КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ті світи подалися на своїх каділяках до столиці. На весільний бенкет.
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані. Ми не хочемо забирати більше ніж потрібно вашого дорогого часу. Ваш чоловік, мабуть, нетерпеливо чекає на вас.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Гобі? Я відіслала його назад до Ґайзельгаштайґу з його порше.
ЛІКАР (спантеличено): До Ґайзельгаштайґу?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Мої адвокати подали вже клопотання про розлучення.
УЧИТЕЛЬ: А як же весільні гості, шановна пані?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Вони призвичаєні. Це — друге з моїх найкоротших одружень. Тільки з лордом Ізмаелем було ще коротше. Що вас привело до мене?
УЧИТЕЛЬ: Ми прийшли в справі пана Ілля.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: О, хіба він помер?
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Адже в нас існують наші західні принципи,
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чого ж ви хочете?
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці, на жаль, на превеликий жаль, справили собі різні речі.
ЛІКАР: Досить багато речей.
Обидва витирають піт.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Заборгувались?
УЧИТЕЛЬ: Безнадійно.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Попри свої принципи?
УЧИТЕЛЬ: Ми тільки люди.
ЛІКАР: А тепер мусимо сплатити свої борги.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви знаєте, що вам треба зробити.
УЧИТЕЛЬ (відважно): Пані Цаханасян. Поговорім відверто. Уявіть себе в нашому тяжкому становищі. Я два десятиріччя плекаю в цій зубожілій громаді тендітні паростки гуманности, а лікар об’їздить на своєму старому мерцедесі сухотників і рахітиків. Навіщо ж ця нещасна жертва? Задля грошей? Навряд. Нам платять мізерно. Я рішуче відкинув запрошення на посаду лектора в кальберштадтському ліцеї, а лікар — в ерлянгенському університеті. З самої любови до ближніх? І це було б перебільшення. Ні, ми терпляче очікували всі ці безконечні роки, а з нами й ціле містечко, бо мали надію, що колись воскресне давня велич Ґюллена, знайде свій ужиток те багатство, що його в такій щедрій повняві ховає в собі наша матірня земля. Під Пюкенрідською долиною залягла нафта, під Конрадсвайлерівським лісом — руда. Ми не убогі, мадам, ми тільки забуті. Нам треба кредиту, довір’я, замовлень, і наше господарство і наша культура розквітнуть. Ґюллен може дещо запропонувати: пансіон ”Місце-на-сонці”.
ЛІКАР: Фабрику Бокмана.
УЧИТЕЛЬ: Фабрику Ваґнера. Купіть їх, оздоровіть їх, і Ґюллен розквітне. Сто мільйонів досить, вони дадуть добрий зиск, не треба викидати намарне мільярд!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У мене є ще два мільярди.
УЧИТЕЛЬ: Не допустіть, щоб надія цілого нашого життя виявилась марною. Ми не прохаємо милостині, а пропонуємо вам угоду.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Справді. Угода була б непогана!
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Я знав, що ви нас не покинете в біді!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тільки, що її годі здійснити. Я не можу купити пансіон ”Місце-на-сонці”, бо він уже мій.
УЧИТЕЛЬ: Ваш?
ЛІКАР: А фабрика Бокмана?
УЧИТЕЛЬ: А фабрика Ваґнера?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Також мої. І фабрики, і Пюккенрідська долина, і Петрова стодола, і містечко, кожна вулиця, кожний дім. Я веліла своїм агентам скупити цей мотлох і не пускати в рух. Ваша надія була химерною, ваше очікування — безглуздям, ваша жертва — дурницею, ціле ваше життя пішло намарне.
Тиша.
ЛІКАР: Це щось жахливе.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Була зима, як я залишала колись це містечко: в матроському вбранні, з рудими косами, на останніх днях вагітности, і мешканці з мене насміхалися. Я тряслася з холоду в швидкому потязі до Гамбурґу, та коли за памороззю на вікнах зникли обриси Петрової стодоли, я заприсяглася, що колись повернуся. Тепер я тут. Тепер я ставляю умови, диктую угоди. (Голосно) Робі й Тобі, до ”Золотого Апостола”. Чоловік число дев’ять прибув зі своїми, книжками й рукописами.
ПОЧВАРИ виходять з глибини сцени й підносять носильницю.
УЧИТЕЛЬ: Пані Цаханасян! Ви — ображена в своїй любові жінка. Ви домагаєтеся цілковитої справедливости. Ви ніби героїня з античної доби, наче Медея. Але тому, що ми розуміємо ваші найглибші почуття, дозвольте нам і вимагати від вас ще більшого: облиште страшну думку про помсту, не доводьте нас до крайности, поможіть убогим, слабким, але чесним людям, щоб вони зажили достойнішим життям, спроможіться на чисту людяність!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Людяність, панове, створено для біржі мільйонерів; а з моєю фінансовою потугою можна дозволити собі міняти світовий лад. Світ зробив з мене повію, тепер я зроблю з нього бордель. Хто не може брязнути калиткою, мусить тупати під чужу музику, якщо йому забажалось танцювати. Вам хочеться танцювати. Порядний тільки той, хто платить, а я плачу. Ґюллен за вбивство. Розквіт за трупа! Рушайте, Робі й Тобі!