— Тримайся за линви, тоді не впадеш, — порадив чорнявий чоловік із синіми очима. А коли Божедар підійшов і міцно вхопися за мотузяну драбину з дерев’яними колодками впоперек, що вела від борту аж нагору, до бочки під самою верхівкою щогли, чужинець, усміхаючись, запитав: — Не бачив раніше моря?
— Не бачив, — чомусь пошепки відповів Божедар.
— То дивись, — ніби запрошуючи, повів чоловік рукою. Божедар глянув за борт, у зеленкувату безодню. Вода швидко линула вздовж корабля, кидаючи в обличчя солонкуваті бризки. Вона була світла і густішала на глибині. На поверхні гойдалися прозорі купольця, ніжно забарвлені, як квіти.
— Медузи, — пояснив чорнявий чоловік.
Аж раптом, неподалеку від борту, вистрибнула з води сіра, лискуча звірина. Вона була тупорила, із дзьобом як у качки, тільки великим. Від несподіванки Божедар сахнувся. Звірина стрімко пролетіла над водою і шубовснула на хвилю. Тільки бризки знялися.
— А це — дельфін, — сказав чоловік.
— Який страшний! — вихопилося у Божедара.
— Помиляєшся, хлопче, — щиро засміявся чорнявий. — Дельфіни — друзі моряків. Вони вказують кораблям безпечний шлях до берегів, а іноді навіть рятують потопаючих.
Він посерйознішав і вів далі:
— Ти замилувався медузами і злякався дельфінів. А тим часом медузи — отруйні. Якщо узяти красиву медузу в руку, вона так обпече шкіру, що кілька днів болітиме. Все на світі оманливе, і людина часом не знає, де добро і де зло, ворога бере за друга, а друг ввижається ворогом…
— А ти, дядько, хто? — наважився запитати Божедар. — Ти з наших, ти русич?
— Ні, я не русич. Я — ромей.
— Ромей? Хто це?
— Так у нас, у Візантії, називають підданих візантійського царя.
— Звідки ж ви знаєте по-руськи? — здивувався Божедар.
— Вивчив. І ще багато різних мов я знаю. А ти звідки родом?
— Із села Карачарова, — відповів Божедар.
— А де воно — оте Карачарове?
Нічого не міг сказати на це Божедар і кинув коротко:
— У лісі.
— Хто ж твій батько?
— Він дужий і могутній! — зблиснув очима хлопець. — Якби він знав, де я, він би соколом прилетів і всіх круків побив! Сильнішого від батька у селі нікого нема!
— Це добре, — мовив той. — Якщо твій батько сокіл, я зватиму тебе Соколиком. Згода?
Божедар аж порожевів. Нове назвисько йому сподобалося.
Після вечері кожному хлопчикові дали по ковдрі, щоб вночі куталися, і знову зачинили. Але темний трюм уже не лякав. Божедар закутався у ковдру і не міг заснути, бо весь час у пам’яті спливало бентежне запитання: «А де воно — оте Карачарове?» — «У лісі», — відповів хлопець.
А що міг відповісти? Не відав, де Карачарове. Не знав шляхів-доріг до цього. Плуталися в голові численні річки і озера, ліси, галявини, нескінченні степи, що віддаляли його від рідної домівки. А тепер ще — безкрає море. І здавалося Карачарове маленьким-премаленьким сільцем, що загубилося десь далеко-далеченько, аж скраєчку великої-превеликої землі. Згадалося, як наспівувала мама:
На дубі корова білку лаяла, По синю по морю жорна пливуть.По синю по морю дитяче горе пливе, важке, як жорна…
А на ранок знову була чисто вимита палуба з сонцем і бадьорим морським вітром, що пустотливо кидав в обличчя солоні бризки. І був на палубі чорнявий, зичливий до хлопчиків чоловік, до якого моряки шанобливо зверталися «аколіта»[1]. Він марнував свій час серед хлопчиків, встигав побалакати з кожним, і хлопці, відірвані від рідних домівок, від родинної ласки, тяглися до нього і позирали ревниво на того щасливчика, якому він приділяв свою увагу. Божедар не знав, про що цей чоловік веде мову з іншими, але розмови, які виникали між ними, його бентежили. Особливо, якщо аколіта починав із запитання: «А це правда, що у вас на Русі?..» Скажімо, покличе до себе або сам підійде і раптово запитає:
— А це правда, що у вас на Русі вклоняються дерев’янкам?
Божедар аж німіє, не знаючи, що відповісти.
— Яким дерев’янкам? — нарешті соромливо запитує сам.
