— Ласкаво просимо, дорогий пане.
Комісар мовчки пройшов повз нього і за якусь секунду опинився у зовсім іншому світі. Зала, яка починалася одразу за дверима, мала низьку стелю, але була досить просторою. Освітлювалася лише свічками з канделябрів, що стояли на зграбних столах. Чоловіки й жінки перебували в задимленому напівмороку, який маскував їхні відверті доторки та взаємні пестощі. Час від часу тільки чулися солодкі стогони й збуджений сміх. Цигарковий дим змішувався з димом від опію, запах алкоголю — із запахом парфумів і розпашілих тіл, подекуди вже позбавлених одягу. Ось занадто розпалена білявка з великими круглими персами, не витримавши пориву пристрасті, осідлала свого коханця і, впершись руками в його плечі, мов наїзниця в шию коня, почала свою «прогулянку верхи» спершу алюром, а відтак і галопом. Вістович бачив її білосніжну витончену спину, на яку спадало волосся, пружні грайливі сідниці і широко розведені стегна. Ніхто не звертав на них особливої уваги. Усіх поглинали власні ігри. Хоч, може, серед відвідувачів існувало неписане правило — не помічати коханців, котрі вирішили віддатися одне одному просто посеред зали.
Вістович знав, що за цією залою є ще дві, де можна усамітнитися за ширмою на зручному ложі й подалі від сторонніх очей. Проте в «Мінотаврі» кожен мав право робити це де завгодно і як завгодно. Жодних обмежень тут не існувало.
Іноді між столами з’являлися кельнерки, одягнені лише в шкіряні комбінації. Вони розносили відвідувачам алкоголь, опіум і легку їжу: фрукти, печиво, сир. З глибини зали долинала приємна музика: арфістка і флейтистка своїм чарівним діалогом дещо розбавляли цей бурхливий котел хтивості й тілесної насолоди. Часом в їхню розмову встрявала скрипка, і тоді вона ставала різкою, пронизливою, схожою на суперечку. Якраз на останніх скрипкових акордах наїзниця голосно закричала і, здригнувшись усім тілом, завмерла в обіймах свого коханця.
Ще одне правило існувало в підземеллі кнайпи «Мінотавр»: кожен мав право бути невпізнаним. Тобто навіть якщо тут раптом зустрічалися двоє добре знайомих між собою людей, жоден із них, без взаємної згоди, не повинен був виказати ознаки знайомства. До того ж на світанку всі мусили забути те, що відбувалося вночі. Зрештою, після наркотиків і випивки, якої в «Мінотаврі» не бракувало, це було зовсім не важко.
Одна з кельнерок наблизилася до Вістовича і, забравши в нього плащ і капелюх, простягнула йому сріблястий клубок. Нитка тягнулася з нього й вела кудись у наступну залу.
— Поспішай, — грайливо докинула жінка й зникла в дурманному опійному тумані.
Ну звісно, в лабіринті Мінотавра йому треба мати нитку Аріадни, щоб не згубитися. Бейла обожнювала такі ігри.
Вістович поволі пішов уперед, на ходу змотуючи клубок. Невдовзі опіумна зала вже була за спиною, а нитка привела його в сусідню, де ковзнула за оксамитову ширму, що прикривала затишний альков. Щойно чоловік зазирнув досередини, як опинився в полоні ніжних, але впевнених рук і гарячих добре знайомих вуст. Бейла цілковито заволоділа ініціативою, мовби справді не бажаючи дарма витрачати час. Зірвала з нього жилет, сорочку й вкрила його плечі та шию тисячею пестощів і поцілунків. Вона знала, що потопати в цьому океані пристрасної ласки йому подобалося найбільше. Навіть тоді, коли зливався з нею, коли входив у її гаряче тісне лоно, Вістович отримував менше насолоди, ніж від цієї прелюдії.
Заразом шалена ніжність цієї жінки, як завжди, пробудила у ньому справжній вулкан. Несподівано він перехопив її тонкі зап’ястя і рвучко підтягнув до себе. Бейла мала на собі тільки тонкий халат, і чоловік одним рухом здер його з неї. Одяг злетів угору, мов сполоханий нічний птах. Тепер вона стояла перед ним оголена, всміхалася відверто й виклично, запрошуючи продовжити гру за тими правилами, які йому до смаку.
Він вивчав її тіло так, наче торкався його вперше. Мовби вперше відкрив для себе худорляві плечі, пругкі акуратні груди, темні бруньки сосків і гладкий живіт. Мовби досі ніколи не вдихав запах її волосся й шкіри.
