— Дякую.
Не сказавши більше ні слова, Вінкель поклав слухавку. Вістовичу ж тепер довелося розпитувати, як потрапити до центру.
Дістався він, проте, без запізнення. Вінкель сидів за столиком на другому поверсі у товаристві вродливої чорнявки. Очевидно, це була його дружина. Побачивши комісара, він махнув йому рукою, запрошуючи сісти поруч.
— Ви обідали, пане Вістовичу? — ґречно поцікавився Вінкель, коли той до них приєднався.
— Щиро кажучи, ні, — зізнався комісар, — але я не хотів би вам заважати. Маю лише невеличке прохання.
— Прохання? — Вінкель посміхнувся. — Воно якось стосується нашої справи?
— Без сумніву.
— Тоді я слухаю.
Помітивши сумнів комісара, Вінкель додав:
— Можете говорити при моїй дружині. Ми з Клавдією не маємо секретів одне від одного. Майже не маємо... — з лукавою посмішкою додав він.
— Минулої ночі загін фрайкору напав на зібрання комуністів, — почав Вістович. — Гадаю, їх було затримано й передано берлінській поліції...
— Святі небеса! — вигукнув Вінкель. — Тільки не кажіть, що ви комуніст, Вістовичу! Хоча, нічого дивного. Ви ж зі східних теренів.
— Я служу в поліції, тому не можу бути комуністом, — заперечив комісар.
— Але можете поділяти їхні ідеї, — знущальним голосом продовжив Вінкель.
Вістович гостро відчув, що радо пристрілив би цього негідника.
— Їхні ідеї мені також чужі.
Клавдія з докором глянула на чоловіка.
— Ну, гаразд, — вгомонився той. — То що саме вам потрібно від мене?
— Чи могли б ви домогтися звільнення такого собі Франка Більмера?
— З берлінської в’язниці... — з сумнівом проговорив Вінкель. — Гаразд, я спробую. Це все?
— Так, — Вістович підвівся, збираючись їх залишити.
— Як ваше розслідування? — затримав його мафіозі. — Були на місці вбивства Дрезена?
Комісар кивнув.
— Звісно. Але боюся, там шукати вже нічого. На щастя, в папці, яку я від вас отримав, є всі необхідні матеріали.
— Радий, що робота йде, — сказав Вінкель. — У Берліні у вас ще два дні. Потім ви поїдете зі мною в Позен. Тіло мого друга Бартоломея все ще в морзі, тож ви зможете його оглянути.
— Як скажете.
— І ще: сподіваюся, ви любите бокс?
— Чому ви запитуєте?
— За три дні я влаштовую фінал між двома чудовими бійцями. Переможцями відбіркових поєдинків. Ці двоє — кращі з кращих. І один із них походить з Лемберга. Вам буде за кого вболівати...
При згадці про улюблену розвагу тон Вінкеля став приязнішим. Майже лагідним.
— Радо відвідаю таке дійство, — сказав комісар і, кивнувши парі на знак прощання, вийшов з ресторану.
Франка випустили вже під вечір. Подзвонивши в редакцію «Die Post», комісар дізнався, що журналіст пішов до своєї улюбленої кнайпи. Так він просив переказувати всім, хто матиме охоту з ним зустрітися. Назву кнайпи в редакції не сказали, проте комісар знав, що йдеться про «Arbeiter». Сердито вилаявшись через те, що доведеться знову пхатися у це Богом забуте місце, Вістович вирушив на двірець. Діставався довго, від чого втратив і без того малі крихти доброго гумору.
Франк з перев’язаною головою сидів на тому ж місці, де й минулого разу.
— А, пане Вістовичу, — безрадісно промовив журналіст, — даруйте, що не прийшов на зустріч. Виникли деякі непередбачувані обставини.
— Мені все відомо, — сказав комісар, підсідаючи до нього.
— Навіть не знаю, як мені пощастило так швидко вийти з в’язниці. Слід, мабуть, дякувати долі.
— Краще подякуйте мені.
— Що?
— Що чули. Ви на волі завдяки моїм клопотанням.
— Але як... Яким чином...
— Неважливо. Просто скажіть, що вам вдалося дізнатися. Адже минулого разу я дещо просив.
— А, так...
Франк розгорнув на столі свого подертого нотатника.
