— Гарна жінка з таким же акцентом, як у вас. Приходила вдень і попросила передати це вам, — поспішив сказати господар.
— Але звідки в біса ви знаєте, що вона моя дружина? — оторопіло запитав комісар. — Ця жінка так назвалася?
— Ні, але запитуючи про вас, називала то «паном Вістовичем», то просто «Адамом»... — трохи розгублено пояснив Баум. — Даруйте, я зовсім не пхаюся...
Господар підняв руки, мов солдат, який здавався в полон.
— Все гаразд, — заспокоїв його комісар, — маєте надзвичайну спостережливість.
— Налити вам ще? — він кивнув на порожній кухоль.
— Не відмовлюся, — погодився комісар. І коли той приніс йому нову порцію прохолодного й густого Weizenbier[36], запитав: — А скажіть-но мені, пане Бауме, чи збереглися у вас старі газети? Хоча б річної давності?
— Та скільки завгодно, — промовив господар, — вже й не знаю, де подіти цей непотріб.
— Віддайте мені.
— Ви серйозно?
— Цілком.
— Але нащо вони вам?
— Шукаю одну річ.
— Он як! — в очах Баума спалахнули вогники зацікавлення. — Що ж, радо допоможу. Може, якось навіть розкажете, в чому річ.
— Принагідно, — кивнув комісар.
Коли господар зник у своїй комірчині за шинквасом, Вістович відкрив конверт і дістав із нього записку. «Адаме, я все ще живу в полоні страху і невідання. Чи є в тебе новини щодо тієї справи? Заради Бога, повідом мене... Анна», — писала йому актриса. Прочитавши, він вклав листок назад у конверт і заховав до кишені. За кілька хвилин знову з’явився Баум, несучи в руках два зв’язані пакунки.
— Ось, — видихнув він з полегшенням, кладучи їх під ноги Вістовичу, — тепер це добро ваше.
— Красно дякую, — приязно усміхнувся комісар. Він заплатив за вечерю і, взявши пожовклий архів, подався до свого помешкання.
У своїй прохолодній кімнаті йому страшенно захотілося спати, проте, пересиливши себе, Вістович заварив міцного чаю і взявся до роботи. Навряд чи він знав достеменно, що шукає в старій пресі, проте вже за годину почав обводити олівцем заголовки та фрагменти тексту, які привертали його увагу.
«Brandenburger Zeitung» від 12 листопада 1904 року.
«Страшна загибель відомого мецената!
У четвер, 10 листопада, сталася трагедія, яка наповнює наші серця гірким жалем і смутком. У своїй віллі в Потсдамі згорів живцем знаний жертводавець, справжній аристократ та впливовий політик барон фон Лютцендорф...»
«Die Post» від 4 грудня 1904 року.
«Опального російського вельможу допитали в поліції!
Граф Дємідов, який три місяці тому прибув до Берліна й одразу ж попросив політичного притулку, мусив сьогодні давати пояснення слідчим. Як повідомляють у поліції, причиною допиту була його діяльність на батьківщині. Рішення про статус перебування графа в Німецькій імперії досі не прийнято...»
«Die Post» від її січня 1905 року.
«Власниця мистецької галереї вчинила самоспалення!
Фрау Заславська, відома в Ляйпцизі колекціонерка полотен, скульптур та інших витворів мистецтва, в жахливий спосіб наклала на себе руки. Тамтешня поліція повідомляє, що вночі проти п’ятниці 8 січня жінка спустилася у пивницю свого будинку, облила себе гасом і підпалила. Що спонукало її до такого кроку, наразі невідомо. Фрау Заславська мала гарні стосунки з чоловіком і дітьми, не мала боргів, а мистецький ґешефт ішов у неї цілком успішно...»
«Berliner Zeitung» від 5 лютого 1905 року.
«Оголошення!
Приватні консультації і заспокійливі бесіди пропонує граф Дємідов.
Як жити в очікуванні кінця світу. Як досягти духовної рівноваги та очиститися від мирського бруду тощо».
