Не лише російські пройдисвіти, злочинці та авантюристи звернули свій погляд на Захід. Була реальна загроза, що цілком легальні ділки створять конкуренцію тутешнім підприємцям. Від їхньої присутності на ринку могла добряче постраждати економіка імперії, адже товари росіян значно дешевші, хоч, звісна річ, нікудишньої якості, проте чи обходить це звичайного покупця? Але найбільшою загрозою полковник Альсдорф вважав російських шпигунів. Власне з ними, цими паскудними щурами, що проникали в найглибші закутки державного апарату, він мав намір боротися в першу чергу Дві імперії, Російська та Німецька, офіційно зберігали дружні стосунки, тому до відкритих методів боротьби вдаватися було зась. Ця війна за територію мала стати таємною. І ось тут інтереси полковника Генштабу Альсдорфа, політика Фрідріха Еберта, банкіра Штефана Дрезена, а також фабрикантів Ніцпона й Ціммермана та статс-секретаря фон Гарпе цілком збігалися з інтересами Удо Вінкеля. Адже в разі перемоги виграють усі.
Та не встиг цей новостворений синдикат завдати бодай найменшого удару, як Ціммермана знайшли мертвим. Потім настала черга Дрезена... Хтось убивав їх на випередження. Це лякало й сердило одночасно, а залізного боса позенської мафії нестерпно бісило.
Удо Вінкель пробув у своєму номері лише двадцять хвилин, проте цей короткий відрізок часу й доволі обмежений готельний простір вмістили в себе, мабуть, найбільшу його таємницю і єдину слабкість, яку цей залізний чоловік старанно приховував від інших. Розпакувавши валізу, найперше він дістав із неї невелику паперову коробку, де зберігалося кілька ампул з рідиною бурштинового кольору. Одну з них чоловік обережно розламав надвоє, не проливши при цьому ані краплини, а тоді випив увесь вміст одним ковтком. Тоді сів у крісло, прислухаючись, як поволі зникає нещадний біль у шиї, вгамовується тремтіння колін і рук, а найголовніше — стихає шум у голові, який паралізував думки. Він був схожий на звуки водоспаду, що невідомо як сформувався у його черепі десь там, біля потилиці, яка витримала колись удар його заклятого ворога, контрабандиста й убивці Іцка Бернштайна. Вже покійного. Удо власними руками задушив його, перед цим видавивши тому очі, наче збирався залишити їх собі на згадку. І тепер здавалося, що Іцек нагадує про себе з того світу, проникаючи йому в мозок, як він сам колись встромив пальці в його очниці... Тільки коли настала цілковита полегша, Вінкель підвівся, поправив гарнітур і вийшов з кімнати.
Щойно він з’явився в клубі, як біля нього виріс кельнер, який тримав перед собою тацю з напоями, а очі присутніх в одну мить звернулися до нього. Чоловік узяв чарку коньяку і трохи підніс її перед собою, мовби для тосту.
— Гарного вечора, панове! — урочисто сказав він після цього.
У ту ж мить зазвучав оркестр і атмосфера в клубі зробилася значно легшою і приємнішою. Гості почали жваво теревенити, а Вінкель, зробивши вітальне коло по залу, де привітався то з тим, то з тим, сів за столик, де на нього вже чекали фон Гарпе, Ніцпон, Альсдорф та Еберт. Усі четверо підвелися йому назустріч.
— На Бога, не треба вставати, — сказав він і сам невимушено всівся на стілець. — Сподіваюся, вам тут подобається?
— Вельми вдячні, тут чудово, — відповів за всіх полковник.
— Кімнати, де ви замешкали, зручні?
— Цілком.
Було однак помітно, що нікому на цю тему говорити не хочеться, адже всіх хвилювало зовсім інше.
— От-от розпочнуться боксерські поєдинки, — зазначив Вінкель, киваючи в бік порожнього рингу, — не хочете зробити свої ставки?
— Порадите доброго бійця? — хмикнув фон Гарпе.
— Аякже. Його ім’я Маркус Щипак. Ще зовсім недавно він був звичайним волоцюгою, який жив під Хвалішевським мостом, а сьогодні стане боксерським королем. Запевняю. Сміливо можете ставити на нього.
— Як же ви його знайшли? — здивувався Еберт. — Не думаю, що зазвичай шукаєте бійців під мостом.
