Що ж, принаймні ті, хто зараз проводжав його в останню путь на цвинтар, могли впевнено засвідчити: бажання банкіра частково сповнилось. Він і справді опинився у своєму Heimatstadt[4]. Щоправда, тепер назавжди тут і залишиться.
Як тільки процесія дісталася цвинтаря, знову почав мрячити дощ. Труну поспіхом опустили у вириту ще напередодні яму, і після короткої панахиди двоє промоклих до нитки гробарів поспіхом засипали її землею.
— Erde zu Erde, Asche zu Asche, Staub zu Staub...[5] — слова пастора, здавалося, ще висіли в густому вологому повітрі, коли всі учасники похоронного дійства поспішили назад до міста, не бажаючи мокнути під холодним осіннім дощем. Довше за всіх над ще не сформованою могилою Штефана Дрезена простояла небога покійника та її чоловік, але й вони невдовзі приєдналися до решти. За півгодини всі зібралися в родинному будинку Дрезенів.
Четверо чоловіків у майже однакових чорних гарнітурах розмістилися в невеликій бібліотеці з вікнами, що виходили на безрадісний мокрий сад, майже безлистий о цій порі й від того ще більше понурий. Всередині кімнати пожовклі ряди книг, вкриті рівномірним шаром пилу, добре поглинали звук, тож присутні могли бути впевнені, що їхню розмову не підслухають. Попри те Франк фон Гарпе, довготелесий статс-секретар Міністерства закордонних справ, підвівся з крісла, де сидів поруч із раритетними виданнями просвітників, підійшов до дверей і про всяк випадок перевірив, чи ті добре зачинені. Його тонкі довгі пальці, мов змії, обвили дверну бронзову ручку у формі пташиного крила, після чого статс-секретар натиснув на неї і потягнув до себе. Двері не піддалися. З-під ручки стирчав короткий ключ, яким він сам їх замкнув на два оберти хвилин десять тому.
— Чудово, — коротко мовив Франк фон Гарпе й знову повернувся до присутніх.
Пальці його зісковзнули з ручки із такою ж зміїною плавністю. Він ще на мить затримався біля дверей, аби з висоти свого чималого зросту оглянути присутніх. При цьому статс-секретар злегка примружив ліве око, мовби цілився в них з невидимої зброї. «Приціл» затримався на червонощокому круглому чоловікові, який сидів біля вікна. Дивлячись крізь мутну від дощу шибу, він жадібно курив чергову цигарку. З попільнички на підвіконні стирчало кілька мертвих недопалків, з яких цей пан висмоктав їхнє тютюнове життя. Біля попільнички стояла напівпорожня пляшка сербської сливовиці та одинока склянка.
— Вас не було з нами на цвинтарі, пане Ніцпоне, — спокійно, але в’їдливо зауважив фон Гарпе.
Чоловік із цигаркою нервово смикнувся й відповів йому поглядом, сповненим ненависті.
— Мене не було? — повторив він верескливим голосом. — Так, чорт забирай, мене не було! Зір вас не підвів, ви добре помітили. Але забули, мабуть, що саме я привіз сюди труну з тілом Штефана. З Берліна в цей Богом забутий Бірнбаум! То як гадаєте, я мав право не піти з вами на цвинтар?..
— Не нервуйтеся, друже, — майже лагідно спробував заспокоїти його статечний вусань, що також курив, але не цигарку, а продовгувату бріарову люльку, — згоден, їхати більше доби в товаристві мертвяка — не надто приємно, але таке воно життя. Складається, знаєте, не тільки з приємностей, але й...
— Дивуюся вашому спокою, полковнику! — різко урвав його Ніцпон. — Це вже друга смерть. Точніше — друге вбивство... Вбивство одного з нас, я наголошую!
Після цих слів на коротку мить запанувала тиша. Здавалося, кожен обдумував його слова або ж просто не бажав підливати олії у вогонь яким-небудь необережним словом.
— Комісар Лютке в Берліні працює день і ніч, — озвався четвертий присутній чоловік, який сидів за столом, переглядаючи знічев’я дрібне письмове приладдя й статуетки римських легіонерів, що належали померлому Штефанові, — він знається на таких справах найкраще...
