— Чим саме?
— Не клейте дурня. Ви двічі натякнули, що я переміг нечесно!
— Та які в біса натяки, пане Щипаку? Я це прямо кажу.
Якусь мить вони мовчали. Могло здатися, що Маркус от-от кинеться на Вістовича, але боксер не зрушив з місця.
— Звідки рани на ваших руках? — запитав комісар. — На долонях...
Щипак знову не відповів.
— Бачте, колись я також брав участь у кулачних боях, — продовжив Вістович, — і добре знаю, що коли затиснути в руці який-небудь металевий предмет, то удар виходить сильнішим у кілька разів, а в суперника виникає відчуття, ніби його шибонули молотком. Втім, під бинтами у вас було щось кострубате, бо добряче поранило руки...
Маркус зітхнув і знову сів на стілець.
— Різьбові стержні, — промовив чоловік і потягнувся за новою цигаркою. — Ця срана різьба здерла мені шкіру... Але як ви дізналися?
— Бачив, як Ромко пропустив, — відповів комісар. — Удару ви завдали доброго, та все ж він здався мені заслабким, аби відправити в нокаут чемпіона Галичини... Що ж, думаю, пан Вінкель не буде проти, зважаючи на ці обставини, провести повторний бій.
Вістович вдав, що збирається йти.
— Чекайте, — зупинив його боксер. — Заради Бога, не кажіть нічого Вінкелю.
У його очах прочиталося таке благання, що комісар навіть здивувався.
— Чому ж? — перепитав він.
— Ніякого реваншу не буде. Його посіпаки просто пристрелять мене і викинуть у Варту. Цей чоловік ненавидить, коли його дурять.
— Але ж ви талановитий боксер. Нащо було вдаватися до такого дешевого штукарства? — сказав Вістович.
— Бо я мусив перемогти! — випалив Маркус. — Якби програв, то страшенно розчарував би його. Ви нічого не знаєте... Не знаєте, ким я був і чим завдячую Вінкелю.
— То розкажіть, — спокійно мовив комісар. — Часу в нас достатньо, і я охоче послухаю.
— Зачиніть двері, — попросив боксер.
Коли Вістович виконав його прохання, Маркус щільніше загорнувся в простирадло, мовби від спогадів його почало морозити.
— Колись я був звичайним містянином, — почав розповідь Щипак, — ми з дружиною й дітьми жили в ошатному будиночку на Єжицах[37]. Тримали крамничку і непогано зводили кінці з кінцями. Увесь тиждень я працював за прилавком, а по неділях боксував у робітничих кнайпах, де простому люду хотілося під кінець тижня випустити пару. За ці поєдинки я також мав сякий-такий заробіток, хоч гроші тут зовсім не важили. Найголовнішим був азарт... Після кожної перемоги я добряче хляв і пригощав випивкою всіх у кнайпі. Наступного дня, в понеділок, мені світ був немилим, і я знову заливав сливку. До роботи повертався у вівторок, а деколи й у середу. Та зрештою зовсім занедбав справу і, якби не моя дружина, то пустив би сім’ю з торбою. Хоч пізніше так воно й сталося, бо я жив од неділі до неділі, від бійки до бійки. А поміж тим тільки пиячив і в моменти протверезіння робив спортову руханку. Так не могло тривати вічно, тож я спершу почав програвати навіть не надто сильним суперникам, а тоді покинув боксувати й тільки хляв. Без алкоголю я більше не міг.
Мої гроші швидко скінчилися. Я почав витрачати заощадження, які тримав на чорний день. Потім — дріб’язок, який я виманчував у дружини. Далі я потай від жінки заставив у лихваря нашу крамницю, а коли вона дізналася про це, то терпець їй урвався. Забравши дітей, вона подалася до батьків у Любонь, а я, замість того, щоб кинутися за нею й благати прощення і допомоги, продовжив пропивати останні свої гроші. Одного дня до мене навідалися судові пристави і повідомили, що мій дім більше мені не належить. А потім викинули на вулицю, як пса. Так я опинився під мостом на Хвалішево, що став мені новою домівкою... Навряд чи вам буде цікаво слухати про мої поневіряння, шановний пане... До речі, як вас звати?
— Адам Вістович.
