж у Карачарові мали за чаклуна. Завжди чорний, похмурий, весь у кіптяві, він у своїй темній з червоними відблисками кузні виглядав на злого духа. Але майстрував добре.
Колись Любота був таким же орачем, як усі, та раптом покинув сільську працю, узяв тлумачок і, нічого не кажучи, геть зник. Років десять його не було. А тоді, коли вже ніхто його і не чекав, раптом з’явився і почав ковалювати. Неспокійний і незбагненний був чоловік. Чаклун, видно, заприязнив у мандрах із духами…
Раніше його інакше називали, Любота — то прізвисько нове. Коли його запитували, чому він покинув оранку, а взявся за ковалювання, відповідав коротко, всім однаково:
— Люба робота…
Отак його і почали називати — «Люба робота». А потім, якось непомітно, два слова злилися в одне — «Любота».
Того вікопомного дня, надвечір, несподівано назирнув коваль до їхньої хати, глипнув спідлоба на Іллю і понуро буркнув:
— Тепер більше ходи… По гриби, по ягоди…
Сказав оце й пішов.
Послухався Ілля. Ходив по гриби та ягоди, і від того ходіння з приємною млостю нили м’язи на ногах, наливаючись силою. А коли цей здоровий біль минувся, знову прийшов Любота, щоб з порога буркнути:
— Бігай і стрибай…
З того й повелося. Наступна порада була: щоранку класти на плечі важкеньку, але по силі ніг, колоду і присідати. А потім іти до нього, до Люботи, в кузню і місити ногами глину для формочок. Отакий був коваль Любота! Хоч і потоваришував із духами, але, видно, з добрими…
А мати є мати, досі за Ілейкою потерпала, хоч Ілейка вже не одне літо, як побрався з дочкою старого бортника Тихомира Вулика, і мали вони прегарного сина — Божедара. Власне, тому й подався Ілля на горішній торг, щоб знайти дарунки для дружини Любаші і укоханого дідом та бабою онука. Світле щастя завітало і оселилося в їхнім дворі. Мати мало не щодня вдячно згадувала невідомих прийшлих чаклунів:
— Хай буде добрим волхвам здоров’я та всякого достатку! Хай обходить їх лихо і кривда!.. Ох, не бачила я їх, добродіїв… Не вклонилася, не дякувала… Ох!..
Усякого ловкого краму на торзі було, з візерунками і написами. Навіть на дерев’яних тарелях бігла мистецьки вирізьблена дичина, а що вже й казати про оздоблені черленим сріблом турячі роги для питва, жіночі колти, різьблені по кості-рукояті ножі, глеки і корчаги. А ось товар із Волзьких Булгар — красне шитво, намисто, серги, ножі й сокири, широкі шкіряні пояси з мідними бляхами, вигнуті серпом булгарські мечі, міцні і гострі, та незручні для русичів, що звикли до прямих і загострених з обох боків. Як ніхто, зналися булгарські майстри на залізі, та щось не боронило воно їх на раті… Ілля узяв великий і важкенький замок, такий, що хоч городську браму зачиняй, на зворотному боці помітив дрібний напис руською мовою: «Зробив почитатель майстрів, кормилець удів і сиріт, син Муси, залізного діла умілець Шагід-Улла». Ілля розумівся на грамоті — навчив його той же Любота. Так само, як навчив ковалювати. Та що найбільше Іллю вразило і до пам’яті вкарбувалося — це різьблений напис на труні, — був на торзі і такий крам: «Людино! Смерть — чаша: всі люди піють з неї; труна — двері: всі люди входять в них. Стережись!» Наступного дня гірко промовляв Ілля ці слова, що пригадалися йому як зле віщування, і картав себе за те, що негайно ж до Карачарова не повернувся, не випряг із воза коня, не побіг туди щодуху… Але звідки міг знати?!
А зараз він спокійно ходив і придивлявся, що купити на дарунок, коли батьки вторгують і стане грошей. Примітив намисто з білих і червоних камінців гірського кришталю, а ще хлоп’ячі шкіряні чобітки з дірочками вгорі у дрібних мідних кільцях і тиснені по халяві плетеним ремінцем. Божедар про такі і не мріяв. Що ж, дужче радітиме!
От що не подобалося Іллі — то це городський Перун, що височів на вічовому майдані, поблизу дозорної вежі, де зависали біля сторожки воїнів бронзові, щоб гучніше гули на сполох, била. Стояв Перун такий чорний, такий закіптявлений, ніби рік не вилазив із кузні. А все чому? Бо муромляни виклали на землі кам’яну квітку на вісім пелюсток, усередині ж вкопали стояк Перуна. У кожній пелюстці, мов у чаші, незгасно палахкотіла смола. І от, звідки б не повівав вітер, чорний смоляний дим обкурював світлого бога неба і блискавок.
До вечора з усім упорались: і своє продали, і чуже купили. Ночувати повкладалися на возі, тут-таки — на сільському торзі. Ілля до зірок оповідав батькам про чорного, як вуглина, Перуна. А може, то не Перун? Може, то Сімаргл або Дажбог? Хтозна, не добереш, бо геть увесь закіптявлений…