— Або до Праги, де криптографи краще знають слов’янські мови. В мене й там є добрі знайомі.
Якусь мить чоловіки помовчали, мовби цілковито зосередившись на курінні. Шехтель знову плеснув алкоголь у склянки.
— Коли справу прибере до рук Evidenzbüro, то в своїх звітах Генштабові вони й не згадають про нас. Це я знаю напевно, — сказав шеф. — А якщо ми перші розшифруємо текст, то матимемо в своєму рукаві дуже сильний козир. Тоді хочеш не хочеш, а контррозвідка буде змушена надалі з нами співпрацювати. Хай йому біс, Вістовичу! Ми маємо право на свою частку слави. Хоча б тому, що ви з Самковським ризикували життям.
Комісар ствердно кивнув, на позір з ним погоджуючись, проте насправді добре розумів, що саме керує зараз директором. Шехтель досі не втрачав надії гучно заявити про себе в столиці. Йому хотілося, щоб у Міністерстві поліції нарешті звернули на нього увагу. Аби там у Відні хтось пожалкував, що на жоден рапорт він не отримав притомної відповіді. І хтозна, може, саме ця справа стане поворотною в його кар’єрі. Нехай на старості, але Вільгельм Шехтель таки отримає визнання, на яке заслуговує.
— Але розшифровування займе багато часу, — сказав Вістович, — боюся, різниця в годину, про яку ви говорите, нічого не вирішить.
— Вирішить! — емоційно заперечив директор. — У той час, коли в контррозвідці тільки намагатимуться зрозуміти ситуацію, в Празі чи у Відні з цими документами вже на повну працюватимуть спеціалісти. До того ж вранці я не збираюся передавати все Редлеві негайно. Спершу попрошу про зустріч, наголосивши, що справа надважлива. Далі дочекаюся, коли він знайде для мене час. Підготую рапорт... І лише тоді ці шифрограми опиняться в нього. Таким чином, в запасі ми маємо не годину, а щонайменше добу.
«Старий хитрий австрійський лис», — подумав комісар. Вголос, проте, сказав інше:
— Ваша правда, пане директоре.
— Ну от, — усміхнувся Шехтель і, затягнувшись димом, відкинувся на спинку стільця, — приємно, що ви мене розумієте, Вістовичу.
— Не просто розумію, а готовий всіляко допомогти, — несподівано додав той.
— Тоді найперше домовимось ось про що, — директор подався вперед і сперся ліктями на стіл, тицьнувши вбік Вістовича тліючою сигарою. Голос його стишився майже до шепоту. — Нікому ні слова про цю розмову. Навіть Самковському, хоч він і веде справу. Нехай для нього все закінчиться буркотливим старим музикантом, який просто жалівся на сусіда.
Вістович лівою рукою показав, що замикає рота на замок. Шехтелю це сподобалося.
— Ви чудовий колега, — похвалив він комісара, — я завжди казав, що австріяк і русин зуміють домовитися. Вип’ємо ще...
Видихнувши після третьої склянки, комісар промовив:
— Я навіть готовий до раптових відряджень, пане директоре. Якщо, приміром, наш арештований нарешті заговорить — а він заговорить, не сумнівайтесь — і викаже своїх очільників, то ми й пов’язати їх зможемо швидше, ніж Evidenzbüro.
— З цим треба обережніше, — застеріг Шехтель, — але так, загалом ви маєте рацію: можна й тут зіграти на випередження. Істинно кажу вам, Вістовичу, сам Господь послав нам цього російського шпига.
З цими словами він радісно реготнув і, вставши зі свого місця, потягнувся до підлеглого, щоб дружньо поплескати того по плечу. Таким свого шефа Вістович не бачив ще ніколи. В одну мить той наче помолодів років на десять, а в очах у нього з’явилися майже юнацькі бешкетливі іскорки. Хоч, може, ця метаморфоза відбулася завдяки доброму алкоголю, який вони нічим не заїдали. Тим часом Шехтель розлив горілку вчетверте, спорожнивши пляшку.
— Йдіть додому, Вістовичу, — неслухняним язиком наказав директор, коли вони востаннє випили, — я передрімаю тут до шостої і, коли прийде наш телеграфіст, перешлю документи до Праги.
Комісар звівся на ноги.
— Слухаюся, пане директоре.
