— Востаннє сюди, мабуть, заходили ще за наполеонівських воєн, — пробурмотів він.
— Навряд, Самковський, — заперечив комісар, — будинок 1855 року. Отже, місцеві коти приходять сюди здихати лише півстоліття.
З цими словами він простягнув перед собою лампу й обережно переступив трухлявий поріг. Світло м’яко лягло на величезні мережива павутини і товстезний шар пилу, який вкривав усе, що тільки було можливо: підлогу, котячі й пташині трупи, старі скрині, розбиті діжки та інший мотлох. Вгорі сполохалася пара кажанів, й поліцейські притишено вилаялись.
— Паскудніше місце годі й вигадати, — додав Самковський, коли запас міцних слів у нього вичерпався.
— Не скигліть, — шепнув комісар, — зброя при вас?
Він згадав, що тиждень тому ад’юнктові нарешті видали револьвер.
— Стрілятимемо в тих потвор? — Самковський тицьнув у бік кажанів. — Чи в дохлих котів?
Він одразу ж пошкодував про свій нервовий жарт, у той час як шеф жодних дурниць не говорив. Ад’юнкт вже приготувався отримати по заслузі, але Вістович відповів лише своїм добре знаним крижаним поглядом.
— Револьвера маєте чи ні? — перепитав він і, не дочекавшись відповіді, знову виставив лампу перед собою й поволі пішов далі.
— Tak jest, szefie [19] — вимовив Самковський і подався слідом.
За кілька хвилин нерівної обережної ходи Вістович зупинився. Перед ним у світлі лампи виднілися такі ж двері, крізь які поліцейські сюди потрапили.
— Чудово, — промовив комісар, оглядаючи заржавілу замкову шпарину, — просто чудово... Ми їх знайшли.
З цими словами він сягнув до кишені й дістав звідти набір відмичок.
— Що за цими дверима? — тихо запитав ад’юнкт.
— Якщо вірити магістратському плану, то сходи до помешкання упокоєного в Бозі шевця, — відповів комісар, знову передаючи йому лампу. — Присвітіть мені...
Самковський відчув, як від хвилювання в нього затремтіли руки, від чого світло дрібно замерехтіло. До всього ще й серце почало гупати, мов ковальський молот, відлунюючи в його вухах так, що він побоювався не почути наступного наказу шефа.
Втім, той мовчав, на подив швидко й вправно перебираючи грубими пальцями своє намисто з відмичок. «Забагато кави, — подумав ад’юнкт, — забагато тієї сраної бридкої кави, яку ми купуємо за півціни у перемитників. Звідси й неспокій...»
Почулось, як важко клацнув іржавий замок.
— Готово, — радісно промовив комісар, ховаючи відмички назад до кишені.
Він дістав з-за поясу револьвер й упівсили натиснув плечем на двері. За якусь мить вони піддалися, впускаючи поліцейських у темну непривітну комору. За дверима справді виявилися сходи, які, на диво, витримали чималого Вістовича.
Зійшовши донизу, чоловіки завмерли на кілька хвилин, дослухаючись. Втім, у помешканні панувала цілковита тиша, мов у могилі.
Вістович обережно відчинив двері комори, за якими тягнулася коротка галерея коридору. Все, як у помешканні Цільманів. Не треба було особливих здогадів, аби зрозуміти, що квартира покійного шевця не пустувала. На підлозі виднілися сліди свіжого бруду від чиїхось черевиків, на дверних ручках не було пилу, а поруч із рукомийником, що проглядався з відчиненої вбиральні, лежав прямокутний шматок мила.
Поліцейські дісталися вітальні, де посередині стояв стіл, а довкола нього два криві стільці і тапчан. Окрім шафи, що затуляла собою єдине вікно, це були усі меблі. На столі стриміла недопита пляшка якоїсь наливки і порожня склянка.
— Ніби нічого надзвичайного, — прошепотів Самковський, — будь-хто може тут жити.
— Тоді з якого дива «будь-кому» закривати шафою вікно? — мовив комісар. — Ви б так зробили?
— Навряд, — згодився той.
— Отож-бо.
Раптом Вістович натрапив на продовгувату темну ширму, що звисала від самої стелі до підлоги. Її важко було помітити в темній кімнаті, проте вона відтинала немалий шмат простору, вочевидь, щось приховуючи за собою.