— Бовдур він, цей ваш Лютке, — не вгавав Ніцпон, хоч говорив уже спокійнішим тоном, — бовдур, бо не бачить очевидного зв’язку між убивством бідолашного Фелікса Ціммермана, яке сталося всього місяць тому в Курніку[6] і вбивством Штефана... Курва, я досі, щойно заплющу очі, бачу роздутий посинілий Феліксовий труп в очереті. В тому сраному озері!
— Озеро, до речі, дуже гарне, — незворушно мовив полковник, — і соснові ліси довкола нього розкішні. Лікарі кажуть, що таке природне поєднання дерев і води надзвичайно корисне для здоров’я.
Ніцпон кинув сповнений ненависті погляд тепер уже на нього, але змовчав. Здавалося, він боявся, що от-от просто зірветься з місця й учепиться кому-небудь в горлянку.
— Вам ніхто не радить, як керувати вашими фабриками, і ніхто не називає бовдуром, правда ж, пане Ніцпоне? — сказав чоловік за столом. — Тож не будемо давати передчасну оцінку роботі комісара.
— Йдіть ви всі до біса, — буркнув у відповідь той і, вхопивши пляшку, плеснув собі в склянку нову порцію горілки. — Ніхто з вас просто не думає про те, що може стати наступною жертвою...
З цими словами Ніцпон випив, а в бібліотеці вдруге запанувала мовчанка. Цього разу довша.
— До речі, сливовицю ви взяли із запасів Штефана? — поцікавився врешті полковник, який небайдужим оком спостерігав, як той поглинав алкоголь.
Ніцпон мовчки вказав на невеликі дверцята в стіні між двома книжковими шафами. Полковник, задумливо гмикнувши, встромив люльку до рота й неквапно, але впевнено рушив до цього сховища. Мабуть, з таким самим виглядом він брав би штурмом укріплення ворога або виступав супроти загону ворожих солдат. Відчинивши дверцята, полковник спробував присвиснути, але люлька все ще залишалася в нього між зубами, тому він тільки щедро обкурив штивні ряди струнких пляшок густим тютюновим димом. Могло здатися, що в це потаємне місце прибув насправді не полковник Генштабу Йорн Альсдорф, а який-небудь чималий локомотив.
— А наш покійний друг, виявляється, був гурманом, — крізь зуби процідив він, знову пихкаючи файкою.
— Наскільки мені відомо, Штефан тут бував нечасто, — з деяким осудом у голосі сказав його спині чоловік за письмовим столом, — тож я маю сумніви, чи весь той алкогольний арсенал належав саме пану Дрезену.
— Облиште, Еберте, — не озираючись, відповів Альсдорф, — у будинку, звісно, порядкує його небога Елізабет з чоловіком, але в цьому кабінеті вони не мали права навіть переставити місцями книги, вже не кажучи про те, щоб відкоркувати одну з цих божественних плящин.
— Чому ви так вирішили? — недовірливо перепитав Еберт.
Мовби готуючись почути відповідь на своє питання, він зручніше розвалився в кріслі й, витягнувши ноги з-під столу, заклав їх одну на другу.
— Бо щойно ви стерли пил з письмового приладдя, яким, очевидно, користувався покійник. Можливо, навіть для того, щоб написати дружнього листа вам... Ви отримували від Штефана дружні листи?
— Ні, ніколи. То до чого тут пил? І що в цьому незвичайного?
— Незвичайне те, що пил був тільки на чорнильниці, в той час, коли всю стільницю старанно протерли, — мовив полковник, обертаючись до нього. В руках у Альсдорфа виявилася пляшка «Asbach Uralt»[7] з потемнілою від часу етикеткою. — Чорнильницю ж не рухали. Думаю, тому, що його речей тут взагалі не сміли торкатися.
— Отже, ви єдиний після Штефана, хто взяв до рук цей бренді, — докинув фон Гарпе.
— Genau, Herr Staatssekretär[8] — кивнув полковник, — але тільки тому, що господарі цього дому — бісові кальвіністи. А в кальвіністів не заведено влаштовувати поминальні обіди. Отже, й випити за упокій нам не запропонують...
— Добре, що ви берете справу до своїх рук, — пожвавішав раптом Ніцпон, який майже прикінчив пляшку сливовиці з тих самих Штефанових запасів, — склянки там само... Глибше в сховку.
— Вам, як на мене, досить, — суворо озвався Еберт.
— Йдіть до біса! — вдруге повторив Ніцпон.
Чоловік за письмовим столом з погрозою схопився на рівні ноги.