— Відверто кажучи, небагато, — продовжив він, — але, може, вам знадобиться...
— Arschloch, ти винен мені десять марок! — раптом почувся голос господаря.
— Стули пельку, Гансе. Віддам із зарплатні, — не зводячи очей, відгаркнувся журналіст.
— Це якщо тебе не замкнуть!
— Йди в сраку!.. Так-от, пане Вістовичу, — продовжив він стишеним голосом, — ви просили дізнатися, що потім сталося з тілами вбитих. Штефана Дрезена, як ви знаєте, поховали в його рідному місті.
— А Ціммермана?
— Цього добродія, точніше його труп, згідно із заповітом, було спалено. Прах родичі розвіяли... Щиро кажучи, жодного зв’язку я тут не бачу. Бракує деталей.
— Декого намагалися спалити живцем.
— Ви про Лютке?
— Про кого ж іще? Кріпо приховує висновки експертів, але ми добре знаємо, що в його домі розгорілася пожежа.
— Та-а-ак... На певні роздуми це наштовхує, — погодився журналіст, — але ж банкір... Він загинув від колотих ран.
— Ви були в його домі?
— Ні.
— І вже там не побуваєте. Бо його берлінське помешкання згоріло.
— Чорт забирай, — протягнув Франк, — це ж яка новина! Сенсація!
— Не поспішайте це публікувати.
— Чому?
— Бо я не хочу сполохати вбивць. Зрештою, ми наразі тільки підозрюємо, що усі злочини об’єднує спільна ідея. Не більше. До того ж це може бути просто збігом обставин...
— Хай йому чорт! — раптом промовив Франк і заходився листати свій нещасний записник.
— Що таке? — не зрозумів комісар.
— Замовте випити... — попросив журналіст, — мені треба заспокоїтись. Візьміть шнапсу.
Вістович подав знак офіціантці.
— Scheiße[35], де ж воно? — Франк продовжував терзати свій записник, намагаючись знайти в ньому потрібний запис. — Я точно пам’ятаю, що робив нотатки.
— Які нотатки? — не витримав комісар.
Журналіст нарешті здався і сердито закрив записник.
— Приблизно рік тому я писав про доволі дивакувате «Братство полум’я», — сказав він. — Там гуртувалися люди, переконані, що от-от настане кінець світу... Власне, нічого незвичайного в цьому не було. Таких братств у Берліні хоч греблю гати. Одні чекали кінця світу 1900 року, інші — 1901-го. Але, як бачите, не дочекалися.
— Ці також мають свою дату? — хмикнув Вістович.
— Невідомо. Але вони мають ідею: мовляв, кожна людина грішна й мусить очиститися.
— Як саме?
— Вогнем.
— З власної волі?
Франк розвів руками.
— Не пам’ятаю.
— Гаразд, і на тім дякую, — Вістович підвівся й поклав на стіл гроші за випивку. — Мені пора.
— Чекайте, — до журналіста повернулася звична нервовість, — ви також обіцяли мені інформацію!
— Он як? Не пригадую.
— Як же не пригадуєте?! Минулого разу ви обіцяли розповісти більше про жінку, з якою перед смертю бачився Лютке. Фрау N! Ви мені винні, Вістовичу!
Комісар ледве стримався, щоб не скипіти. «Сраний ти комуняко», — подумав він, але промовив інше:
— Якби не я, зараз би вас жерли тюремні воші, пане Більмере. А оскільки ви тут і п’єте за мій рахунок, то, гадаю, ми квити. Всього найкращого.
На цих словах вийшов рвучким сердитим кроком.
— Бісів лівак, — промимрив уголос. На вулиці, як і минулого разу, чоловік з насолодою вдихнув свіже повітря.
Дивом упіймавши останній фіакр, комісар дістався до двірця, де за чверть години сів у поїзд в напрямку Шпандау. Тут, втомлений як пес, Вістович подався до кнайпи Макса Баума, де сподівався на ситну вечерю й кухоль доброго пива. Отримавши і перше, і друге, комісар нарешті зітхнув із полегшенням.
— Важкий день, пане Вістовичу? — запитав співчутливо Баум.
— Препаскудний, — відповів той.
— Не знаю, чи втішу, але маю для вас записку, — він простягнув йому запечатаний конвертик, — це від вашої дружини.
Вістовичу відняло мову.