— Панове, — скривився фон Гарпе. — Вгамуйтеся. От тільки бійки нам не вистачало. Чи якогось поєдинку на шлегерах, як у студентські роки![9]
Слова подіяли, і двоє потенційних дуелянтів заспокоїлися. Ніцпон знову втупився у дощове вікно, а Еберт вдав, ніби зацікавився якоюсь незвичайною книжкою. Запанувала незручна тиша, яку невдовзі порушив полковник, лунко відкоркувавши пляшку. За мить він вже вправно розливав бренді в чотири склянки, заповнюючи кожну рівно на третину.
— Що ж, пом’янемо бідолаху Штефана, — з урочистим смутком у голосі сказав полковник після того, як вручив кожному його порцію випивки.
— Нехай спочиває в мирі, — підтримав його Франк фон Гарпе.
Еберт і Ніцпон тільки мовчки кивнули й спровадили алкоголь собі до рота. Після цього почулися різкі видихи й шморгання носом, до якого притулили рукав піджака, аби занюхати міцний, як Господня кара, напій, оскільки нічого, що б годилося для закуски, в бібліотеці не було.
— Я от подумав, — озвався захмелілим голосом Ніцпон, закурюючи нову цигарку, — чи ці вбивства — часом не справа рук наших... друзів? Чи то пак союзників?
При цьому він знову виразно зиркнув на Еберта, отож йому й довелося відповідати.
— Говоріть зрозуміліше, — сухо сказав той, витримуючи його п’яний погляд, — кого ви маєте на увазі, пане Ніцпоне?
У відповідь той презирливо хмикнув.
— Не вдавайте святої простоти... Вам, пане Еберте, як ініціатору нашої «угоди з дияволом», цієї домовленості з кримінальним світом, має бути відомо якнайкраще, кого я маю на увазі...
— Годі вам! — знову втрутився фон Гарпе. І коли той замовк, продовжив якомога спокійніше:
— Ніцпоне, ми всі були при здоровому глузді, підписуючи той договір. І ніхто нас до цього не змушував. Кожен із нас мав свій інтерес, але найперше — всі ми діяли в інтересах країни. Згоден, це угода з сумнівними людьми, але що вдієш. Такі часи, і такий у нас супротивник... Росіяни також нічим не гребують. І якщо ми вже висуваємо підозри, то я б радше запідозрив їхню розвідку, а не наших союзників.
— Підозрювати — справа поліції, — зазначив полковник, — впевнений, що наш дорогий комісар Лютке не витрачає часу дарма.
Він затиснув у зубах свою люльку й пройшовся колом, щоб, наче догідливий кельнер, влити кожному в склянку нову порцію бренді.
— От власне, — підтримав полковника фон Гарпе, — післязавтра ми з Ебертом зустрічаємося з ним у Берліні. Гадаю, ми почуємо яку-небудь версію.
— Чому тільки ви з Ебертом? — сварливо перепитав Ніцпон. — Хіба це стосується тільки вас?
— Звісно, що ні, — відповів статс-секретар, — але полковник у цей час перебуватиме у відрядженні, а ви будете вдома, у Франкфурті. Чи я помиляюсь?
— Саме так, — відповів за нього Альсдорф, якому прогулянка з пляшкою неабияк поліпшила настрій.
Ніцпон мовчки випив, так і не відповівши.
— Де насправді треба бути всім, то це у Позені за тиждень, — промовив Еберт, — на зустрічі з нашими друзями. Не забудете, пане Ніцпоне?.. Тоді ж, гадаю, ми матимемо змогу отримати відповіді на чимало наших запитань.
Присутні відповіли на ці слова новим припливом тиші, проте Еберт чудово знав, що його слова сприйняли серйозно. Полковник неквапно пройшов ще одне коло, порівну поділивши залишки бренді. Чоловіки мовчки випили.
Добрий міцний алкоголь зі шлунків просочився в кров і помандрував до мізків. Там він починав уже легенько дурманити голови цьому товариству — за винятком, звісно, Ніцпона, чия голова вже давно задурманилася сливовицею — даруючи деяке полегшення від нервового дня й кепського настрою.
— А я от, мої панове, збираюся за місяць у Баварію, — промовив полковник Альсдорф, знову зазираючи в бар покійного Штефана, — кілька тижнів проведу з сім’єю на березі Штарнберзького озера. Мої діти обожнюють прогулянки на пароплаві. Та й сам я, знаєте, часто шкодую, що колись пов’язав своє життя з сухопутними військами. Треба було йти на флот...
Тут він ухопив за товсте горло пляшку «Rumple Minze»[10] і пильно вдивився у написи на етикетці.
