— Найперше — відбудемо сьогоднішню зустріч, — якомога спокійніше вимовив полковник. Таким тоном зазвичай заспокоюють капризну дитину або жінку під час нападу істерики.
Фабрикант провів рукою по обличчю. Потім роззирнувся. Крім них в цьому клубі було заледве п’ятеро чи шестеро осіб, проте їхню увагу він привернув.
— Сядьте, — повторив Альсдорф.
Ніцпон скорився.
— Господи милосердний, як же я втрапив у це лайно... — зітхнув він наостанок, після чого запанувала мовчанка.
О пів на дванадцяту до готелю під’їхав темно-сірий «Austin». Швейцар, що, виструнчившись, як солдат, стояв біля входу, поспіхом рушив до авта і запопадливо прочинив дверцята зі сторони пасажира.
— Доброго вечора, пане Вінкелю! — радісно привітався він з чоловіком у темному пальто й акуратному капелюсі, щойно той встиг ступити на землю. — Як подорож?
Той вирівнявся у повен зріст і ледь помітно всміхнувся блідими, мов у вампіра, губами. Глибоко запалі очі при цьому лишилися крижаними.
— Спасибі, добре.
Водій тим часом дістав невелику валізу прибулого й простягнув її швейцарові. У холі вже чекав портьє з двома служниками.
— Ласкаво просимо, пане Вінкелю! Бажаєте чогось з дороги?
— Ні, одразу до кімнати.
— Як накажете. Дозвольте вас провести...
— Четверо моїх гостей вже прибули?
— Так. Чекають вас у клубі.
— Прекрасно.
На цих словах Вінкель пішов слідом за портьє, який також запитав, як минула його мандрівка і чи добре гість себе почуває.
— Чудово почуваюся, — відрубав той і біля самих дверей додав: — Невдовзі має прибути моя дружина. Проведіть її в мій номер, навіть якщо я буду вже у клубі.
— Неодмінно, пане Вінкелю.
— А тепер ідіть.
— Мене вже тут немає. Гарного вечора!
Удо Вінкель спустився донизу через двадцять хвилин. Тримався, як завжди, рівно, дивився дещо зверхньо й поблажливо всміхався персоналу готелю. За кілька кроків від нього йшли двоє охоронців. Втім, навряд чи він їх потребував. Останній сміливець, що готовий був кинути виклик цьому чоловікові, давно вже був на тому світі.
Вінкель народився й виріс у Позені. Батько його був дрібним антикваром, а що хисту особливого до торгівлі не мав, то сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Та все ж Ганс Вінкель зумів нашкребти своєму єдиному синові на університетську освіту, про що Удо ніколи не забував і завжди був йому вдячний.
Ще в студентські роки амбітний і зухвалий син антиквара, що понад усе прагнув вирватися з бідності, познайомився з такими ж відчайдухами, як і він сам. Ті найперше спонукали його жити не по кишені, затягуючи в світ нічних розваг, дорогих ресторацій і жорстоких поєдинків з тими, хто так само жадібно смакував пирогом життя, рвав його зубами і, найважливіше, зазіхав на його власний шматок. У цих бійках Удо став жорстоким і нещадним до суперників, добре розуміючи простий вовчий закон: якщо не перегризеш горлянку ворогові, то він перегризе її тобі.
