— Але ж сусід помер.
— Цілком може бути, що Цільман про це забув. Або й не знав...
— Або справді втрачає глузд на старість.
— Тоді ми ще швидше позбудемося цієї справи... Так чи інак, але звуки, що його непокоять, попри схожість, усе ж таки відрізняються від рівномірних ударів молотком. Інакше Цільман їх би просто не зауважив, — сказав Вістович, — разом з тим, вони достатньо тихі й обережні, аби їх не чули інші сусіди.
— Що ж ми будемо робити о восьмій в Цільманів? — допитувався Самковський.
— А про що ми домовилися?
— Про... чаювання.
— Отже, питимемо чай.
Вістович неквапним кроком рушив до дверей.
— Я тут подумав, — зупинив його ад’юнкт, — а чи не можна було б перевірити в магістраті, хто проживає в тій бісовій квартирі?
— Чудова ідея, Самковський, — іронічно зауважив шеф, — і як я сам не допетрав?.. До восьмої ще купа часу, от і перевірте... Тільки я хотів би заклад, — додав він, беручись за дверну ручку.
— Який заклад?
— Припускаю, ні, я переконаний, в магістраті вам скажуть, що після смерті власника помешкання пустує. А про нових жильців нічого не відомо...
Самковський скривив кислу міну.
— Але ж має бути відомо хоч щось...
— От і довідайтеся, що відомо, — перебив його комісар, — а я заберу свою телеграму, аби не пропала, як у нас буває...
З цими словами він вийшов з кабінету й загуркотів, спускаючись по сходах, униз. Самковський також почав збиратися. Що б там не вдалося дізнатися в магістраті, але перевірити треба. Проходячи повз пост чергового, він побачив, як комісар задумливо переминає в руках листок телеграмного паперу, дивлячись при цьому кудись у вуличний простір за відчиненими вхідними дверима. Вістович був заглиблений у роздуми настільки, що навіть не помітив підлеглого, який оминув його і попрощався до вечора.
На чаювання до Цільманів поліціянти прийшли без запізнення, рівно о восьмій, як було домовлено. По дорозі до них Вістович промовив заледве кілька слів. З невідомих Самковському причин він спохмурнів, став непривітний і дратівливий. Втім, такі зміни настрою в шефа траплялися часто, тому підлеглий аж надто цим не переймався.
У вже знайомому ад’юнктові передпокої чоловіків зустріла так само заклопотана господиня. Вона приязно усміхнулася гостям і запросила їх до вітальні. Щоправда, при цьому необережно зронила зауваження: мовляв, пора для прийомів уже досить пізня. Бог зна що подумають про них сусіди.
На софі у вітальні й справді сидячи дрімав пан Цільман. Він був убраний у той самий темно-коричневий гарнітур, в якому сьогодні за дня ходив до поліції. Було схоже, що, очікуючи на них, він мужньо тримався й боровся з дрімотою, але в останню мить не витримав і зронив голову на груди.
— У цей час він завжди спить, — трохи винувато пояснила пані Цільман, — пізніше, як ви знаєте, йому вже не вдається.
— О котрій його починають тривожити звуки з сусіднього помешкання? — запитав комісар.
— Як коли. Але зазвичай не раніше десятої.
Вістович зиркнув на годинник, хоч добре знав, що зараз ледве чверть по восьмій.
— Чудово. Маємо час...
Господиня взялася будити чоловіка.
— Ні-ні, пані Цільман, — зупинив її комісар, — нехай спить.
— Та як же так? Перед гостями... — бідолашна жінка почервоніла.
— Дайте спокій. До того ж так навіть буде краще. Ваш чоловік... дуже емоційний пан.
Господиня відвела погляд.
— Так, на старість він став дуже прикрий, мені це відомо... Але знали б ви, мої панове, яким Адріан був колись. Добра, чуйна душа, неперевершений музикант, вродливий чоловік.
На її очах зблиснули сльози. Вістович навіть пожалкував, що дозволив собі цей знущальний тон.
