Президент. Краще повернуся до номера. Ліпше вже слухати, як два сина-вайла ділять мої потом нажиті статки.
Виходить.
Жульєн. А він президент чого?
Маг. Він від народження президент. Ще в дитячому садку носив блейзер, темну краватку й окуляри, мав цнотливу зачіску з рівненьким проділом і всім нагадував: «Я — президент!» Бачите — спрацювало!
Заходять Доктор С. і двоє помічників.
Марі хапає Доктора за лікоть.
Марі (благає). Докторе С., будь ласка, скажіть, як у мене справи?
Доктор С. Скажу щойно знатиму, мадам Мартен. А поки що ваш стан… стабільний. (Перетинає сцену і заходить до протилежного коридору.) Вибачте.
Марі. Стабільний… (Падає в крісло.) Отже, я не рухаюсь — лежу, нашпигована рурками і… всілякими мигалками… підсмажуюся поволі, намагаючись не вилазити із халепи.
Маг легенько поплескує її по плечу.
Маг. Кріпіться! Погляньте на мене: уже шість місяців, як я тут!
Марі (щиро). Чесно — я і шести місяців не протрималась би. Мене відімкнули б. (Ніби вибачаючись перед Магом за сказане.) Немає сенсу так довго чекати. Мені міркувати небезпечно. Руки мусять бути зайняті — тоді й мозок працює. Якщо ж немає чого робити, то мені лячно.
Жульєн підходить і сідає поруч.
Жульєн (ніжно). А чому?
Марі. Не знаю… Почуваюся винною. «Чи маю я право на отаке неробство?» Це запитання постійно крутиться в голові!
Жульєн. Отже, ви себе зовсім не любите.
Марі. А ви знайомі з кимось, хто любить себе?
Перш ніж дати відповідь, Жульєн і Маг уважно обмірковують її.
Жульєн. Ні.
Маг. Ні.
Жульєн (трохи помовчавши). Я впевнений, що донькам ви дарували багато своєї любові.
Марі. Звісна річ — це ж так природно! Я й більше дала б, якби комусь моя любов була потрібна! (Після паузи.) Це теж моя характерна риса: до маленьких я добріша, ніж до дорослих. Рожеві грудочки з кумедними ротиками та кругленькими оченятами, які так і зжирають вас закоханими поглядами, — о, для них у мене завжди знайдеться кілька слів! Я знаю, як потішити їх, куди поцілувати, як попестити… А коли переді мною доросла людина — я ціпенію. Вже нічого не знаю. Гадаю, скоро вони зрозуміють…
Жульєн. Що зрозуміють?
Марі. Що я недостатньо цікава.
Вона змахує хустинкою сльозу. Маг і Жульєн з повагою спостерігають за її горем.
Жульєн (лагідно). І хто ж вам сказав, що ви нецікава?
Марі. Не знаю… Ніхто… Але й протилежного ніхто не казав — отаке… Саме цього мені дуже бракує — ввічливості. Не жалували мене компліментами…
Повертається Президент, тримаючи телефонний записник.
Президент. Ні, ні, ні… Я повинен це зупинити! Вони хочуть продати — усе продати!
Жульєн. Ну то й що?
Президент. Зараз не можна продавати! Не той момент. Ринок на найнижчій позначці. Біржа потерпає від кризи. Через них я втрачу гроші! Мушу потелефонувати до банку! (Тисне на кнопку дзвоника на стійці рецепції.) Я вимагаю, щоби Доктор С. поговорив зі мною! Чуєте? Вимагаю!
Жульєн (до Марі). Отаких вишуканих думок вам бракує?
Марі прискає зі сміху.
Президент (і далі тисне на кнопку). Я не дозволю цим придуркуватим претензійним снобам розтринькати мій капітал тільки тому, що в них тече моя кров! До речі, чи можу я бути впевненим у тому, що вони і справді мої сини?
Маг. Вони що, направду такі дурні?
Президент. Ще й які!
Маг. Отже, вони — ваші сини!
Президент (ображено). Що, даруйте?!
Задихаючись від люті і не в змозі знайтися з відповіддю, Президент продовжує тиснути на кнопку дзвінка.
Виходить Доктор С. із двома помічниками. Вона перетинає кімнату, не звертаючи увагу на пожильців.