— Як думаєте, з ким заарештований підтримував зв’язок через свій апарат? — запитав він згодом. — І що за інформацію він передавав чи отримував?
— Гадки не маю, — відповів комісар, — але дізнаємося.
— Допитували?
— Поки мовчить як риба.
— Мені от цікаво, чи помітив цей «телеграфіст» постерункових, які приходили до Цільманів? — продовжив директор. — І якщо так, то чому не перебрався з того помешкання деінде? Зрештою, вони навіть грюкали в його двері, вважаючи, що за ними досі живе швець.
— Без сумніву, помітив, — ствердно сказав Вістович, — і навіть збирався звідти виїхати. З квартири винесли все, що можна вкласти у валізу. Ми не знайшли жодного нотатника чи навіть папірця. Жодного інструмента чи запасної деталі до передавача. А все це мусило там бути! Отже, він чи хтось, хто йому допомагав, переніс усе це в інше місце... Проблема виникла, вочевидь, тільки з телеграфом. Не так просто розібрати й непомітно винести з помешкання такий апарат. Та якби ми навідалися туди на день-два пізніше, то і його б там не було. Батарею вже відокремили, усі дроти між деталями також було від’єднано. Нам із Самковським пощастило.
— Так, пощастило, — задумливо повторив Шехтель. — І все-таки, Вістовичу, всі ці шифри, ключі, письмові розпорядження, які неодмінно мусив би мати при собі наш мовчазний добродій, де вони? Гадаєте, він і справді заховав їх просто в іншій квартирі? Чи не занадто легковажно?.. Ні, все це досі в нього.
— Ми ретельно обшукали арештованого, пане директоре.
— Обшукали одяг, який був на ньому, і житло, в якому він мешкав.
— Саме так.
— Але не зазирнули йому в нутро.
Комісар не стримав усмішки.
— Що ви маєте на увазі, пане директоре?
Замість відповіді той підвівся і підійшов до дверей, мовби збираючись вийти з кабінету. Втім, прочинивши їх, Шехтель лише гукнув у коридор:
— Агов, хто там є?
— Черговий Ляхович, пане директоре! — долинуло звідти.
— Закличте сюди доктора Фельнера. Терміново!
— Так jest!
Шехтель повернувся досередини. Менше ніж за п’ять хвилин на порозі з’явився Фельнер. Доктор був такого ж невисокого зросту, як і директор поліції, проте мав значно міцнішу статуру, крупні риси обличчя й густу, кучеряву, хоч і всуціль сиву, шевелюру. Визначити, скільки Фельнер мав років, було важко. Можливо, трохи за п’ятдесят. А може, й менше. Спостерігача збивали з пантелику його жваві, як у юнака, енергійні рухи й окуляри в металевій оправі, що маскували значну частину обличчя.
— Як там наш ад’юнкт? — запитав у нього директор.
— Ніс не зламано, але досить сильний забій. Погугнявить якийсь тиждень, — відповів доктор.
— Має щастя неборак.
— Не можу не погодитися, пане директоре.
— А скажіть-но мені, Фельнере, — перейшов до справи Шехтель, — чи є у вас яке-небудь добряче проносне? Таке, щоб і дідько всрався?
Доктора, вочевидь, заскочило це питання. Він глянув спершу на Вістовича, а потім на директора, намагаючись зрозуміти, кому знадобилися такі ліки.
— Здається, щось маю, — відповів той непевно, — можна, зрештою, відміряти подвійну дозу...
— От і чудово, — перебив Шехтель, а тоді знову звернувся до комісара. — Візьміть в доктора Фельнера цей диво-порошок і накажіть засипати його арештованому в горлянку. А потім... Словом, розумієте, що робити потім. За годину чекаю вас у себе. Більше часу, думаю, не знадобиться.
З цими словами Шехтель вийшов за двері. Щойно вони зачинилися, Фельнер зайшовся хриплуватим сміхом, час від часу зі свистом втягуючи в легені повітря.
— Що тут смішного? — сердито випалив комісар.
— Схоже, вас вперше змусили копирсатися в лайні, Вістовичу. Нарешті ви збагнете всю красу й велич моєї роботи.
— Я маю кому доручити цю місію, — стомлено відказав той.
— Тоді ви щасливець, бо поліційний патологоанатом робить все сам.
