За важкими готельними портьєрами виднівся окраєць вулиці, освітленої гасовими ліхтарями, вздовж якої час від часу пропливали людські постаті, закутані в теплий осінній одяг.
— Я матиму до вас одне прохання, — притишеним голос сказав комісар, — чи не могли б ви взяти зі собою завтра лист, а у Львові передати його директору поліції Вільгельму Шехтелю?
— Думаю, міг би, — відповів боксер, — от тільки поліцію я недолюблюю...
— Не турбуйтеся, в листі я написав, що ви робите величезну послугу закону.
— Коли так, то жодних проблем.
Вістович дістав із нагрудної кишені запечатаний конверт і вручив його Лисаку.
— Гарної дороги, — побажав комісар, ідучи до дверей.
— Побачимось у Львові, — несподівано промовив боксер.
Вістович усміхнувся.
— Буду радий запросити вас до «Шкоцького кафе» на гальбу пива, — сказав він на прощання.
Комісар зійшов униз, минув рецепцію і вийшов з готелю на вулицю. Несподівано просто перед собою він побачив довгу постать Удо Вінкеля, що, стоячи неподалік свого авто, задумливо курив сигару. На шанобливій віддалі від свого шефа виструнчилися водій і двоє охоронців.
— А, Вістовичу... — промовив він, зауваживши комісара. — Як вам поєдинок?
— Незабутній, — відповів той.
Вінкель неквапом наблизився.
— Не дуже розчаровані, що львів’янин програв?
— Ні, що ви. У чесному поєдинку перемагає найкращий.
Мафіозі чомусь дивився на нього так, ніби хотів проткнути поглядом наскрізь.
— Там, за столом, ви повідомили нам цікаві речі, — продовжив Вінкель, — тепер під підозрою всі. І вже ніхто не спатиме спокійно. Включно зі мною.
— Ви поза підозрою.
— Он як? І чому ж?
— Бо якби вам запраглося, то ви б і так могли порішити будь-кого з цього товариства без шкоди для себе. А оскільки кожен з них вам по-своєму корисний, то й убивати немає змісту. Ані Еберта, ані полковника, ані фабриканта, ані тим більше статс-секретаря фон Гарпе. Звідси висновок, що й до дійсних смертей, які я розслідую, ви не маєте стосунку.
Вінкель усміхнувся і випустив з рота струмінь сивого диму.
— Маєте рацію, — згодився він. — Що ж, гарного вечора, комісаре.
Вістович відповів таким же побажанням.
— До речі... — гукнув йому в спину Вінкель.
Львів’янин озирнувся.
— Завтра вранці родина забирає з моргу тіло мого друга Бартоломея. О третій по полудню на Старофарному цвинтарі відбудеться похорон. Не хочете прийти? — сказав він це таким тоном, ніби насправді запрошував на веселий прийом.
Комісар зрозумів, що відмовлятися не слід.
— Обов’язково буду, — кивнув Вістович і, вже не зупиняючись, пішов далі вулицею. Минувши гарно освітлену Аркадію та Брауншвайзького лева[38] на площі Вільгельма комісар вийшов на Берлінерштрассе. Біля Польського театру чоловік раптом сповільнив крок. У шиї неприємно занило. Так буває тільки в одному випадку — коли хтось за ним стежить. Здатність відчувати на собі ворожий погляд виробилася в нього за роки поліційної служби і вкрай рідко підводила. Зупинившись, комісар дістав цигарку і, закурюючи, обернувся, мовби для того, аби заховати вогонь від зустрічного вітру...
Після цього, мовби прогулюючись, повернув на Мюллерштрассе, що вивела його на Санкт-Мартін. Тут Вістович, дослухаючись до кроків позаду, остаточно переконався, що за ним стежать. Дійшовши так до руїн Берлінської Брами, львів’янин рвучко озирнувся. Як і слід було чекати, за десяток метрів від нього також зупинився високий чоловік у темному пальті й капелюсі. Вони були самі серед просторої площі, стояли один навпроти одного, тож уникати подальшої розмови видавалося безглуздо.
— Доброго вечора, пане Вістовичу, — привітався незнайомець. Він говорив німецькою з сильним російським акцентом.
— Доброго вечора... — відповів комісар. І за мить додав: — ...пане Дємідов.
— Я волів би, щоб мене називали графом, — виправив його росіянин, підходячи ближче.
Певний час вони мовчали, ніби намагаючись краще розгледіти один одного. Однак погане освітлення їм заважало. Вістович тільки зауважив, що граф носить акуратну борідку і має худі впалі щоки.