— Служба службою, — додав він, не відриваючись від читання, — а відпочинок мусить бути хоч би раз на рік. Як не влітку, то хоч восени.
Фон Гарпе скептично зиркнув у вікно, де холодний дощ тільки посилився і вже чутно періщив у шибку.
— Осінь цьогоріч препаскудна, — скривився він, — не було звичних останніх теплих днів, жодного тобі «бабиного літа»... А я ж бо затятий мисливець, то для мене така погода — справжнє лихо.
— Ви мисливець? — щиро здивувався Еберт, і обличчя його розтяглося в недовірливій посмішці. — Ніколи б не подумав! От Їй-Богу...
— Так, мисливець, — дещо нервово відповів йому статс-секретар, — а чому це вас в біса дивує?
— Ну, ну... Не сердьтеся, — поспішив примиритися той, — просто на вигляд ви такий, що й мухи не скривдите. А тут, виявляється, що стріляєте в невинну звірину.
— Fronds milla fides,[11] — перекрикуючи їх, підсумував полковник, щоб уникнути чергової суперечки, — ви ніколи остаточно не визначите, які вподобання або наміри має людина перед вами, споглядаючи тільки її зовнішність.
Відкривши пляшку шнапсу, він вчетверте за сьогодні розлив алкоголь у склянки, цього разу наповнивши їх по вінця. Ніцпон, що вже почав куняти на своєму місці, раптом ожив і тихо замугикав якусь пісеньку.
— Ану заціптеся! — не витримав Еберт. — Ми ж поминаємо мертвого!
— То й що? — буркнув фабрикант і вихилив свою порцію шнапсу. — Я, приміром, не хотів би, щоб на моїх поминках ридали й дерли на собі волосся. Бо мені все буде до сраки... Тямите? До сраки! І Штефану зараз до сраки! До його холодної мертвої сраки, яку чомусь одягли в нові майтки й гладенько випрасувані штани, мовби хробакам, курва, буде від того її приємніше жерти...
— Боже милосердний, що він верзе, — видихнув статс-секретар і відвернувся від нього в інший бік.
— Ну, знаєте, частково наш дорогий Ніцпон має рацію, — дипломатично зауважив полковник.
— На Бога, Альсдорфе! — крикнув на нього Еберт. — Хоч ви не втрачайте розум!
— Любий друже, я б волів, щоб мені не вказували, що робити, — з отруйним спокоєм у голосі відповів йому той.
— Агов, Herr Staatssekretär, — заволав уже на повний голос Ніцпон, — не личить повертатися до співрозмовника спиною! Не здається вам?
— Якщо співрозмовник — п’яна свиня, то личить, — буркнув той, але так і не озирнувся, щоб побачити, яке враження справили на фабриканта ці слова.
Втім, дарма, бо Ніцпон несподівано жваво схопився з місця й, виставивши уперед кулаки, з ненавистю кинувся на того, хто щойно його образив. Фабриканту вистачило кількох секунд, аби добігти до кривдника й, наче бику на кориді, люто ткнутися в бік своєму тореадорові. Фон Гарпе, який був вищим за Ніцпона на добрих дві голови, болісно зойкнув і переламався навпіл, наче швейцарський ніж. Одразу ж до них підскочили Еберт і полковник Альсдорф.
— Ніцпоне, чорт забирай, ви зовсім з’їхали з глузду?! — закричав Еберт, хапаючи фабриканта за комір і щосили намагаючись відтягти нападника від жертви. Йому на поміч поспішив полковник.
Фабрикант люто заревів, але таки облишив статс-секретаря й одразу ж відіпхнув від себе його рятівників. Фон Гарпе непевно випростався, болісно тримаючись за бік.
— Ви в порядку? — голосно відсапуючись, запитав у нього Еберт.
Той ствердно кивнув.
— При всій повазі, дорогий фон Гарпе, я б відповів на таку образу схожим чином, — зазначив полковник.
— Що ж, груба сила стає в пригоді, коли не досить клепки, — майже пошепки відповів статс-секретар, поправляючи краватку.
— Послухайте, добродію... — Ніцпон вже вирішив повернутися на своє місце біля вікна, проте, розчувши ці слова, зупинився.
— Годі вам, — зупинив його Альсдорф, — хоч трохи стримуйте себе, зробіть ласку!
— Ви самі сказали, що вчинили б так само!
9
У середовищі німецьких студентів здавна і аж до першої половини XX століття існувала традиція так званого «мензурного» фехтувального поєдинку, де суперники використовували особливий вид зброї — шлегери. Шлегер — це шабля, загострена лише на вістрі. Бійці мали щільне захисне спорядження і обмежений простір для маневрів. Відкритим у фехтувальника залишалося тільки обличчя, куди й намагався дістати своєю зброєю супротивник.