Раптом до них зайшла кельнерка, принісши на таці солодощі, коньяк і склянки. Поставивши тацю на підлогу, жінка не поспішала виходити, відверто позираючи в їхній бік. Вона була вже добряче захмелілою і, вочевидь, спраглою нових розваг.
— Хочеш її? — тихо запитала Бейла.
— Мені потрібна тільки ти, — відповів комісар і більше не зупинявся.
Обережно, але впевнено він робив усе, що прагнулось йому і чого хотіли вони обоє. Чоловік і жінка кохалися без упину, перериваючись тільки для того, щоб випити. Навіть не одразу зауважили, що кельнерка їх не залишила, а тільки сховавшись з протилежного боку ширми, спостерігала за ними.
Бейла засміялася. Була вже третя ночі, коли межі сорому й будь-які заборони зникали тут остаточно. Вона замовила каву й надягнула халат. Потім відшукала свій елегантний портсигар і закурила. Вістович не зводив з неї погляду, в якому ніжності й нового бажання було порівну.
— То, кажеш, мусиш виїхати до Берліна? — раптом сказала жінка.
Комісар невдоволено зітхнув і собі потягнувся за цигаркою. Йому не хотілося говорити про це зараз, до того ж не розумів, чому Бейла знову почала цю розмову.
— Так, в поліції не запитують, — ліниво відмахнувся він, — обов’язок.
Коханці неквапно почали вдягатися. Невдовзі принесли каву.
— Ти міг би все мені розповісти, — голос Бейли несподівано став маже крижаним.
Вістович з подивом глянув на неї.
— Про що це ти?
У відповідь вона підняла цукерницю, під якою Вістович побачив телеграму від Анни.
— Це випало з твого плаща, — пояснила жінка. — Вона кличе тебе. Просить про допомогу.
У словах Бейли, втім, не було й дещиці докору. Радше тріумф, як тоді, коли вдається викрити чиюсь таємницю. Комісар спробував щось промовити, проте вона зробила знак мовчати.
— Адаме, ти знаєш, я ніколи не дозволяла собі ревнощів. Ревнощі виникають тоді, коли вважаєш людину річчю. Яким-небудь бездушним предметом, що належить лише тобі. Але мені хочеться чути від тебе правду, а не брехню... Ти міг би не приховувати, що їдеш у Берлін допомогти дружині, яка вскочила в халепу. Тим більше, я зовсім не проти.
Вона схилилася до нього й поцілувала в губи.
— Мені було добре сьогодні, — почув він її шепіт. — Щасти тобі там.
На цих словах Бейла його залишила.
За чверть години Вістович вийшов з «Мінотавра» у препаскудному гуморі. «Бейла має рацію, — думалось йому, — на біса мені було їй брехати?.. Але що зроблено, те зроблено, і справу треба доводити до кінця. І найперше — знайти вагому причину для відрядження у Берлін».
Швидким нервовим кроком чоловік пройшов уздовж темного Ринку, вийшов на Галицьку площу, звідки рушив на Академічну. Ще за кілька хвилин щосили постукав у двері Дирекції поліції. Заспаний черговий з подивом витріщився на комісара.
— Скажи, щоб арештованого в справі Цільмана привели в кімнату допиту, — з порогу випалив Вістович, — хутко!
— Так jest!
Комісар піднявся до свого кабінету і, запаливши цигарку, кілька хвилин курив, дивлячись у темне вікно. Він знав, що поверхом вище у своєму бюро дрімає Шехтель, дочікуючись, коли вранці прийде телеграфіст. Головне — щоб його шеф раптом не прокинувся. На годиннику доходила четверта, отже, залишалося трохи більше трьох годин. Вістович залишив у кабінеті плащ й, прихопивши олівець і кілька чистих аркушів паперу, вийшов з кабінету і рушив донизу, в підвал, де містилася кімната допитів.
Арештований сидів за широким столом, поклавши руки в тісних кайданках перед собою. Над ним мерехтіла лампа, поливаючи його виснажене обличчя скупим жовто-синім світлом.
— Ляховичу, зніміть із нього кайданки, — наказав комісар черговому.
Той нерішуче затупцював на місці.
— Робіть, що кажу.
Черговий скорився.
— Це щоб ти міг писати, — пояснив арештованому Вістович і поклав перед ним папір і олівець. — Вийдіть, Ляховичу. Як будете потрібні, я гукну.
Той козирнув і залишив їх наодинці. Арештований взявся розтирати зап’ястя, на яких кайданки залишили помітні червонуваті сліди.