У весняних номерах нічого незвичайного Вістович не помітив. У літніх говорилося про чимало пожеж, але всі вони були зумовлені надміру спекотною погодою. У вересні в астрономічну обсерваторію поруч із Шарлоттенбургом вдарила блискавка. Людей всередині не було, тож обійшлося без травм і смертей. Але все обладнання згоріло дощенту.
Далі знайшлися вже знайомі Вістовичу статті про вбивства Фелікса Ціммермана неподалік Позена і Штефана Дрезена в Берліні. Згодом повідомлялося, що двоє загиблих були добрими друзями. Поруч з їхніми фотографіями розмістили світлину, на якій комісар Лютке опитував можливих свідків. Під ними підпис: «Справу веде один із найкращих слідчих Кріпо».
Комісар задрімав лише під ранок, але прокинувся о восьмій і, привівши себе до ладу, одягнувся й вийшов з будинку. Швидким кроком він минув ще зачинену кнайпу Баума, потім парк і врешті зупинився перед будинком, в якому мешкала Анна. Вістович трохи затримався перед дверима, щоб перевести подих, а тоді постукав. Чекати довелося довго. Вістович вже вирішив, що Анна та її подруга не ночували вдома, коли ж за дверима почулися нерішучі кроки. Анна прочинила і якусь мить дивилася на гостя, мовби не впізнаючи.
— Можна зайти? — не вітаючись, запитав комісар.
— Адаме... Ти так рано. Ну звісно, заходь...
Жінка відійшла вбік, пропускаючи його до передпокою.
— Вчора я отримав твою записку, — заходячи, сказав Вістович, — вирішив не зволікати.
— Не зволікати з чим? — перепитала вона, проводячи гостя до вітальні.
— З відповіддю.
— Ти дізнався щось про... той випадок?
— Навіть більше, ніж сподівався.
Вістович роззирнувся, намагаючись вгадати, де зараз Хільда. Здогадавшись про його думки, Анна промовила:
— Моя подруга пішла сьогодні рано-вранці. Можеш говорити вільно, ми тут самі.
Комісар пильно подивився їй в очі.
— Анно, чому ти збрехала мені?
Запитання подіяло на неї, мов постріл. Вона сіпнулась і якусь мить не змогла знайти слів для відповіді.
— Про що ти? — прошепотіла нарешті актриса.
— Ти ж знала, про що хотів тебе попередити Лютке, чи не так? Принаймні підозрювала... Натомість мені не прохопилася про це ані словом.
Жінка відвела погляд і певний час спостерігала, як за вікном потроху розсіюється вранішній туман, а потім споглядала свої руки, мовби підходящі слова містилися десь на кінчиках її пальців.
— З чого мені почати? — питала радше сама себе, але Вістович відповів:
— Наприклад, з того, як ти втрапила в це дурнувате «Братство полум’я».
— Коли я опинилася у Берліні, то потребувала впливових друзів. Когось, хто допоміг би надійно тут влаштуватися й допомогти, якби... виникли проблеми. Я познайомилася з одним колекціонером... не можу згадати його імені.
— Лютцендорф, — підказав комісар.
— Саме так. Звідки ти знаєш?
— Він, здається, був першою жертвою у цьому «вогненному ланцюжку».
— Так, він загинув. Згорів живцем...
Анна потягнулася за склянкою з водою, що стояла на столі, й випила все одним ковтком.
— До цього братства належать доволі впливові люди. Мене мало обходили філософські промови, які виголошували на тих зібраннях, — продовжила жінка, — цікавили тільки можливі зв’язки.
— І все-таки — про що там ішла мова? — поцікавився комісар.
Анна важко зітхнула.
— Про те, що наближається кінець світу, що ми не гідні постати перед Творцем з усім нашим духовним брудом... Що очистити може лише...
— Вогонь?
— Так.
— Попервах я навіть дослухалася до слів цього росіянина, графа Дємідова. Він уміє красномовно говорити, а потім це збіговисько почало мене лякати. Особливо після смерті цієї милої фрау Заславської.
— Тієї, що наклала на себе руки? — комісар пригадав статтю про самоспалення в Ляйпцизі.
— Так... — Анна ледве стримала сльози.
Вістович дістав із кишені фотопортрети Штефана Дрезена та Фелікса Ціммермана і поклав їх на стіл перед Анною.