Доктор припинив сміятися.
— Гаразд, ходіть зі мною, я дам потрібний препарат...
О пів на першу Вістович постукав у кабінет директора поліції. Той сидів за столом при засвіченій лампі й задумливо курив у відчинене вікно. Нічне місто поглинало цигарковий дим від єгипетських «Deuties», відповідаючи тишею і прохолодою. Урвавши цей мовчазний, але сповнений сенсу діалог, Шехтель повернувся обличчям до комісара.
— І що? — коротко запитав він, забувши враз про цигарку, яку тримав між пальцями.
У відповідь той мовчки поклав перед ним невеличкий предмет, загорнений у папір. Шехтель обережно розгорнув пакунок. Всередині виявилася металева капсула, довжиною не більше п’ятнадцяти сантиметрів.
— Ну от, — вдоволено вимовив директор, — все, як я казав. До такого фокусу часто вдаються в’язні на далеких засланнях, зберігаючи таким чином гроші. Можна тримати язик за зубами, але ось таку штукенцію в животі довго не втримаєш. Вміст перевіряли?
Комісар кивнув. Тоді Шехтель взяв капсулу до рук і з невеликим зусиллям розкрутив її навпіл. Всередині виявився туго скручений згорток тонкого паперу. В одну мить він розгорнувся, мов китайське віяло, заповнивши собою ледь не третину столу. Директор присвиснув від несподіванки.
— Оце так. Тільки погляньте...
Близько десятка аркушів були щільно списані дрібними шифрувальними знаками і де-не-де кириличними словами. У Шехтеля затремтіли руки.
— Можете щось прочитати? — запитав він у комісара.
Вістович пригледівся.
— «Июль... Ноябрь...» — це назви місяців російською, — промовив він за хвилину.
— Отже, маємо справу з росіянами, — задихаючись від хвилювання, промовив директор. — Ще щось?
— «Отравить... Получить... Начать», — знову прочитав комісар, — лише окремі слова.
Ще кілька слів і коротких речень Вістовичу вдалося відшукати в решті документів, проте жодного цілісного змісту вони не становили. Щоб зрозуміти їхнє значення, треба було розшифровувати решту тексту. За півгодини він безсило поклав усі папери Шехтелю на стіл.
— Гаразд, — мовив директор, — однаково, просто зараз ми не дамо цьому ради.
— Потрібна поміч криптолога, — додав комісар.
— Звісна річ.
Шехтель підвівся і рушив до чималої шафи, чиї обриси виднілися в протилежній частині кабінету. Директор на хвилину пірнув у темряву, а потім знову з’явився у світлі лампи, але вже з пляшкою «Baczewski» й двома склянками в руках.
— Не знаю, як вам, а мені треба випити, — промовив він, відкриваючи горілку.
Не дочекавшись, що відповість комісар, Шехтель налив і йому, і собі. Вістович, втім, був не проти. Піднісши склянку до рота, він з приємністю заковтнув алкоголь і коротку мить прислухався, як приємне пекуче тепло розливається нутром. Стало трохи спокійніше. Директор, також спорожнивши свою склянку, знову вмостився за столом і нарешті запропонував сісти комісару. Тоді з шухляди столу витягнув коробку з ароматними сигарами й пригостив спершу Вістовича, а тоді взяв одну з них собі. Відрізавши краї сигар складаним ножем, чоловіки закурили. З вікна почулося, як на ратуші пробило другу ночі.
— Цікава штука виходить, — протягнув директор, струшуючи попіл у керамічну попільницю у формі зменшеного грецького діноса[21] — з одного боку, я мав би негайно доповісти про таке незвичайне затримання в контррозвідку. З іншого — просто зараз наш бравий полковник Редль та його підлеглі, найпевніше, сплять і бачать вже десятий сон... Тож принаймні до дев’ятої ранку, коли в Evidenzbüro[22] почнуть приймати рапорти, ця справа цілковито належить поліції...
Вістович не перебивав шефа. Комісар уважно його слухав, намагаючись збагнути, куди той хилить.
— Водночас я зауважу, — продовжив Шехтель, — що поштовий телеграф починає працювати з восьмої. А поліційний — з сьомої. Розумієте, про що я?
— Хочете відправити ці шифри до Відня, перш ніж передати їх контррозвідці? — питанням на питання відповів комісар.