— Звісно, ні, — відповів Вінкель, вдаючи, що не зауважив дещо насмішкуватого тону, з яким це було сказано, — адже під мостом, зазвичай, знаходять тільки трупи... Маркус Щипак трапився мені випадково. Навіть не мені, а моїй дружині. Уявіть собі, на її очах цей чоловік віддухопелив трьох зарізяк, наче хлопчиків із церковного хору. Бачте, Клавдія з нашою донькою часом люблять прогулятися вздовж річки. Іноді чинять досить нерозумно, відсилаючи кудись охоронців, щоб вільно собі потеревенити. Аж тут трапилися ці грабіжники... Словом, у небезпечні часи живемо, панове, дуже небезпечні.
— Власне, про небезпеку, — не втримався Ніцпон. — У нас нова смерть, пане Вінкелю.
— Я знаю, — коротко відповів той.
— Я маю на увазі смерть у Берліні. Убито комісара Лютке, який розслідував...
— Я знаю, — урвавши його, повторив Вінкель.
Запала мовчанка, під час якої оркестр почав награвати «Іп ту merry oldsmobile» — модну мелодію з репертуару Ґаса Едвардаса[24].
— У Кріпо вже давно немає справжніх професіоналів, — врешті єхидно зауважив мафіозі. — Той ваш Лютке був звичайною посередністю. Здохнути самому — насправді найкраще з того, що він міг. Та втім, його смерть цікава і невипадкова, тому я невдовзі вирушу до Берліна, щоб як слід вивчити всі деталі.
— Та Бог з ним, з бідолахою комісаром, — промовив фон Гарпе, — у нас ще дві смерті. Точніше, вбито двох наших партнерів, які зараз також мали б сидіти за цим столом і насолоджуватися вашою гостинністю. Я про Ціммермана та Штефана Дрезена.
— Мені відомо.
— Тоді я думаю, що дивний збіг обставин вам також відомий, пане Вінкелю, — знову смикнувся Ніцпон, але одразу ж потупив очі, не сміючи зустрітися з ним поглядом.
— Ні, добродію. Я не знаю, що ви маєте на увазі. Мусите висловитися чіткіше.
— Я скажу за нього, — перебрав ініціативу полковник, — наш друг має на увазі, що всі загиблі належали, так би мовити, до нашого кола. Не до вашого.
— Тобто до світу законного.
— Саме так.
— А ось тут ви помиляєтеся, пане Альсдорфе. Смертей насправді більше. Позавчора вбито мого помічника, чоловіка на ім’я Бартоломей. Вбито досить жорстоко. Навіть я був здивований... Але ви про це не знали й ніколи не чули цього імені, полковнику. Тому що загиблий був «не з вашого кола».
— А ваш помічник... Він також займався нашою справою? — уточнив Еберт.
— Так, виконував мої доручення. Тому сподіваюся, я випередив ваші підозри.
Вінкель несподівано розсміявся, мовби щойно йому вдалося підколоти своїх співрозмовників якимось влучним дотепом. Звісна річ, ніхто його веселощів не підтримав. Навпаки, від цього диявольського сміху в решти по шкірі пробігли мурашки.
— Ніхто вас ні в чому не підозрював, — обережно зазначив фон Гарпе.
— Та облиште, — продовжував сміятись мафіозі, — звісно ж, ви подумали, що це за моїми наказами убито цих ваших Ціммермана і Дрезена. А також ліквідовано берлінського комісара. Але ні... Відбувається дещо інше, мої панове. Хтось оголосив війну не лише вам, але й мені. І, відверто кажучи, навіть я йому співчуваю. Більшої дурості, ніж перейти мені дорогу, не вигадаєш. Бо якщо це, наприклад, росіяни, то я знайду їх навіть у Сибіру... А тепер робімо ставки! — Вінкель різко змінив тему. — То що, готові ви повірити моєму боксерові? Обіцяю, розчаровані не будете.
— Я поставлю кілька марок, — без надмірної охоти сказав полковник.
— І я, — додав Еберт.
За кілька хвилин, і справді, оркестр замовк, а клубний імпресаріо оголосив про початок поєдинків. Найперше всі боксери вийшли на ринг, аби публіка змогла їх побачити й вибрати, хто сподобався найбільше. Кожного було представлено за іменем та змагальним номером, а також оголошено, з якого міста той прибув.
— А я поставлю на он того з Лемберга, — раптом сказав Ніцпон. — Непогано виглядає. Як на мене, в нього сьогодні будуть шанси.
Вінкель стенув плечима. Мовляв, хтозна, все можливо.
— А ви, Herr Staatssekretär? — запитав він у фон Гарпе. — Братимете участь у нашій забаві?
— Ні, я утримаюсь, — рішуче відмовився той, — мені не до азарту. Страшенно болить голова.