Вони попрощалися, і Вістович вийшов з кабінету. Неквапно спустився сходами донизу, на ходу обмірковуючи все почуте. На вулиці підняв комір плаща і рушив значно швидше, однак не додому, а в бік площі Ринок, де біля ратуші звернув на Сербську. Ще за кілька хвилин чоловік дістався кнайпи «Мінотавр».
Всередині було гамірно й панувала нестерпна духота. Кельнери в повен голос і без жодних церемоній повідомляли клієнтам, що заклад зачиняється, але ті на них не зважали. Побачивши нового відвідувача, що впевнено вмостився за вільним столиком, один із офіціантів вже зібрався протестувати, вказуючи на настінний годинник, проте Вістович знаком наказав йому підійти.
— Ласкавий пане, ми зачиняємося, — скоромовкою говорив кельнер, — і якщо пан...
— Мене чекають, — перебив комісар.
Втім, упевненості в тому, що Бейла його дочекалася, він не мав.
— Смію сумніватися, маємо вже глупу ніч.
— Мене чекають унизу, — виразно промовив клієнт, зробивши наголос на останньому слові.
Офіціант кивнув і відступив, давши Вістовичу спокій. Комісар закурив і кілька хвилин спостерігав, як захмеліла публіка неохоче покидала заклад. Дехто з останніх сил тримався на ногах, хтось відчайдушно скандалив і погодився йти геть лише після того, як кельнери пригрозили поліцією.
Вістович раптом відчув, як по тілу його пробігли мурашки, а серце пришвидшило темп. У шиї солодко запекло, як буває тоді, коли хтось позаду уважно й гаряче в тебе вдивляється. За мить він, мовби звір, уловив ніздрями знайомий і жаданий запах східних парфумів. Пара жіночих рук лягла йому на плечі.
— Я вже гадала, ти не прийдеш... — почув він за спиною.
Бейла, одягнена в шовкову сукню й барвисту накидку, сіла навпроти нього. Вістович якусь мить мовчав, лише споглядав із насолодою. Ковзаючи поглядом по її руках, які час від часу підносили до вуст тонку папіроску, обличчю й чорнявому кучерявому волоссю, комісар заспокоювався після важкого дня. Очима жадібно ловив усмішку Бейли, що спалахувала на її вустах, і цей блідий колір щік, який так гарно контрастував з темними глибокими очима.
— Вибач, що спізнився, — озвався нарешті Вістович, — казна-що творилося сьогодні на службі.
— Найголовніше — ти живий, — всміхнулася жінка, — і сидиш зараз переді мною. Щоразу я вдячна долі хоча б за це.
«Ніколи не чув такого від Анни», — майнула в нього думка. Він потягнувся до кишені за своїм портсигаром.
— Мені невдовзі доведеться поїхати, — сказав комісар, дістаючи цигарку.
— Надовго?
Він стенув плечима.
— Відрядження?
Вістович кивнув і підніс до краю цигарки запалений сірник. Коли закурив, махнув рукою кельнеру. Той неохоче підійшов.
— Принесіть коньяку, — мовив поліціянт.
— Ласкавий пане, ми...
— Знаю, що зачиняєтеся, — перебив Вістович і поклав на стіл п’ятикронову банкноту.
Кельнер повеселішав.
— Для пана і пані? — перепитав він.
— Ні, тільки для пана, — замість нього відповіла Бейла.
Коли офіціант пішов, жінка підвелася й нахилилася до Вістовича.
— Якщо ти їдеш, то не можна гаяти часу. За чверть години, не пізніше, спускайся донизу, — прошепотіла вона йому на вухо.
На цих словах залишила його й зникла за чималою, в людський зріст, статуєю Мінотавра вглибині закладу. Комісар знав, що саме там заховані сходи, котрі провадять у підземний клуб.
Щойно Бейла пропала з виду, його думки вже не трималися купи. Вістович не знав точно чи це через алкоголь, втому чи, можливо, чари цієї жінки. Чоловік випив коньяк і глянув на годинника. Минуло тринадцять хвилин. Зачекавши ще трохи, він підвівся й також рушив до Мінотавра. Неквапно зійшов сходами донизу, де одразу наштовхнувся на дебелого охоронця, що зміряв його підозрілим поглядом.
— Мене чекають, — вдруге за сьогодні промовив комісар.
— Хто? — поцікавився цербер.
Вістович назвав ім’я Бейли. Той кивнув і відсунув убік портьєру за своєю спиною, відкривши важкі дубові схожі на середньовічні двері. Прочинивши їх, він бридко всміхнувся гостеві.