У Дирекцію поліцейські повернулися близько одинадцятої вечора. Самковському було вже краще, але ніс його розпух і посинів, ставши схожим на чималу сливку. На щастя, доктор Фельнер, поліційний лікар, затримався в цей день на роботі допізна, тому допоміг ад’юнктові.
Схопленого незнайомця обшукали й відправили в камеру. Ніяких документів при собі він не мав. Цілу дорогу спійманий мовчав, не відповідаючи на жодне запитання. Його помешкання опечатали до ранку, а біля дверей залишили чергувати двох постерункових. У камері Вістович зміг нарешті його роздивитись. Чоловіку було на вигляд тридцять або тридцять п’ять років. Зовнішність мав непоказну: середній зріст, середня статура, округле обличчя, міцне підборіддя й пухкі, яку дівчини, щоки. В очі нікому не дивився. Комісар про всяк випадок вирішив не знімати з нього кайданки. Вийшов з камери, наказавши вартовому не втрачати пильності, бо ж невідомо, що це за один...
Втома розлилася тілом, як чорнило з розбитої банки, і Вістович вирішив піднятися до кабінету, щоб перепочити бодай півгодини і все гарненько обдумати. Черговий приніс йому каву й винувато вручив маленький конвертик.
— Прошу пана, геть забув, пане комісаре! Винен, прошу не гніватись.
Вістович спокійно відмахнувся.
— Давно передали? — запитав він.
— Доповідаю: півгодини по тому, як пан комісар і пан ад’юнкт відбули з Дирекції.
— То ти й не винен, я щойно повернувся, — він зробив йому знак іти.
Черговий козирнув і подався за двері. Щойно вони за ним зачинилися, Вістович вперше за вечір усміхнувся. Він знав, від кого записка... Комісар дістав із шухляди невеличкого складаного ножа, витягнув лезо й обережно розрізав конверт. Йому хотілося відкрити це послання з такою ж акуратністю, з якою його запечатали.
«Сьогодні ввечері. „Мінотавр“.
Бейла
Р. S. Скучила за тобою...»
Записка ледь відчутно пахнула її парфумами... Вістович не стримався і підніс папір до самісінького носа, щоб краще відчути цей запах. Десь у шлунку приємно залоскотало, наче від ковтка улюбленого коньяку.
Бейла... Це ім’я належало тендітній чорнявці з великими карими очима, в яких часто загорялися диявольські азартні вогники. Ця жінка, що була років на десять молодшою за нього, вміла вислухати і розрадити. Водночас, будучи палкою вимогливою коханкою, діставалася найглибших закутків єства, де, мов дикий звір у печері, дрімала досі його сексуальність. У її ліжку, наче в глибокому озері, Вістович топив усі буденні негаразди, які траплялися на роботі, але найперше — усі біди й тривоги, що спіткали його невдалий шлюб. Бейла знала про це, але, як здавалося, не переймалася. Просто брала своє, зовсім не претендуючи на більше. Іноді вони згадували Анну Каліш, ще коли вона була львівською актрисою і формально — дружиною комісара. Проте жодного разу Бейла не виказала й тіні ревнощів чи бодай роздратування від згадки про суперницю. Зрештою, Анна суперницею й не була. Попри намагання Вістовича налагодити їхні стосунки, Бейла добре знала, що цей чоловік по-справжньому належить тільки їй.
Комісар також час від часу намагався розпитати свою коханку про її минуле. У відповідь Бейла тільки усміхалася й відповідала короткими фразами: «Так, була заміжня», «Так, тепер належу тільки сама собі... І тобі, Адаме», — додавала вона, пірнаючи під його ковдру.
Вістович не втримався і таки спробував дізнатися більше за допомогою поліційних методів. Одразу був здивований, як небагато йому вдалося зібрати інформації: Бейла Цайсель, юдейка, народилася в Дрогобичі. Певний час працювала стенографісткою в суді. Власне, там вони й познайомилися... Мабуть, отримала добрий спадок по комусь із близьких родичів, бо два роки тому замешкала у гарній віллі на Понінського[20], поруч зі Стрийським парком. Цікавість розпікала комісара гарячим залізом, але тут вже втрутилася сама Бейла. Вона помітила, що поліцейські детективи за нею стежать, і суворо наказала Вістовичу припинити.
