Никифора Тавра він зустрів привітно і приязно — зналися віддавна і навіть, наскільки це можливо між людьми, що звикли все приховувати і втаємничувати, товаришували, отже, й довіри мали один до одного більше, ніж до когось іншого.
Великий логофет одразу ж люб’язно запросив начальника секрети помилуватися його екзотичним садом з фонтанами, а поки туди йшли, жваво просторікував про випадкове або незначуще — нові сорти вин, гарну для риболовлі погоду і поновлені після придушення заколотів змагання кінних квадриг на іподромі. І тільки, коли вони в саду зупинилися біля купи, здавалося б, хаотично накиданих диких каменюк, з-поміж яких з шипінням фонтанували тугі струмені, щоб потім з плюскотом опасти і розбитися долу, логофет заговорив про діло, задля якого покликав.
Але, хоч сторонніх вух тут не було та й неможливо було підслухувати, бо їх оточував відкритий майданчик, голос його все одно притишився і цілком губився в шумовинні фонтана. Навіть Никифор Тавр, що стояв майже впритул до нього, змушений був дивитися на його губи і напружувати слух. Ну, що ж. Зате, коли говорив він, дивився на губи і прислухався логофет. Та це їм обом анітрохи не заважало, бо розуміли один одного з півслова.
— Чи не здається тобі, — почав логофет, — що облога Херсонеса русами аж занадто тривала?
— Здається, — з тонкою усмішкою відповів Никифор Тавр, — але я смертна людина і тому можу помилятися.
— Можеш, — охоче погодився великий логофет, — але, гадаю, зараз ти не помиляєшся.
— Радий це чути.
— А ще більше зрадієш, коли почуєш ось що: на допомогу обложеним василевс споряджає великий флот з хлібом, вином, м’ясом, рибою та іншим харчем. Самого хліба наказано відвантажити сімсот мір пшениці.
— Ого! Стане на цілий рік!
— Авжеж, стане. Якщо флот дійде…
— А хіба не дійде?
— Чому ж? Обов’язково дійде. Зараз для штормів не сезон, а більше транспортові нічого не загрожує: його супроводжують шість дромонів і ціла ескадра тахідромів.
— Тоді — таки дійдуть. Від грецького вогню руські лодії спалахують, мов смолоскипи, а дромони для них — цілі плавучі фортеці. Отже, шлях не заступити.
— Маєш рацію. Особливо якщо додати, що за бортами тих плавучих фортець стоятимуть тисяча солдатів і загін балістіаріїв з новими балістами, що влучно кидають на ворога й найважчі камені.
— Навіщо все це?
— Усі вони мають підсилити військо херсонеського стратига.
— Сила! Але ж залога на стінах Херсонеса сама варта цілого війська. Не заздрю князеві Володимиру.
— Але чому?
— Не візьме він Херсонеса, бо не годен обложити його з моря.
Великий логофет одразу пожвавішав і рвучко підняв голову, щоб поглянути в очі Никифорові Тавру:
— Я ладен забитися на будь-який заклад, що й двох місяців не мине, як руський володар відчинить ворота отих одвіку пихатих херсонітів.
— Так, про них ходять чутки…
— Чутки! Через ці так звані чутки їм тепер ні солдати, ані сам господь бог не допоможуть.
— Але звідки така певність?
— Зваж: це тільки мої недолугі припущення. Та я був би радий за свою, сподіваюся, ще тямущу голову, якби вони здійснилися. Хоч мені, безумовно, як і усім, шкода було б втрачати Херсонес…
— На чому ж ці припущення ґрунтуються?
Великий логофет не відповів. Він мовчки, перебираючи пальцями, сунув правицю під прохолодні струмені фонтана, потім різко змахнув рукою, струшуючи з пальців краплі води. Набрав повчально-показового виразу глибокої задуми.
Відтак нарешті з притиском мовив:
— Як ти гадаєш, чи допоміг би херсонітам флот, якби їм раптом забракло води?
Никифор Тавр розуміюче примружився, однак запитав:
— Хіба води не стане?
— Боюся, що не стане, — скорботно зітхнув логофет.
— Але ж досі…
— Ха, досі! Князь Володимир досі не знає, що питна вода йде до міста по водогінних трубах з колодязів, які знаходяться на горбах позаду його війська. І варто йому про це дізнатися… А дізнатися він може будь-якої миті…
— Так, варто йому про це дізнатися, як херсонітам лишиться саме море.
