— А цих двох ти пригадуєш? Були вони на ваших зібраннях?
Якусь мить жінка уважно приглядалася до світлин, а тоді ствердно кивнула.
— Один, здається, банкір, а інший фабрикант. Точно не пригадую.
— Були банкіром і фабрикантом, — безжально виправив її комісар, — вони обидва також мертві. Бачиш, дивним чином гинуть всі, хто був причетний до цього товариства. А бідолаха Лютке просто хотів попередити, що ти можеш бути наступною.
Очі актриси наповнилися жахом.
— Не треба було приховувати цього від мене, — підводячись, сказав комісар, — тепер ми обоє в халепі.
— Що мені робити, Адаме? — благально запитала Анна.
— Сьогодні ж пакуй валізи і їдь подалі з Берліна. І бажано за межі Німеччини. Можеш повернутися до Лемберга...
— Ти ще тут залишишся? — сказала вона, пропускаючи повз вуха останнє речення.
— Ненадовго. Мене також змушують виїхати.
Біля самих дверей він озирнувся й востаннє на неї подивився. Цій жінці пасував розпач. Жодна емоція ніколи не псувала її вроди.
VIII
Позен
8.11.1905
Позенський люксовий готель «Велика Пруссія» на Вільгельмштрассе славився тим, що бурбон найвищого ґатунку сюди постачали прямісінько з Америки. Здоровенні діжки з цим чудовим напоєм вантажили на пароплав у Нью-Йорку і розвантажували за тиждень у Гамбурзі, звідки вони прямували до Позена. Шлях до гурманських ротів і горлянок не близький, але вартий того, бо декотрі поціновувачі такої добірної випивки готові були переплачувати ледь не вп’ятеро.
Вістович трохи потримав у руках склянку з грубезним дном, наповнену бурбоном на чверть, а потім з насолодою зробив перший ковток. Алкоголь приємно вжалив губи і божественним полум’ям запалав у горлі. Потім проник у нутро, зігріваючи і заспокоюючи, здавалося, саму душу. Понад усе комісарові хотілося зараз опинитися зі своєю склянкою де-небудь наодинці. Наповнити її знову, коли вона спорожніє, вихилити другу, потім третю. Впитися врешті-решт, розбавляючи випивку лише цигарками, і досягнути блаженного стану, коли найважчі думки стають легшими за ефір... Втім, замість цього львів’янин мусив сидіти у скрипучому шкіряному кріслі й бачити перед собою чотирьох мовчазних чоловіків, що потягували зі склянок той самий чудовий бурбон і курили дорогі сигари. Він добре їх знав, попри те, що наживо бачив уперше. У папці, що передав йому в Берліні Удо Вінкель, зберігалися фотографії та біографії кожного з них. Якраз поряд із посмертними світлинами Ціммермана, Дрезена й Лютке та детальним описом обставин, за яких було знайдено тіла.
Вістович іноді поглядав поверх мовчазних голів навпроти й бачив яскраво освітлений боксерський ринг, де за півгодини зійдуться двоє першокласних бійців: Ромко Лисак з Лемберга і позенець Маркус Щипак. При вході до клубу кожен охочий міг зробити ставку на того чи іншого, а імпресаріо, не шкодуючи зусиль і красномовства, розповідав, що ці двоє — справжні відчайдухи. Своїх попередніх суперників на цьому самісінькому рингу вони практично знищили, розірвали на шмаття, вибили з них душі. А то ж були справжні зарізяки!
Ім’я Ромка Лисака зашкребло Вістовичу слух. Авжеж, це був той самий його попутник з берлінського поїзда. Так от чому молодий боксер не зізнався, чого їде до Позена. Безперечно, участь у таких поєдинках має бути таємною.
— Цей Лисак походить з Ґаліції, — зробивши таємничу мармизу, розповідав комусь імпресаріо. — Чи ви знаєте, дорогенькі, де знаходиться той край? Аж на Півночі. І вкритий він цілорічно снігом...
— А ви, здається, також з Лемберга? — хмикнувши від почутої нісенітниці, запитав комісара Ніцпон.
Вістович кивнув.
— Так, із Півночі, — він радо розпочав розмову, бо мовчанка була незручною і здавалася безглуздою.
Присутні реготнули.
— І як просувається ваше розслідування? — обережно поцікавився полковник. — Адже пан Вінкель найняв вас саме для цього. Я не помиляюся?