Що вважатиме за потрібне, розповість коли-небудь сама... Інакше — їхнім стосункам кінець. Комісар погодився, а точніше — просто махнув рукою. Бейла, зрештою, була важливішою, ніж непогамований професійний інтерес...
Вона призначала побачення у кнайпі «Мінотавр», коли мала цей добре йому знайомий авантюрний настрій, бажання втягнути свого коханця нехай у коротку, але яскраву пригоду. Близько півночі це ставало можливим. Але тільки для тих, хто в «Мінотаврі» був своїм. Вони з Бейлою були...
Вістович з жалем глянув на годинник. Було за двадцять хвилин до дванадцятої, він встиг би, якби вийшов просто зараз, проте сьогодні йому доведеться залишитись тут. Мов на підтвердження цього, двері кабінету відчинились, і в них з’явився директор Шехтель. Комісар звівся на ноги.
— Чув, ви з Самковським гарно сьогодні попрацювали, — замість привітання сказав шеф.
Він зайшов досередини й сів на місце ад’юнкта. Той, вочевидь, все ще був у лікаря.
— Знаю, справа серйозна, тому хочу дізнатися деталі не завтра з рапорту, а ще сьогодні від вас особисто, пане комісаре.
Було видно, що директор і справді приїхав поспіхом. Так, мовби довелося схопитися з ліжка чи принаймні з улюбленого крісла, де перед сном він любив почитати й викурити сигару. Рідке волосся на голові було причесане сяк-так, гарнітур убраний недбало, у стомлених очах вже проглядалася сонлива млосність...
Вільгельму Шехтелю було під шістдесят, з яких десять років припало на армію і тридцять — на поліцію. Спершу служив комісаром в австрійському Зальцбурзі, звідки був родом, а потім його відрядили до Лемберга, оскільки тут начебто бракувало фахових слідчих. Шехтель був переконаний, що це призначення тимчасове. Йому геть не хотілося пов’язувати свою долю з провінційною Галичиною, однак його кар’єра несподівано стрімко пішла вгору. За якийсь рік служби австрійський комісар став заступником директора, а ще за два, коли той пішов на емеритуру, зайняв його місце.
Та, попри професійний успіх, новий директор львівської поліції ще довго надсилав розпачливі рапорти до Відня з проханням про переведення його будь-куди в Австрію, поближче до дому. У столиці цих рапортів ніби не помічали. На жоден із них він не отримав відповіді. Врешті змирився й перестав їх писати. Тим більше, що встиг одружитися з львів’янкою, а та категорично заявила, що рідне місто не покине.
Часом, випиваючи коньяку, Шехтель любив повторювати Вістовичу:
— Серед цих поляків, яких більшість у поліції Лемберга, ми з вами, Адаме, як два самотні човни в озері. Ви — русин, і я — австріяк. Мусимо триматися разом, бо окремо нас коли-небудь потоплять...
Це були два зовсім різні «човни»: Вістович кремезний, а Шехтель — невисокий з округлим черевцем. Зовнішність його доповнював гострий продовгастий ніс, що цілий рік потерпав від хронічного нежитю, і живі проникливі очі.
— У поліції є ще русини, — якомога обережніше заперечував Вістович.
— Хто? — нервувався Шехтель. — Два фельдфебелі? На високій посаді в нас тільки один — ви!
Згодом директор згадував і про третього «човна» — поліційного лікаря, юдея Фельнера. Але розмова вже не продовжувалася.
Вістович не міг погодитися з побоюваннями шефа. Всі, хто служили у поліції, були найперше львів’янами, які робили одну справу, й дуже часто в небезпечних ситуаціях мусили довіряти один одному І тоді «народовість» того чи іншого колеги цікавила їх в останню чергу.
Може, Шехтель так довго не сприймав це місто, бо воно в свою чергу не сприймало його, позбавляючи спокою і вселяючи страх... Втім, попри все, директор був чудовим слідчим і непоганим начальником. До того ж мав відмінне професійне чуття. І саме воно підказало йому сьогодні, що не слід відкладати справу Вістовича на ранок, а варто негайно мчати на роботу. Виспатися можна й потім.
Коли комісар виклав усі факти, Шехтель якраз докурив другу цигарку й кілька секунд помовчав, розтираючи в попільничці недопалок.