— Що ж, дякую, — вперше усміхнувся журналіст, — несподіване визнання, скажу я вам.
Вістович нарешті роздивився його як слід. Обличчя бліде й витягнуте донизу, ніс гачкуватий, очі невиразні, запухлі й червоні від неспання. Хоча погляд проникливий, уважний, характерний для представників цієї професії.
— Отже, ви також зацікавились цим... випадком? — обережно запитав Франк.
— Так склалося, — відповів комісар, — але, наголошую, цілком приватно.
— А що шукаєте тут?
— А ви?
— На Бога, хіба тут можна щось знайти? — Франк розчаровано провів рукою, вказуючи на обшарпані стіни й зачовгану підлогу, — мародери не залишили жодних шансів для таких, як ми з вами.
— А чому поліція не охороняє це місце?
— Бо воно на окраїні, — пояснив журналіст, — постові чергували кілька днів, але не стирчати ж їм тут цілу вічність. Роботи в поліції вистачає. Хто-хто, а я добре це знаю.
— А що ж інші мешканці? Вони ніяк не втручаються?
— Хіба ви не помітили, що весь будинок порожній? Пожежа пошкодила комунікації, тому всіх відселили. Кажуть, тут неможливо жити...
Франк відвернувся і, уважно дивлячись собі під ноги, рушив у темний простір сусідньої кімнати. Здавалося, він зовсім утратив інтерес до Вістовича.
— А що коли я розповім вам деякі цікаві деталі, які стосуються вбивства? — обережно промовив комісар.
На журналіста це подіяло, як електричний розряд.
— Наприклад? — гарячково перепитав він, в одну мить знову опинившись навпроти комісара.
— Я не можу сказати це тут. Навіть обгорілі стіни мають вуха...
Франк, видно, щоб трохи заспокоїтись, закурив.
— А що хочете натомість?
— Також фактів... Яких не знаю я.
Журналіст зміряв його недовірливим поглядом, але в якусь мить, мабуть, згадавши про зброю в своїй кишені, кивнув.
— Гаразд. Тут неподалік є одне місце, де можемо спокійно поговорити. І навіть трохи випити, якщо не цураєтеся контрабандної горілки.
— Залюбки, — погодився комісар і першим вийшов з помешкання, аби показати журналісту, що цілком йому довіряє.
Унизу будинку, коротко порадившись, чоловіки вирішили пройтися пішки. І хоч іти довелося добрих двадцять хвилин, поліцейський і журналіст увесь час мовчали. Тільки біля підозрілої кнайпи під залізничним мостом, неподалік крихітної станції, Франк Більмер промовив:
— От ми й на місці.
Він прочинив двері, пропускаючи Вістовича вперед. Той, пригнувши голову, зайшов. Кнайпа мала назву «Arbeiter», що означало «Робітник», і цілковито відповідала основному контингенту, що збирався всередині. Були це переважно працівники колії, які сиділи тут, не змінюючи свого робочого засмальцьованого одягу і навіть не відкладаючи далеко від себе робочих інструментів: ключів, молотків та кувалд. Ці трудяги, вочевидь, приходили сюди на обід, а ввечері — перехилити чарчину після важкого дня. Повітря було важким і ядучим. Тхнуло потом, мастилом, дешевим тютюном і підгорілою їжею.
— Ось там непогане місце, — сказав журналіст, вказуючи пальцем на вільний столик під стіною.
— По-вашому, нас тут не підслухають? — криво посміхнувся Вістович, після того як вони сіли й замовили грінки і випивку. Він підозріло роззирнувся довкола себе.
— Облиште, — хмикнув Франк у відповідь, — цим людям до сраки наші з вами балачки. Це по-перше...
— А по-друге?
— А по-друге, я довіряю їм значно більше, ніж усім тим буржуям зі стерильних кав’ярень на Унтер-ден-Лінден[26]. Розумійте це, як хочете.
— Що ж тут розуміти, — стенув плечима комісар, — доволі однозначні слова.
— Мені за них не соромно! — випалив раптом журналіст. — Чули, що твориться в Росії? Звичайному народові там увірвався терпець. Людей, що повстали проти гніту буржуазії, не спинили навіть розстріли. Після Кривавої неділі[27] народний гнів тільки посилився! Я захоплююся росіянами! Вони показують нам приклад.
— Приклад чого? — не втримався Вістович.