— Не помиляєтеся, добродію. Та я б волів дочекатися господаря цього вечора, щоб розмовляти про такі речі.
— Ох, звісна річ. Даруйте.
— Втім, ви мусите знати, пане комісаре, що ми чекаємо якнайшвидших результатів, — діловито зазначив фон Гарпе, — все це й так затягнулося.
— Запевняю, пане статс-секретарю, що я й сам не маю іншого вибору, яку найкоротший термін завершити слідство. Тож наші бажання збігаються, — Вістович мовив категорично, хоч і намагався додати в слова деякої доброзичливості.
— Наш друг фон Гарпе всього лише намагається сказати, що відома нам справа має також і державне значення. І навіть міждержавне, — примирливо сказав Еберт. — Ми зовсім не збираємося на вас тиснути, пане Вістовичу. Лише хочемо донести усю важливість та разом з тим і делікатність цієї... еммм... не надто приємної оказії.
Замість відповіді комісар підніс до рота склянку й знову втупився у бурбон.
— Ну от, варто було вас зібрати разом, як ви одразу ж посперечалися, — почувся голос Удо Вінкеля.
Поставивши склянку на стіл, комісар побачив його самого. Господар вечора стояв перед ними, одягнений як завжди в бездоганний гарнітур, і, спостерігаючи за ними, цинічно посміхався.
— Це аж ніяк не суперечка! — поспішив сказати полковник. — Радше — ділова розмова.
— Коли так, то давайте продовжимо, — сідаючи в крісло, сказав мафіозі. — Думаю, пан Вістович не проти поділитися з нами своїми першими спостереженнями. Чи не так, комісаре? У вас чверть години, доки не оголосять про початок бою, — він легенько кивнув у бік рингу.
Здавалось, ніби насправді Вінкель погрожував, що боксери вийдуть звідти і зіб’ють його на квасне ябко, якщо слова львів’янина не припадуть до смаку.
— Всі свої спостереження я волів би залишити при собі аж до завершення справи, — промовив комісар, — але якщо вже ви наполягаєте...
Вістович загасив цигарку і зробив останній ковток, спорожнивши склянку. Навіть перед самим собою він би не зізнався, що таким чином хотів лише приховати хвилювання.
— Вбивства, як ви здогадуєтеся, між собою пов’язані: схожий почерк убивці, подібні обставини, а найголовніше — всі жертви були знайомі між собою і мали спільний інтерес. Я маю на увазі вашу угоду, — продовжив він. — До слова, берлінського поліцейського, перед пожежею в його домі, також було вбито ножем...
— Як і мого друга Бартоломея, — похмуро додав Вінкель.
— Далі шукаємо спільного ворога... — промовив комісар.
— Тут усе просто, — нетерпляче перебив його фон Гарпе, — спільний ворог у нас — росіяни. Точніше, російська розвідка. Без жодного сумніву, це вони підіслали вбивць... Адже в усіх німецьких землях вдосталь їхніх горлорізів.
— Отут і криється найцікавіше, панове...
Вістович помовчав якусь мить, а тоді продовжив:
— Це не був жоден засланий убивця. Кожен убитий помер від поранень у живіт. Так, ніби відкрито розмовляв перед цим з убивцею. Звідси можна виснувати, що нападник і жертви добре знали один одного. А якщо убивця, як ми припускаємо, один і той самий, значить, це був спільний приятель усіх наших покійників.
— Чи не хочете ви сказати, що... вбивця — це котрийсь із нас? — обережно перепитав полковник.
— Ха! Наприклад, фаховий військовий, який добре вправляється з ножем, — закинув Ніцпон.
— Якщо вже на те пішло, то логічніше підозрювати фон Гарпе, — огризнувся той, — він мисливець...
— Замовкніть, панове, — урвав їх Вінкель. — Вістовичу, це доволі серйозне звинувачення, — звернувся він до комісара.
— Хіба я когось звинуватив? Щойно пан Альсдорф сам дійшов такого висновку.
— Але ви підвели до цього. Треба бути бовдуром, щоб вас не зрозуміти.
— І все ж я наполягаю, що лише поділився роздумами, як ви й просили, пане Вінкелю.
— Втім, ви знаєте більше! — втрутився Еберт.
— Можливо, — згодився Вістович.
— Тоді якого біса не розкажете нам усе?
— Назвімо це обережністю, — відповів комісар, — якщо вбивця — справді хтось із вас, я не хотів би викладати всі карти.