О’Ніл. Взагалі-то ви не повинні мене бачити. (Махає руками.) Бачите мене? (Айнштайн ствердно киває. Тоді О’Ніл затуляє очі руками.) А так?
Айнштайн. А так уже не бачу.
О’Ніл. Чудово… тоді я залишуся так…
Айнштайн. Трумен спричинився до наймасовішої бійні в історії людства і хизується цим. Свято! Фанфари! Тріумф! Годує нас дешевими рецептами: «Ми створили сотні робочих місць», «Ми витратили мінімум коштів на максимальний результат», «Ми — найсильніші!».
О’Ніл не стримується і вигукує.
О’Ніл. Еге-гей! За Хіросіму!
Розлючений Айнштайн обертається до нього.
Айнштайн. Будь ласка, пане, поводьтеся пристойно.
О’Ніл (п’янючий, ховається за своїми долонями). А ви мене не бачите!
Айнштайн. Але чую! Бомбу кинули на середнє за розмірами місто населенням приблизно триста тисяч осіб. Ті, хто загинув не одразу, сконають найближчими днями — або від ран, або від опромінення, або від пожеж, спричинених досі небаченим жаром.
О’Ніл прибирає руки від обличчя і усміхається Айнштайнові, який із гіркотою веде далі.
Айнштайн. Триста тисяч чоловіків, жінок і дітей. Триста тисяч невинних. Триста тисяч цивільних.
О’Ніл. Заждіть! Хвилинку! (Ледве тримається на ногах.) Триста тисяч японців!
Айнштайн. І що?
О’Ніл. О! По-перше, японці — наші вороги. По-друге, японці… це японці!
Айнштайн, намагаючись стримати лють, вирішує ближче познайомитися зі співрозмовником і наближається до О’Ніла, не відводячи від нього примружених очей.
Айнштайн. Знаєте, ваші міркування надто складні для мене, шановний… шановний..?
О’Ніл. Айнштайн.
Айнштайн. Ні, Айнштайн — це я. А вас як звати?
О’Ніл. О, мене! О’Ніл. Патрік О’Ніл.
Айнштайн. О’Ніл… Чудове прізвище! Таке… американське! Хотів би я бути О’Нілом. Альберт О’Ніл… непогано, правда ж?
О’Ніл (зворушено). Дякую…
Айнштайн. Тож, містере О’Ніл, пропоную розвинути вашу думку. Коли ви кажете, що японці — то просто японці, то чи не маєте ви на увазі, що американець важить більше, ніж японець?
О’Ніл. Звісна річ!
Айнштайн. Дозвольте… мені кортить щонайглибше збагнути ваші шляхетні міркування: якби подібна бомба мала впасти тут, у Сполучених Штатах, то якого кварталу вам було б менше шкода: чорного чи білого?
О’Ніл (так, ніби йдеться про щось очевидне). Чорного, звісна річ!
Айнштайн. Авжеж… розумію… бо біла людина важить більше, ніж чорна. (О’Ніл ствердно хитає головою.) Тоді дозвольте ще одне запитання: хто важить більше — японець чи чорний американець?
О’Ніл мовчить, замислившись.
Айнштайн. Еге ж, тут швидко не відповіси. Щойно з’являється розуміння, буцімто люди в чомусь нерівні, відразу наштовхуєшся на тонкощі, не зрозумілі недорозвиненому інтелектові. То як, містере О’Ніл? Японець? Чи все ж таки чорний американець?
О’Ніл (скривившись). Чорний американець важить більше.
Айнштайн. О, я радий чути ваше зізнання!.. Таке типове для розвиненого інтелекту… Отже, чи можемо ми дійти висновку, що один білий американець важить чотирьох чорних американців, а один чорний американець важить… скажімо, восьми японців?
О’Ніл робить жест, який показує, що цифра має бути значно більшою.
Айнштайн. Шістнадцяти японців?
О’Ніл роздратовано показує, що треба збільшити кількість.
Айнштайн. Тридцяти двох? Шістдесяти шести? Ста дванадцяти? Атож, ви маєте рацію: ста дванадцяти японців!
О’Ніл. А він справді геній!.. Такий розумник. (До Айнштайна.) Хочу вам дещо сказати, пане Найн… Найнштайн… ви — не «червоний», чуєте? Ні! Ніякий ви не «червоний»! Я до них донесу… туди, нагору… їм, там, нагорі…
Волоцюга втручається, аби не дати О’Нілові бовкнути зайве.
Волоцюга. Ну годі вже, годі! Докторові Айнштайну ніколи тут із вами теревені правити!
О’Ніл. О, він знає свою справу…
Айнштайн цідить крізь зуби:
Айнштайн. Будь ласка, хай він замовкне…
Волоцюга хапає О’Ніла і намагається відтягнути.