Він потягнувся за портсигаром, звідки видобув нову цигарку.
— Крім того, мені не хочеться закінчити, як бідолаха Лютке, — додав львів’янин, чиркнувши сірником.
— Виходить, пане Вістовичу, росіяни в цій справі ні до чого? — запитав Вінкель.
— Якраз навпаки, — заперечив комісар, — думаю, нашого вбивцю вони обрали як інструмент. Так легше потім замести сліди.
— Тобто серед нас не лише убивця, але й одночасно шпиг? — вигукнув Ніцпон.
— Якби серед нас був убивця, то він одночасно був би й російським шпигом, — зробив уточнення комісар.
— Годі, — урвав Вінкель і підвівся з-за столу, — от-от розпочнеться поєдинок. Я хочу його подивитися. Щиро дякую, пане Вістовичу. Продовжуйте свою роботу. Гарного вечора, панове!
На цих словах господар відійшов у інший бік, звідки боксерів було видно краще. Комісар також не затримався за столом. Залишивши цю не надто приємну компанію, подався до шинквасу, де замовив собі нову порцію бурбону.
Бійці стояли по різних кутках, один навпроти одного. Зростом і статурою були майже однакові, хіба що м’язи в Лисака виглядали рельєфнішими. Зате Щипак мав довші руки, що дозволяло йому впевнено тримати дистанцію і завдавати удари здалеку. Львів’янин це розумів, тому сподівався, що трапиться можливість вдарити зблизька. А вже силу своїх «бокових» та нижніх «гачків» він знав добре. Не один від них упав, і не одного приводили після них до тями.
Коли вдарив ґонґ, боксери зійшлися посередині свого ристалища, проте ніхто з них не поспішав атакувати. Чоловіки обмінялися кількома не надто сильними штурханами лівою, аби зрозуміти, куди звик відхилятися суперник або як полюбляє відповідати. Зрештою, стало зрозуміло, що позенець шукатиме нагоди радше для доброї контратаки або ж сподіватиметься зустріти опонента «на протиході». Що ж до Ромка, то йому лишалося тіснити Щипака, заганяти в кути і до канатів, пірнати під його рукавиці і забігати за передню ногу. Словом, робити все, щоб у слушний момент сильно й точно вцілити тому в живіт, по печінці чи знизу в підборіддя.
Перший раунд минув мляво, і публіка лишилася незадоволеною. Звідусіль лунало свистання й обурливі вигуки. Підхмелілі чоловіки, оповиті хмарами тютюнового диму, вимагали від бійців видовища, а не «бабського герцю» чи «школярської шарпанини». Тому після короткої перерви обоє підбавили темпу й агресії, Ромко несподівано віддав центр рингу опонентові, а сам закружляв довкола нього, мов шершень, і раз по раз норовив «ужалити» Щипака в незакриті місця. Втім, і позенець не пас задніх: все частіше комбінуючи ліву й праву, засипав Лисака градом ударів, які хоч і влучали здебільшого в рукавиці, але були дошкульними й змушували того нервувати.
Глядачі нарешті зааплодували, проте знову вимагали від обох битися активніше. Тим, хто поставив на цей поєдинок грубі гроші, хотілося бачити кров і брутальність. Мистецтво боксу цікавило таких найменше.
Врешті в четвертому раунді доля всміхнулася львів’янину: влучивши Щипакові в живіт, він зігнув того навпіл, від чого позенець опинився просто перед ним, підставивши під удар відкриту скроню. «Попався ти, хлопче», — подумав Ромко, вкладаючи всю силу в свій коронний правий боковий. Саме так рік тому у Львові підставився йому непереможний доти чемпіон Яцко Візерман у поєдинку за Пугар Галичини. Бідолаха знепритомнів, і його довелося відливати водою просто на помості. Щипаку повелося трохи краще: глухо застогнавши, він звалився Лисакові під ноги. Той одразу ж відступив до свого кута, звідки спостерігав, як ринговий суддя відраховує над лежачим до десяти. Коли на рахунок «сім» Щипак все ще лежав, Ромко з полегшенням зітхнув і подумав, що вже завтра, не гаючись, вирушить до Львова. Грошей, які він тут заробить, вистачить, щоб жити без біди досить довго. Та все ж треба найперше відвідати матір у Брюховичах. Хоч живе вона близько, але сина бачить нечасто. Коли він був у неї востаннє? Півроку тому? Рік?..