— ...пане Вістовичу. Тому я й не розповідатиму всього. Скажу лише, що одного вечора сталася подія, яка дала мені шанс повернутися до життя. Я давно вже не пив з простої причини — не міг купити випивки. Друзі також кудись зникли. Тож, як не дивно, життя просто неба позбавило мене цієї огидної залежності. Цілий час я був тверезий, до того ж насторожений, бо ворогів у волоцюги, знаєте, як в суки бліх, тому й одразу помітив, як до двох жінок на мості причепилися грабіжники. Тут я і згадав своє бійцівське ремесло. Збіг на гору й надавав тим пройдисвітам чортів...
Маркус замовк і задумливо роздушив у попільничці черговий недопалок.
— І що було далі? — запитав комісар.
— А далі... Старша жінка виявилася дружиною Удо Вінкеля. Молодша — його донькою.
— І вони прогулювалися в пізній час самі?
— Мене це також здивувало, але, самі розумієте, у моєму становищі не ставлять багато питань. Я лише попросив у них чогось поїсти. Тоді вони взяли фіакра і повезли мене до свого будинку біля костелу святого Мартина. Там спровадили на кухню... Потім приготували купіль і дали чистий одяг. Я понад усе боявся, що одразу по тому мене проженуть, але пані Вінкель провела мене до кімнати в пивниці й сказала, що я можу залишитися. На ранок зі мною забажав зустрітися її чоловік.
Вінкель довго розпитував про моє життя, ким я був до того, як опинився на вулиці. Запитав також, де я навчився бою навкулачки. Я відповів, що мої старші брати були добрими бійцями, тож дечого навчили мене, а потім вже сам відвідував різні спортові товариства. Тоді він сказав, що має для мене добру роботу...
— Боксувати тут?
— Тут і в інших місцях. Але кожного разу таємно, бо, як зрозуміло, це все незаконно.
— Тут маєте рацію.
— Ви з поліції? — від свого здогаду Маркус пополотнів.
— Так, але не з тутешньої. Заспокойтеся.
Боксер полегшено зітхнув.
— А скажіть, пане Щипаку, — раптом запитав комісар, — ці дві жінки на мості радше прогулювалися чи когось чекали? Яке у вас склалося враження?
Той стенув плечима.
— Добре не пригадую... Здається, зупинилися на якусь мить. Ніби говорили про щось між собою.
— І ще одне питання: скільки на вигляд було молодшій особі?
— Років двадцять. Хоч, може, й більше.
— Що ж, — кивнув Вістович, — щиро вдячний вам.
— То як? — обережно перепитав боксер. — Ви не розкажете нічого Вінкелю? Зрозумійте, я нарешті можу надсилати гроші своїй сім’ї. Може, з часом дружина й діти до мене повернуться... Це мій шанс.
— Не розкажу, — пообіцяв комісар, — але якщо раптом захочете ще щось розповісти, то ось моя адреса, — він простягнув Маркусові картку. — Я зупинився на Паулікірх-штрассе.
Вістович попрощався і вийшов за двері, де, опинившись знову в коридорі, почав шукати роздягалку Лисака. Вона виявилася порожньою, тоді комісар, минувши клуб, рушив до готельної рецепції.
— Чи у вас зупинився такий собі Ромко Лисак з Лемберга? — запитав він невисокого хлопця у службовому однострої.
Той кілька хвилин перевіряв щось у своєму зошиті.
— Так, — врешті підтвердив рецепціоніст, — триста п’ята кімната.
Комісар подякував і подався до сходів. Піднявшись на третій поверх, він знайшов двері з потрібним номером і обережно в них постукав. Боксер відчинив і здивовано подивився на гостя.
— Ви?
— Пригадуєте мене? — запитав Вістович.
— Так, ми разом їхали в поїзді, але...
— Дозвольте зайти.
Лисак неохоче пропустив його всередину.
— Як ви тут опинилися? — спитав він, зачиняючи двері.
Обличчя Ромка, як і обличчя Щипака, було добряче потовчене.
— Довга історія.
— Я думав, ви прямували в Берлін.
— Все правильно... Послухайте, я знаю, що програвати дошкульно, але поєдинок був достойний.
— То ви бачили?
— Бачив. Я був у залі. Але ще раніше я бачив ваші бої у Львові.
— Там я вдома, — з сумом сказав чоловік.
— То не зволікайте й повертайтеся.
— Завтра вранці якраз поїзд. Ви також їдете?
— Ні, — комісар зітхнув і підійшов до вікна, — на жаль, ні...