— Отож, ціле море води! Кажуть, якщо випарувати з неї сіль, морську воду можна пити. Однак, Никифоре, коли ти там будеш…
— А хіба я буду там?
— Так, бо підеш з флотом… Так-от, коли ти там будеш, обов’язково завітай до лазні, бо ліпша нагода тобі навряд чи трапиться. А лазні там чудові — ще із староримських часів! В одній з них на стіні викладено рідкісну навіть на ті часи мозаїку — дві молоді жінки, що миються, між ними висока посудина з водою, квіти і птахи. Завваж, що мозаїку виготовлено з прибережної гальки, і варто на неї хлюпнути водою, як вона раптом спалахує яскравими барвами… А втім, про що я казав?
— Що ліпшої нагоди помитися мені не трапиться…
— Ах, так! Що-то значить — стареча пам’ять, — бадьоро вів далі логофет, сміючись блискучими очима. — Раджу піти до лазні Агафона: якщо не помиляюся, там працює напрочуд вмілий масажист. Ім’я його — Анастас…
— Дякую за корисну пораду.
— Ет, дещиця! Чого тільки не зробиш для кмітливої людини! Сподіваюся, тобі вистачить тижня на водні процедури?
— Цілком.
— Розумієш, я хочу, щоб ти повернувся з тим же транспортом, а він у Херсонесі стоятиме лише тиждень. Розвантажиться, візьме з купецьких складів зайвину товарів і — назад. А вдруге туди завітати він навряд чи встигне. Мабуть, тобі не з руки було б зустрічатися з князем Володимиром в підкореному ним місті? Бранця не захищають привілеї колишнього посла імператора. До того ж, як виявилося, брехливого… Адже імператори не брешуть, брешуть їхні посланці.
Розділ 19 ЗОЛОТА СТРІЛА ЗРАДИ
Дивно було бачити Анастаса з його промитим і пропареним але до неприродної і якоїсь неживої блідості обличчям, яку ще більше підкреслювала коротка кучерява борідка, в передранок біля фортечних мурів. Він кутався у темний гіматій і сторожко озирався на всі боки. Але кам’яні, позбавлені дерев вулиці Херсонеса у цей час були порожні і голі, як не уживані пенали.
На сході ледь світлішало. Прокидався хрусткий прозорий ранок. Анастас нечутно і легко стрибав пощербленими сходинами-плитами, зволоженими за ніч подихами моря, піднімаючись на верхній майданчик чотирикутої вежі, де стояли дві важкі балісти, котрі вдень вивергали на русів каміння і нечистоти. Зараз тут, окрім цих бойових машин, більше нічого і нікого не було, — нічна варта пильнувала місто нижче, на стінах, ховаючись в критих переходах і позираючи на ворожий табір крізь вузькі бійниці.
Анастаса зараз ніщо не обходило, окрім точного і ретельного виконання таємного доручення. Він прискалив око і дивився на величезний військовий табір грізних північних воїнів, що вісім місяців тому прийшли під стіни Херсонеса на чолі зі своїм князем Володимиром. Стали під стінами і вперто стоять, хоч місто взяти не можуть. Та й не місто хоче взяти князь Володимир, а хоче узяти в жони сестру василевса Анну, як йому було обіцяно. Але все лихо в тім, що після гучної звитяги над Вардою Фокою в столиці забули або удали, що забули, про ту вимушену обіцянку, а гордий перемогою імператор Василій не підписав договір, укладений у Києві, знехтував домовленістю, яка його ж самого урятувала. Нині імператор привів до присяги величезне військо, зібране узурпатором, і ладен був тепер воювати хоч би з усім світом. Будь-який привід до війни його, нерозумного у своїй жадобі до ратної слави, тільки тішив.
Однак в логофетії дрому, в секреті якої служив Анастас, гадали іноді інакше і не завжди радилися з василевсом, бо василевси — розумні і нерозумні — один за одним виходять на яскраву сцену історії і йдуть з неї, щоб вже ніколи не повернутися, а римська держава лишається і мусить лишитися назавжди, хоч би й міняючи, мов театральні маски, своє обличчя. Адже якщо василевс своїми нерозумними діями готує власну погибель, то навіщо гинути разом з ним імперії? Чи не краще триматися звичного гасла, приємного для будь-якого автократора: хай живе василевс і разом із ним міцніє держава ромеїв! А для цього…