— Як слід боротися з правлячим класом. Як із хворобою, проти якої існують лише одні ліки — Революція!
Франк раптом замовк, мовби злякався власного голосу. Помовчавши трохи, журналіст вирішив підвестися з-за столу.
— Я краще піду, пане Вістовичу. Чорт його знає, хто ви такий... Може, один із них.
— Стривайте, — зупинив його той і виклав на стіл свої поліційні документи. — Ось перевірте, я підданий Австро-Угорщини, і мені начхати, що тут у вас коїться. Єдине, що мене цікавить, — убивство Лютке.
Журналіста це, здається, заспокоїло.
— Ну, гаразд, — сказав він, — то що вам відомо? Що за нові деталі ви хотіли розповісти?
— Чи знали ви, що першою мертвого поліцейського знайшла жінка?
Очі Франка зблиснули.
— Ні, не знав. А хто вона? Його коханка?
Вістовича пересмикнуло.
— Не думаю.
— Тоді хто?
— Поки що не можу вам сказати. Назвімо її Фрау N.
— А ця Фрау N — ваша знайома?
— Так.
— Що ж, цікаво.
Зрозумівши, що цей журналіст у нього на гачку, Вістович нарешті зміг розслаблено спертися на спинку крісла і спокійно закурити.
— Тепер ваша черга, — сказав він.
Франк дочекався, коли огрядна кельнерка поставить перед ними грінки й горілку, а тоді промовив:
— Виходить нечесно, бо я можу розповісти вам більше, але нехай...
Піднісши до рота склянку з випивкою, журналіст зробив жадібний ковток, а тоді продовжив:
— Лютке вів справу вбивства дуже багатого банкіра на ім’я Штефан Дрезен. У жовтні його знайшли мертвим у парку Фрідріхсгайн.
— Так, ви писали це в своїй статті, — зауважив комісар.
— Але не писав, що перед цим йому доручили вести ще одне слідство: загибель такого собі Фелікса Ціммермана, якого знайшли мертвим в озері біля Курніка. Це курорт неподалік Позена... Схоже, в Кріпо вважають, що ці два вбивства між собою пов’язані. Інакше не доручили б їх одному слідчому.
— Гадаєте, Лютке натрапив на щось, що пов’язує ці злочини між собою?
— Або на когось...
Франк випив знову, після чого з апетитом захрумкотів грінкою. Дочекавшись, доки той прожує, Вістович запитав:
— А чим зазвичай займався цей Лютке? Йому часто доручали розслідувати злочини такого штибу?
— Не знаю, — розвів руками журналіст, — всі вони в Кріпо займаються доволі різними справами. Хоча, ваша правда... Цей слідчий не належав до відділу вбивств. Просто смертельних злочинів зараз у Берліні стільки, що поліційному керівництву доводиться залучати детективів з різних підрозділів. Мені здається, що спеціалізацією Лютке були різноманітні таємні товариства... Ну, там сектанти, масони... Ви розумієте.
— А вбивство самого Лютке не здалося вам схожим на який-небудь обряд? — раптом запитав комісар.
Журналіст завмер просто з надгризеною грінкою біля рота.
— Про це я не подумав, — сказав він, — отже, ви вважаєте, що...
— Я тільки припустив.
— Так, але припущення доволі слушне. Треба перевірити цю версію.
— Тоді зустріньмося, скажімо, післязавтра в цій самій кнайпі. Гадаю, в кожного з нас будуть якісь нові здогадки або знахідки.
Франк важко зітхнув.
— Чесно кажучи, пане Вістовичу, я більше не уявляю де і що шукати. В помешкання Лютке я прийшов з відчаю. Сподіваючись, що натраплю на яку-небудь цікавинку випадково. Найпевніше, мені доведеться покинути цю тему й писати про щось інше.
Комісар хвилину помовчав.
— А чи знаєте ви ім’я слідчого, який перейняв на себе справи Лютке?
— Ні.
— А того, хто розслідує його смерть?
— Також не знаю. Цього разу в Кріпо все приховують.
— І правильно роблять, — зауважив Вістович. — Тоді ось що: спробуйте дізнатися, що сталося з тілами вбитих.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів журналіст. — Банкіра, наприклад, поховали в його рідному місті.
27
Масовий розстріл мітингарів, що стався 22 січня 1905 року в Петербурзі. Ця подія стала початком революції в Російській імперії 1905-1907 років.