— Тобі відоме ім’я Ахмед-ібн-Арслан?
— Так, логофете, відоме, — тихо мовив Феодор.
— Ще б пак! Це ж він купив тебе у печенігів для тяжкого рабства, а продав нам на кращу долю. Багато було за тебе плачено! Шкодуєш за минулим?
— Мені нема за чим шкодувати.
— Слушно! Так-от, Ахмед-ібн-Арслан — наш давній агент. Має багато знайомих, для котрих іноді виконує делікатні доручення. От і недавно його попросили — і за це, звісно, гарно заплатили — передати таємного листа протоспафарію, начальнику наших меченосців. Аби не викликати жодної підозри, купець негайно виїхав за межі імперії, а листа наказав передати своєму слузі. Цей лист у мене, а протоспафарій досі чекає його. Однак він мусить листа одержати. Запитання є?
— Я уважно слухаю, логофете.
— Правильно робиш. На всі необхідні запитання я відповім сам. Слухай далі: віднині ти — отой слуга Ахмеда-ібн-Арслана і більше ніхто, раб, якого купець разом з листом дарує протоспафарію. Ти віддавна був куплений Ахмедом і навчений військовій справі, аби слугувати в особистій варті купця. Начальник мечоносців готує зраду, збирається перейти на бік узурпатора. Втечу його затримує тільки цей лист з дуже важливими відомостями. Якими? А цього ти не знаєш, і це справді так. Тікаючи, він обов’язково візьме тебе з собою. Як ти гадаєш, Никифоре, візьме його Агафій Італ чи ні?
— Візьме. У таких справах свідків не лишають.
— Так. Найчастіше лишають покійників. Але цього не станеться, бо на тому боці протоспафарій почуватиме себе у безпеці, а добрий і відданий воїн ніколи не завадить. Тобі, Феодоре, нічого не загрожує, бо змовників, котрі писали цього листа, ми до певного часу не будемо чіпати. Ясно?
— Зрозуміло, логофете.
— Отже, для всіх ти — вірна людина купця Ахмеда-ібн-Арслана. Протоспафарій Агафій Італ неодмінно буде прийнятий Вардою Фокою. Твоє завдання — сподобатися узурпаторові і зробити так, щоб малий зрадник подарував тебе більшому зраднику: дароване легко дарувати. Відтак, ти стаєш слугою узурпатора. Слугуй добро і старанно, щоб завжди бути при ньому. Дай мені свій хрест!
Феодор зняв з шиї натільного хреста і простягнув логофетові. Той узяв його, висунув з кафедри шухляду і недбало кинув у неї хрестик. Натомість вийняв інший, скромний і непоказний, на дешевому мідному ланцюжку.
— Якщо на цьому хрестику натиснути отут, вгорі, — сказав значуще, — знизу впаде крапля.
Важко глипнув на Феодора:
— Крапля без кольору і смаку…
Феодор твердою рукою взяв хрестик і почепив собі на шию.
Великий логофет сказав:
— І останнє: куди ж і — головне — коли ця крапля мусять впасти? У келих, котрий питиме узурпатор, незалежно з чим — з вином чи з чистою водою. Коли? У точно визначений час: перед початком вирішальної битви, не раніше і не пізніше. Тільки у цей час, коли він настане! Після того ти мусиш зникнути і повернутися до нас. Зможеш?
Феодор відповів певно:
— Зможу!
— Хай допомагає тобі бог, — мовив логофет, — бо ти — захисник його живого втілення на цій грішній землі. З подробицями тебе познайомить Никифор Тавр. А тепер ідіть! Бажаю і сподіваюся повного успіху.
Коли начальник секрети і Феодор знову опинилися у темряві потаємного ходу, Никифор Тавр підбадьорливо прошепотів:
— Нічого не бійся, Феодоре, все минеться добре для тебе. В хрестику — отрута повільної дії…
Розділ 16 ХВОРИЙ НА ПУРПУР
Феодор нечутно слугував за столом узурпатора. Варда Фока був людиною міцної, вояцької будови, кремезний, тренований щоденними ратними вправами, котрими починав кожен ранок. Обличчя мав довгасте, з різкими, ніби карбованими на темній міді рисами. Волосся і очі були чорні, немов оксамит ночі. Він урядував як справжній василевс: сидів на двомісному золотому троні, на м’яких пурпурових подушках, шитих золотими візерунками царських відзнак, у пурпурових чобітках. Перед ним лежав стос рожевого паперу василевсів і довгі лебедині пера, фарбовані червоно. Поряд стояв каламарик з пурпуровим чорнилом, яким має право писати лише імператор. Поруч з ним, на сусідньому місці подвійного трону, відокремленому од нього тільки тонким золоченим бильцем, лежав масивний золотий хрест, геть всіяний сяючими, як зірки вночі, великими діамантами. Цей дорогоцінний хрест символізував присутність тут прихильного до земного володаря ромеїв незримого смертними бога — духа святого. Діло імператора — святе, хрест — на його знаменах.