— Ми були зовсім молоді, коли з ним побралися. Він мав двадцять літ, а я шістнадцять, — продовжила пані Цільман. — Адріана вже тоді називали «львівським Аполлоном» — так чудово він вправлявся зі своєю віолончеллю. Окрім того, мій чоловік був чи не наймолодшим в Австрії капельмейстером. Адріан багато часу проводив у мандрах, виступаючи то в Ґраці, то у Відні, то ще десь... Коли народився наш син, він також був на гастролях. І коли він раптом захворів, чоловіка знову не було. Він приїхав тільки тоді... — тут плечі пані Цільман дрібно затремтіли, — коли ми вже ховали нашого хлопчика.
Обоє поліцейських зніяковіло переминалися з ноги на ногу. Самковський спробував промовити щось співчутливе, проте слова застрягли йому в горлянці. Жінка піднесла до очей хустинку й поверх неї дивилася на сплячого Цільмана. Той, відкинувши голову, широко роззявив свого беззубого рота й сопів, утягуючи та випускаючи з нього повітря.
— І хоч я не тримала на нього зла, бо що він міг зробити, на все Божа воля, та Адріан відтоді покинув і віолончель, і музикування взагалі, — вже спокійніше продовжила господиня, — свій інструмент він продав наступного ж дня після похорону. Той був настільки коштовний, що ми жили на ті гроші майже рік...
Вістович глянув у бік, де стояло фортеп’яно.
— Ви кажете, пан Цільман покинув музикування...
— Адріан заробляє тим, що налаштовує клавіри, — махнула рукою жінка. — А цей йому для того, аби, як він каже, зовсім не забути потрібні звуки.
Вона поспіхом витерла очі.
— Та ви сідайте, мої панове, чай холоне. Чи волієте радше випити кави? — сказала вона.
— Ні того, ні того, дорога пані. Не будемо марнувати часу, — відповів комісар, — скажіть нам одну річ...
Вістович визирнув у темне вікно, де яскравіли жовті пучки вуличних ліхтарів.
— Звісно, — трохи розгублено мовила жінка.
— Оскільки стіни квартири покійного шевця прилягають до вашого помешкання, то й горище у вас спільне. Чи не так?
— Начебто, — непевно відповіла пані Цільман, — ми ніколи з нього не користали...
— Гаразд. Тоді покажіть, як туди можна піднятися.
— Звісно. Ходіть за мною...
Господиня провела поліцейських через подовгуватий коридор до старих порепаних дверей, які вона сором’язливо мусила ховати за барвистою ширмою.
— Прошу взяти ось ту запалену лямпу, — мовила вона, відмикаючи замок.
Самковський виконав її вказівку, а Вістович наготував сірники. За дверима виявилася невелика сира комора, звідки війнуло мишачим лайном і гнилою капустою. Лампа в руках ад’юнкта освітила вузькі дерев’яні сходи, що вели до дверей нагорі.
— Ось, — промовила пані Цільман, — але я востаннє підіймалася туди років п’ятнадцять тому, ще коли так жахливо не боліли коліна...
— Чудово, — комісар невідомо чому радів, — просто чудово.
Він запалив сірника й першим почав підійматися, освітлюючи собі ним дорогу.
— Самковський, ходіть за мною, а ви, люба пані, зачиніть комору й повертайтеся до чоловіка.
Жінка нерішуче затупцювала на місці.
— Робіть, що вам кажу, — вже суворіше проказав поліцейський.
Господиня скорилася.
— До речі, шефе, той заклад я програв, — сказав Самковський, коли пані Цільман зникла за дверима.
— Це ж який? — перепитав комісар, повернувши сірника в його бік.
— Я був у магістраті, й там нічого не знають про помешкання шевця... Точніше, гадки не мають про нових постояльців.
— Не дивно, — гмикнув Вістович. — Все ж робиться нелегально. Дайте сюди лампу...
— Але мені повідомили, що й ви туди приходили. Акурат переді мною.
— Так, я взяв у них план цих двох будинків. Хоч на щось придалися ті конторні щури.
Самковський оторопів. Нащо ж було відправляти його в магістрат, якщо шеф міг про все дізнатися сам? Втім, сказати це вголос ад’юнкт не наважився.
Вістович знову відвернувся до дверей і обережно наліг на них своїм могутнім плечем. Стара деревина піддалася й поволі просунулася всередину горища, відкривши за собою темний простір. Зсередини тхнуло, як із роззявленого рота, що давно не знав зубної щітки. Ад’юнкт гидливо затулив рукою носа.