— Чув я, нібито у вас водиться таке: зрубають звичайне дерево, обтешуть його, вирізьблять страхітливу пику і вклоняються цій потворній колоді. Це правда?
— Так то ж не дерев’янки! — силкується пояснити Божедар. — То боги наші! Перун, Ярило, Сімаргл, Мокош, Мстибог…
— Які ж вони боги, коли роблені з дерева? Колода є колода.
— Вони могутні!
— У вас, в Карачарові, був такий бог?
— Був. Перун…
— Чому ж цей могутній бог не захистив нікого з поселян?
Божедар тільки розгублено кліпав очима.
А чорнявий провадив своєї:
— Отож-бо й воно. Марно дерев’янці вклонятися: чи ідолу, чи однодеревці, або просто діжці. Бог на небі один — Всевишній і Всемилостивий. Без його волі і волосина з голови не впаде. Він усе знає, все чує, все бачить. От ти вважаєш, що з тобою сталося лихо, а насправді сталося добро… Скоро сам переконаєшся!
Плуталося в голові у Божедара від тих розмов, не хотів думати про могутніх богів, як про дерев’яні колоди, а мимоволі думав.
Та настав ранок, коли бородатий моряк, що чатував у бочці на щоглі, нараз несамовито загорлав, вказуючи рукою вдалину:
— Терра!
І всі інші моряки почали збуджено і радісно кричати, вдивляючись в обрій: «Терра! Терра!». Невдовзі і хлопчики, що скупчилися на носі корабля, роздивилися, що там, куди вказували моряки, щось темніло ледь помітного смужкою.
Земля!
Весь день той неясний разок ширшав і більшав, а надвечір уже виразно громадився крутими скелястими берегами, вздовж яких линув на захід сонця корабель. Береги були незнайомі й тому цікаві, на них би дивитися й дивитися, але, як і завжди, хлопчиків на ніч зачинили в трюмі.
А наступного ранку ляда не відчинилася.
Як і першого дня морських мандрів, над головою взад-вперед швидко тупотіли ноги, щось бряжчало, гупало і лопотіло, чулися метушня й короткі вигуки. Потім щось загуркотіло вздовж бортів і шубовснуло у воду. Тоді на палубі стихло.
А ляду все не відчиняли, ніби на палубі геть забули про зголоднілих бранців. Минали години, і, хоч як весь час очікували на це хлопчики, ляда відкинулася зненацька.
— Швидше! Швидше! — заквапили їх згори.
Вони один за одним, вже призвичаєно спритно, вибиралися на палубу і завмирали перед ще ніколи не баченим видовищем.
Що впадало в око — це величезні золоті куполи з золотими хрестами на маківках, що ніби пливли у прозоро-блакитному небі і сліпучо виблискували на сонці. Золоті бані трималися на білих вежах, що теж аж сяяли чистою білизною. А нижче, серед зелених садів, біліли стіни велетенських палаців, напівзатулених сірими зубчастими мурами з безліччю важких чотирикутних веж.
— Хутко! Хутко! — квапили моряки і грубо штовхали хлопчиків у спини до трапа, що косо збігав до величенького човна, вкритого згори парусиною так само, як шестиколісний віз телячою запоною. І все ж, збігаючи на човен, хлопчики встигали побачити ще безліч кораблів, які своїми щоглами утворювали цілий ліс. Скрізь снували човни і лодії. Їх було стільки, ніби їхній корабель потрапив на морський ярмарок.
— Швидше! Швидше!
Хлопчиків одного за одним заганяли під парусину, і казкове місто зникало з очей. Але вже знали вони, що допливли до Царівграда ромеїв.
Під парусиною було так само задушно, як і під телячою запоною на возі. На кормі човна містилося ще дванадцятеро оголених до пояса веслярів — по двоє за кожним веслом — і кремезний чоловік, що стояв на весь зріст, затиснувши під пахвою довгий держак керма. Кермовий щось різко гукнув, і весла занурилися в воду. Човен рушив. Чоловік за кермом раз у раз погукував, і вилискуючі від поту м’язисті тіла веслярів пружно відкидалися на спини.
Пливли довго і, коли причалили до непоказного дерев’яного помосту, побачили, що тут немає ані кораблів, ані людської юрби на березі. Біля причалу погойдувався тільки ще один човен. А на дошках причалу бив копитами гарячий огир, якого стримували на місці за вуздечку, оздоблену золотом, двоє воїнів. Кінь був укритий тонким килимом під високим сідлом. На килимі були вишиті чудернацькі звірі з лев’ячими тулубами, лебединими крилами і дзьобатими пташиними головами. Від сідла звисали срібні стремена.