Комісар звів револьвер й знаком наказав Самковському рвучко відтягнути її вбік. Коли той виконав наказ, за ширмою виявився ще один стіл, але вже замість випивки і склянки поліцейські побачили на ньому акуратно змонтований металевий пристрій, що складався з двох великих котушок, телеграфного ключа, круглої бобіни та чималої гальванічної батареї під столом.
Комісар опустив зброю.
— От вам і швець, Самковський, — скрививши усмішку, проказав він, — бідолаха Цільман зараз би танцював на радощах...
— Хто б міг подумати. Телеграф! — не міг прийти до тями ад’юнкт. — Але кому він в біса тут потрібен?
— Тихше, тихше, — заспокоїв його Вістович, — якраз це ми сьогодні й з’ясуємо.
Ширма відгороджувала нішу у формі прямокутного трикутника. Окрім столу з апаратом, там вміщалося небагато: стілець і поличка на стіні, де була стопка чистого паперу й склянка з олівцями. Жодного нотатника, жодних записок або чернеток... Трохи розчарований комісар при світлі своєї лампи обстежив кожен сантиметр цього простору, однак нічого, що б вказувало на додатковий сховок, він не знайшов. Тоді вони з Самковським продовжили пошуки у вітальні, але й там нічого не знайшли.
— Трясця! — вилаявся Вістович. — Так ми до ранку тут просидимо.
Зненацька за вхідними дверима почувся звук тихих, майже скрадливих кроків. Услід за цим хтось обережно вставив ключ у замок. В одну мить Вістович загасив лампу і штовхнув Самковського за ширму. Сам він сховався за кут шафи. Очевидно, слід було б зробити навпаки, оскільки сховок для комісара виявився замалим, проте було вже пізно.
Вістовичу видно було, як до кімнати спочатку проник гострий промінь ліхтаря, що обмацав стіл, підлогу й ковзнув по шафі, дивом не зачепивши поліцейського. Услід за ним в кімнаті з’явилася темна постать. У темряві сіріли тільки кисті рук без рукавиць і обличчя. Постать завмерла, й Вістовичу здалося, що незнайомець, наче пес, втягнув носом повітря. Очевидно, в кімнаті відчувався запах нагрітої олії з їхньої лампи. Комісар стиснув руків’я свого «Ґассера». В будь-якому разі, слід ударити першим, не чекати, доки незнайомець наштовхнеться на нього сам.
Втім, постать рушила одразу до ширми, і, перш ніж Вістович устиг будь-що вдіяти, звідти вискочив Самковський. Скельця його окулярів люто зблиснули в світлі ліхтаря, а в руці майнув револьвер.
— Ані руш, сволото! — закричав ад’юнкт, проте голос його зрадливо зірвався на фальцет.
Незнайомець зреагував блискавично: перехопив озброєну руку Самковського, відкинув убік ліхтар і одразу ж зацідив бідоласі в обличчя. Гримнув постріл. Поліційний револьвер ад’юнкта встиг випустити кулю, яка рознесла до бісової матері пляшку з недопитою наливкою.
Вістович більше не зволікав. Стріляти в темряві було марною справою, тому, вхопивши стільця, він кинувся до нападника й одним змахом вперіщив того по голові. Стілець розлетівся на друзки, а невідомий, люто зойкнувши, гепнувся на підлогу.
— Самковський! — тривожно гукнув у темінь комісар. — Самковський, чуєте мене?
Відповіді не було. Тоді Вістович поспіхом намацав руками лампу, яку кілька хвилин тому загасив, і, вихопивши з кишені сірники, знову її запалив. Ад’юнкт лежав під столом з телеграфом, куди своїм ударом його спровадив незнайомець. Підтягнувши підлеглого за ноги до себе, Вістович найперше перевірив пульс. Самковський, на щастя, був живий і вже за хвилину навіть зарухався. Комісар полегшено зітхнув і допоміг тому сісти, сперши його спиною на стіну. З носа ад’юнкта юшила кров, і Вістович простягнув йому свою хустинку.
— От виродок, — схлипнув Самковський, — су-у-учий с-син...
— Нічогенька видалася справа, еге ж? — спробував пожартувати комісар.
Тим часом ліворуч від них також почувся рух. Незнайомець опритомнів і навіть почав зводитися на ноги, збираючись дати звідси драла. Вістович притьмом кинувся до нього й встиг вхопити за плечі. Кривдник ад’юнкта, зробивши заледве два кроки, лунко беркицьнувся на спину, а далі сталеві руки комісара замкнули на його зап’ястях кайданки. Справу було зроблено.