— Ви швидко мене знайшли, — не без поваги в голосі промовив комісар.
— Це було неважко, — відповів росіянин, — у Берліні в мене всюди очі й вуха... Приходьте до мене завтра на мою позенську проповідь. Я розповім вам більше.
— Змушений відмовитися, — криво посміхнувся комісар, — ті, що до вас приходять, потім кепсько закінчують.
— А-а-а, он ви про що! — театрально здивувався граф. — Думаєте, я вбив добродіїв Ціммермана, Дрезена і Лютке?
— Ви або хтось із ваших адептів із «Братства полум’я». Так само на вашій совісті принаймні ще дві смерті. Я маю на увазі барона фон Лютцендорфа з Потсдама та фрау Заславську з Ляйпциґа, які загинули особливо жахливо.
— Ах, так. Шановний Макс Баум, в якого ви знімали житло, розповів, що дав вам підшивки старих газет... Адже висновки ваші звідти.
— Баум і такі, як він, — це і є ваші «очі й вуха»? — іронічно запитав комісар.
— Часами ними буває. За відповідні гроші. До речі, добре про вас відгукувався. Сказав, ви порядний чоловік і чесний постоялець.
— Як зворушливо з його боку.
— Що ж, пане Вістовичу, Заславська і Лютцендорф справді пішли цим болючим, але єдино правильним шляхом. За допомогою вогню і страждання вони очистились і тому предстали перед Господом невинними, мов янголи. Це були найкращі мої учні, і я ними пишаюся. У цьому випадку зерно мого вчення потрапило у добрий ґрунт, давши плоди... Що ж до трьох інших, то, боюся, ви помиляєтеся. До їхніх смертей я не причетний.
— Хотів би зауважити, що «інших» смертей було насправді не три, а чотири. Вбито також близького друга Удо Вінкеля. Я не знаю обставин цього злочину, але впевнений, що ви й тут доклали руку, — сказав Вістович.
Граф єхидно засміявся.
— Якщо хочете знати, то смерть цього Бартоломея на прізвисько Тойфель[39] мене по-справжньому тішить. Колись він був одним із нас, моїм учнем. Але потім показав себе негідником, — сказав граф. — Наживався на тому, що фальшував заповіти братів та сестер, які вчинили священне самоспалення. Та все ж я не вбивав його. Як не вбивав Ціммермана й Дрезена. Якщо пам’ять мені не зраджує, вони загинули від ножових поранень. Смерті, цього істинного людського дару, що позбавляє людську істоту прокляття земного існування, було досягнуто грубо, примітивно, по-варварськи... Я ніколи б не вдався до такого. До того ж, комісаре, нащо мені вбивати таких впливових учнів?
— Гадаю, тому, що ви служите не тільки своїм божевільним ідеалам, але й російській розвідці, — зауважив Вістович, — а вже для них загиблі були ворогами.
— А як щодо Лютке? — запитав граф. — Чим він завинив переді мною?
— Тим, що в своєму розслідуванні зайшов надто далеко і мало вас не викрив, — відповів комісар, — його вбивство, до речі, цілком підпадає під ваші канони. Пожежа ледь не знищила увесь будинок, а тіло обгоріло, як старий папір.
— Що ж, далі ви, мабуть, скажете, що будинок Дрезена згорів, а труп Ціммермана спалили. Сяк-так підходить під вашу теорію, — промовив Дємідов.
— Ні, я просто піду й завершу це бісове розслідування, пане графе, а потім повернуся додому, — відрубав комісар.
— Дорогий Вістовичу, мені однаково, що ви там собі вигадали, — раптом змінив тон росіянин. Він говорив тепер холодно і без жодного блазнювання. — Мої покровителі досить могутні, щоб я міг не перейматися вашими фантазіями. Зрештою, якщо я вбивця, то чому прийшов до вас? Чому вистежив?
— Що ж, поясніть.
Граф роззирнувся і, переконавшись, що довкола порожньо, продовжив:
— Залиште свою гру і приєднайтеся до нас.
— До вашого братства?
— Саме так. Це ваш єдиний шанс пережити кінець світу, який невпинно наближається. До того ж ви можете більше не турбуватися за своє життя. Ним заопікуються могутні та впливові люди. Могутніші й впливовіші, ніж Удо Вінкель.
38
Тепер неіснуючий пам’ятник, встановлений на честь перемоги Пруссії в битві при Наході, коли війська генерал-фельдмаршала Штайнмеца завдали поразки австрійцям.