На рахунок «дев’ять» сталося неймовірне: Щипак зіп’явся спершу на коліна, а тоді став на рівні ноги і навіть підстрибнув кілька разів, щоб остаточно прийти до тями. Ромко спостерігав за ним із подивом, який мішався з повагою, та все нутро його наповнилося злістю. Що ж це за дідько такий?.. Ледве дочекавшись, коли суддя накаже продовжувати бій, він кинувся на позенця, мов шуліка, прагнучи швидко завершити свою справу. Щипак, заховавши голову за рукавицями і напівзігнувшись, притулився до канатів, витримуючи шквал нових ударів і намагаючись хоч трохи відновитися. На його щастя, коли закінчився раунд, він все ще тримався на ногах, а в очах навіть перестало двоїтись. Ані Лисак, ані будь-хто інший в цьому клубі не знали, скільки разів Маркусові доводилося за останній час отак балансувати між притомністю і непритомністю та навіть між життям і смертю, змагаючись за шматок хліба чи за тепле місце для ночівлі. Щипак надто звик виринати з непам’яті, щоб здатися.
— Добий його! Прикінчи засранця! — кричали одні.
— Налийте йому випити! — вимагали інші. — Дайте хлопові шнапсу!
— Я сам тебе вб’ю, якщо не вистоїш!
— Пестиш його, як шльондра! Пупи по-чоловічому, курва!
У п’ятому й шостому раундах Лисак метався по рингу, мов звір у клітці, що вже відчув запах крові своєї жертви, а та якимось дивом від нього вислизнула. Все частіше вдавалося влучити в суперника, проте жоден удар не відправив Маркуса на долівку знову. Натомість сам Ромко майже не захищався, подекуди лишаючи голову небезпечно відкритою. Щипак добре це помічав і врешті в сьомому раунді зробив те, що задумав на самому початку: швидко викинув кулак львів’янину назустріч і, хоч той встиг трохи відхилитися, поцілив йому над лівою бровою.
Лисак наче й помітив небезпеку, проте інстинктивно відчув, що удар не буде сильним. Такого можна не боятися і, навіть діставши трохи по голові, рухатися далі. Та яким же було його здивування, коли Щипак лупнув настільки сильно, що в очах потемніло, а світ навколо завертівся, як чортова дзиґа. Безпомічно змахнувши руками, Ромко упав навзнак і навіть не чув, як суддя відрахував над ним свою десятку.
Вістович, забувши про випивку, спостерігав, як Лисака приводили до тями, а коли той врешті підвівся, лікар провів його в роздягальню. Тим часом суддя оголосив про перемогу Щипака. Частина гостей вдоволено зааплодувала. Очевидно, це раділи ті, хто поставив на нього гроші. Ця мить тріумфу була для Маркуса короткою. Невдовзі про нього забули, і ніхто навіть не дивився убік рингу. Зійшовши з помосту, боксер подався геть, зникнувши за якимись дверима, одразу за рингом.
Комісар заплатив за бурбон і непомітно рушив за ним. Біля дверей він озирнувся, аби упевнитися, що ніхто не дивиться в його бік, а тоді пірнув у тьмяний коридор, що привів у невелику кімнатку зі столом посередині. Вгорі під стелею висіла самотня лампа, що розливала жовтувате тьмяне світло. За столом, спиною до дверей, загорнувшись у простирадло, сидів Маркус і жадібно курив. На підлозі валялися рукавиці й брудні боксерські бинти, місцями добряче закривавлені.
— Вітаю, гарний бій, — заходячи, похвалив комісар.
Щипак сіпнувся, мовби хтось його вколов голкою.
— Ви хто? — запитав він, озирнувшись.
— Земляк того хлопця.
— Ромка?
— Так.
— Що ж, мені шкода. Думаю, ви вболівали за нього.
Маркус знову відвернувся і збив цигарковий дим у попільничку.
— Ваш земляк чудовий боєць, — продовжив позенець. — Чув, що він був чемпіоном Ґаліції... Зізнатися, я думав, що вже не підведуся після того, як він спровадив мене на настил.
— Я також так думав, — сказав комісар і підійшов ближче. — Та що вдієш, у чесному поєдинку перемагає кращий. Чи не так?
Він пильно вдивився у співрозмовника. Той звів погляд, але відповідь його загубилася. Дивлячись на комісара, він якийсь час німував.
— Що вам треба? — врешті запитав він хриплуватим голосом, до якого намагався додати погрозу.
— Щонайменше — я хотів би побачити бій-реванш. Але перед тим упевнитись, що ви боксуватимете чесно, — спокійно відповів комісар.
Маркус рвучко звівся на ноги.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.