Щовечора до великого шовкового намету узурпатора приходили найближчі сановники, воєводи та інші знатні особи, потік яких не вщухав. Узурпатор щедро пригощав їх і вів заздалегідь обдумані розмови. Феодор слугував йому — брав на пробу їжу з кожної тарелі і пригублював з коленого келиха: Варда Фока боявся отрути. Узурпатор зовсім не пив вина, а тільки чисту джерельну воду, яку тримали для нього у прохолодних довгошиїх срібних посудинах, бо срібло надає воді живої, цілющої сили. Це тішило і в той же час бентежило Феодора. Тішило, бо сам не любив хмільного зілля, бентежило, бо сп’янілий не панує над собою і втрачає пильність. А мав брати на пробу все — і воду, і вино.
Все сталося так, як передбачив великий логофет.
З купкою вищих чинів служилої знаті, яких протоспафарій схилив до зради, Агафій Італ перебіг на бік узурпатора тієї ж ночі, коли до нього заявився на доброму коні, в легких, але надійних обладунках, при мечі і щиті не гінець, а воїн. Перебіг під самий ранок, коли непоборний сон клепить очі навіть у нічних вартових. Клепить, протоспафарій це знав, хоч солдати й примудрялися дрімати на посту, стоячи, мов коні.
На подив Феодора, протоспафарій не зламав на листі печаток, отже, й не прочитав його, натомість довго і ретельно розпитував посланця: хто йому листа дав, кого він знає, кого бачив, що писалося у тому листі. На все Феодор відповідав коротко:
— Не знаю, пане.
Він справді не знав, і в його відповідях виразно бриніла щирість. На останнє запитання він відповів, як було домовлено:
— Мій господарю, єдине, що я знаю, це те, що славний купець Ахмед-ібн-Арслан разом з листом дарує мене.
— Ти раб?
— Колись був купленим рабом, ще в дитинстві. Але добродій Ахмед-ібн-Арслан навчив мене військовій справі і причислив до своєї особистої варти. Тепер — слугуватиму тобі, — Феодор низько, рукою до землі, схилився.
Протоспафарій посивів у походах, був досвідченим воїном, і його прикро вразило напівцивільне безладдя, що панувало у стані Варди Фоки, напівцивільне, бо люди були при зброї, отаборилися у військових наметах, а заснували недоладний триб життя чужоземних переселенців, яких імператор ще не наділив землями.
Не було ладу серед воїнства Варди Фоки: узурпатори завжди щедрі й поблажливі до своїх вояків, щоб не перебігли до ворога, не покинули своїх дек…
Щемно стало протоспафарію від того огидного для старого солдата видовиська, ворухнувся в душі сумнів — чи вірно вчинив, зрадивши василевса, але пригасив той розпачливий сумнів, бо вже не було у нього назад вороття. Навпаки, намагався себе заспокоїти, бо навіть на око військо Варди Фоки було втричі більше, аніж у Василія. Агафію Італові міг би дещо розтлумачити Феодор — наприклад, звідки і для чого останнього місяця в таборі узурпатора раптом побільшало напрочуд дешевого, але міцного вина, — та він, зрозуміло, не зронив і словечка.
Перебіжчики чекали, поки покличе їх василевс, та Варда Фока сам приїхав до них кінно, в оточенні молодих протоколістів — ад’ютантів з багатих сімейств, що навчалися при імператорові ратної науки. Захоплено дивився на нього Феодор, з тим скромним і невибагливим захопленням, яке тішить саме видовище обожнюваної людини.
Помітив той погляд вродливого, свіжого на обличчя юнака Варда Фока, і світло стало йому на серці, бо серед свого почту бачив тільки понурі або хитрі, стримано холодні або жадібні очі — очі пихатих вельмож, рівних йому походженням, сановитих інтриганів, лютих до усе вищих чинів кар’єристів і навік уражених блиском імператорського золота шахраїв. Знав їм усім ціну і не вірив нікому. А тому чисті, щирі очі юнака огорнули його теплою блакиттю.