Далі слід було шукати доброго заробітку, який би відповідав його розкішному способу життя. В університеті Вінкель вивчав право, але йти працювати за фахом не поспішав. Хоча б тому, що гнити в якій-небудь нотаріальній конторі чи служити в суді він би вже не зміг. Та найголовніше — молодим юристам на перших порах мало платили, а чекати Удо не хотів. Від батька юнак перейняв сякі-такі навики торгівлі, які вирішив застосувати, але товар при цьому підібрати інший. Антикваріат для його мети не годився, бо серед цього непотребу лиш вряди-годи можна було натрапити на справжню цінність. До того ж Удо Вінкель пам’ятав, до чого цей мотлох довів його старого. Живучи в боргах, він у боргах і помер, лишивши цей тягар вдові й синові. Значно привабливішою здавалася юнакові торгівля китайським чаєм. Але тільки тому, що в ящики з цим запашним колоніальним товаром було зручно ховати нелегальний опіум. За кілька років подвійний ґешефт приніс молодому злочинцеві непоганий статок, а заодно й нових ворогів. Ці були вже іншого ґатунку, аніж його давні супротивники в студентських бійках. Вони не виходили з ним віч-на-віч посеред вулиці чи кнайпи, а підло вбивали кур’єрів, палили склади з товаром або через треті руки здавали його поліції. Врешті Удо Вінкель таки втрапив за ґрати, де відсидів, щоправда, лише три роки з п’яти, які йому присудили. У в’язниці він показав себе настільки смиренним і дисциплінованим в’язнем, що тюремники натішитися не могли й самі рекомендували пенітенціарній службі звільнити його дочасно. Одного вони не знали: увесь цей час, день у день і щогодини він обмірковував план помсти тим, через кого втратив три роки життя. Часу обдумати і обрати найжорстокіші методи розправи в нього було досить, тому ледве опинившись на волі, Удо з насолодою взявся до справи. Найперше — відшукав усіх старих друзів та союзників, яких виявилося не так вже й мало і які також потерпали від його ворогів. Разом вони перетворилися на міцну, добре зорганізовану банду, і тоді кримінальний Позен запалав... Впродовж трьох місяців противників Удо Вінкеля знаходили повішеними, розстріляними, втопленими й жорстоко задушеними. У поліції тільки розводили руками і врешті-решт вирішили не втручатися. Нехай криміналітет нищить себе сам. Їм від цього тільки краще...
Та річ була в тому, що позенський кримінальний осередок насправді тільки міцнішав. Став централізованим і підпорядковувався тільки одному босові — Удо Вінкелю, який, вдовольнивши свою жагу помсти, тепер узявся налагоджувати давній ґешефт. Тільки тепер його вплив поширювався далеко за межі Позена. Цього чоловіка до смерті боялися в Бреслау, Берліні і навіть у далекому Данциґу.
Окрім торгівлі опіумом, Удо Вінкель дуже швидко прибрав до рук усі позенські борделі та нелегальний ринок зброї, а також підпільні винокурні, стверджуючи при цьому, що горілка його виробництва набагато краща за те пійло, яке продається під державною акцизною маркою. З’явилося в нього й ще одне захоплення: боксерські бої. На його підпільних рингах сходилися найкращі бійці Німеччини та навіть сусідньої Австро-Угорщини, які за казкові гонорари демонстрували вершину своїх умінь. На такі вечори боксу Вінкель запрошував найдобірнішу публіку як світу кримінального, так і законного. Тут ці два світи перетиналися, а поліційні чини і майстри контрабанди, судді й професійні вимагачі сиділи поруч, випивали й азартно робили ставки. І тільки бос позенської мафії здебільшого сидів на віддалі від усіх, розкурюючи сигару й спостерігаючи за цим дійством, над яким мав абсолютну владу.
Все йшло як треба не один рік, аж раптом новини з Далекого Сходу порушили спокій обох середовищ і породили гарячі дискусії щодо подальшої долі Європи. У газетах писали про те, що Російська імперія програла війну Японії, втративши в Цусімській битві[23] флагманів свого флоту. Вінкель знав, чим це йому загрожує. Вже влітку в Позені його наглядачі помітили російських контрабандистів, що, поселившись у недорогих готелях, пиячили в тутешніх кнайпах та тинялися ринками, вивідуючи тутешню ситуацію. Інакше кажучи, шукаючи нових кримінальних партнерів на Заході Європи, оскільки Схід був тепер для них закритий.
Перших таких непроханих гостей його люди швидко прибрали... Човнярі й поліціянти два дні виловлювали їхні понівечені тіла з Варти. Але невдовзі стало зрозуміло, що проблему звичним чином не вирішити: росіян у Позені та інших містах ставало усе більше, поводилися вони дедалі зухваліше і, зрештою, згуртувалися у власний міцний кримінальний осередок.
Та Вінкель дістав підтримку з найнесподіванішого боку. Одного дня йому повідомили, що його, боса позенської мафії, хочуть бачити в Генштабі. Він спершу від душі розреготався, сприйнявши це за жарт, проте запрошення невдовзі підтвердилося. Вінкель сам призначив зустріч на нейтральній території — у номері-люкс готелю «Велика Пруссія». На зустріч до нього прийшли Фрідріх Еберт і полковник Альсдорф. Вінкель не приховував подиву, побачивши перед собою цих людей, і вже збирався закинути який-небудь цинічний жарт зі свого безмежного арсеналу, але досить швидко зрозумів, що їх привело і в чому, власне, полягала справа...
23
Ключова морська битва російсько-японської війни, що відбулася в травні 1905 року. Російський флот зазнав нищівної поразки.