— З російської амбасади?
— Припустімо, що так...
— Ідіть до біса, пане Дємідов, — стомлено відповів комісар, — між вашими покровителями й Вінкелем немає жодної різниці. Всі негідники. І найбільше я хочу, щоб вони перегризли один одному горлянки, мов скажені пси.
Вістович вже збирався піти геть, коли ж росіянин вхопив його за лікоть.
— Гори в аду! — почув від нього російською комісар.
Тієї ж миті Вістович з подивом побачив, як його рукав охопило полум’я і жадібно поповзло по ньому вгору. За якусь секунду вогонь вже палахкотів на його плечах, нестерпно обпікаючи обличчя. На щастя, комісар устиг різко здерти з себе палаючого плаща і, стиснувши зуби від люті, вже збирався кинутися на проклятого графа, проте той зник. На чималій темній площі серед нестерпного смороду гасу, яким, схоже, облив його Дємідов і непомітно, як цирковий штукар, підпалив, стояв тільки він і за два десятки кроків — кілька здивованих перехожих, що спостерігали, як біля його ніг догорає покинутий плащ. У темряві над ними бовваніла вежа недобудованого цісарського замку, який, подейкують, зводився за особистим проектом Вільгельма II, що був переконаний у неминучості війни з Російською імперією.
IX
Позен
9.11.1905
Ранок
Вістович прокинувся у кепському гуморі. Ледь розплющивши очі, комісар відчув, як всередині, мов нудота, підкочується до горла впевненість, що сьогодні станеться щось особливо паскудне. Одягаючись, чоловік спробував переконати себе, що це всього лиш наслідок вчорашньої випадкової зустрічі з психопатом Дємідовим. Не скоро вдасться позбутися цих спогадів. Десь так, коли з комори викидають здохлу мишу, яка вже почала тхнути, але сморід ще довго там залишається.
Настрій Вістовича трохи покращився, коли він, купивши собі нового плаща в крамниці одягу на Санкт-Мартін, подався до «Café International» на Берлінерштрассе, де замовив «Сніданок по-віденськи». Усміхнена дівчина-кельнерка принесла йому на таці каву, свіжу булочку, грудку масла і круто зварене яйце. Комісар мимоволі задивився на неї. Обличчя свіже, усмішка соковита, білозуба. Очі великі й грайливі. Темно-русяве волосся зібране дулькою на потилиці. Зростом невисока, проте струнка. Плечі мала тендітні, груди виразні й високі, руки не зманіжені, зі слідами фізичної праці, але пальці були видовжені, як у піаністки. Тож якби довелося уявити собі позашлюбну доньку якогось монарха, портрет цієї кельнерки ідеально би пасував.
Проте найбільше комісара зачаровувала її усмішка. «Зараз пів на десяту холодного осіннього ранку, — подумалось йому, — їй, безперечно, довелося прокинутись о шостій, щоб привести себе до ладу й дістатися до роботи. Адже, найпевніше, живе вона десь на околиці. Гроші тут заробляє мізерні... Та й узагалі, життя таке паскудне, а вона усміхається».
Помітивши його погляд, дівчина зашарілася.
— Як вас звати? — запитав комісар.
Йому чомусь захотілося знати її ім’я.
— Маґда, — відповіла вона, — Маґдалена.
Далі Вістович хотів розповісти цій дівчині, як багато для нього зараз означає її усмішка. І що вона сама заспокоює його, мов знеболювальне. Що він готовий вже пробачити долі своє теперішнє дурнувате становище, цю цілковиту залежність від позенського мафіозі, лише тому, що може зараз споглядати її чудову постать.
— Принести вам свіжу пресу? — запитала Маґда.
— Так, було б добре, — кивнув комісар.
Вона відійшла, а Вістович утупився поглядом у вікно, подумки пообіцявши собі не витріщатися більше на неї так відверто. Тому, коли Маґда повернулась і поклала йому на край столу сьогоднішні «Pozener Zeitung» і «Kurier Poznański», чоловік лише стримано подякував і вдав, що понад усе його цікавить зараз сніданок. Насправді ж він розмірковував, як може залишити дівчині чайові. Якщо у звичний спосіб просто притиснути банкноту попільничкою, то навряд чи гроші дістануться їй. У деяких закладах кельнери мусять зносити trinkgeld[40] у загальну касу. Просто тицьнути в руки і попросити заховати? Але так можна образити. До того ж, якщо побачить хтось з керівництва, у дівчини можуть виникнути проблеми. Тому поснідавши й розрахувавшись, Вістович попросив покликати оберкельнера[41].
— Вам щось не сподобалося? — злякано запитала Маґда.
— У жодному разі, ні, — поспішив заспокоїти її комісар, — маю до нього приватну справу.
Коли той до нього підійшов і ґречно запитав, про що хотів би поговорити з ним шановний пан, Вістович простягнув йому складений удвоє аркуш, вирваний з нотатника. Всередині лежало дві банкноти по п’ятдесят марок.
— Передайте це, будь ласка, вашій кельнерці на ім’я Маґдалена. Вона надзвичайно уважна й старанна працівниця, і я хотів би їй подякувати, — сказав комісар.
— О, залюбки, — розквітнув той, — але чому ви самі...
— Зробіть це, якщо вас не обтяжить, — перебив Вістович і рушив до виходу, одночасно вдягаючи на голову капелюха. Газети він вирішив узяти зі собою й почитати деінде.
— Неодмінно, — пообіцяв оберкельнер, запопадливо відчиняючи перед ним двері, — приходьте до нас ще...
Та не встиг комісар відійти від «Café International» навіть на сотню кроків, як почув, що хтось за ним біжить. Озирнувшись, він побачив ту саму кельнерку, що відчайдушно намагалась його наздогнати. Коли вони порівнялися, Маґда важко дихала. Волосся її розтріпалось і розметалось по плечах. Щоки палали, як серпневі троянди. В руках дівчина тримала складений аркуш із двома банкнотами.
— Ви... ви... Я не можу прийняти цього... — випалила Маґда і простягнула гроші Вістовичу.
— Чому не можете? — спокійно перепитав чоловік.
— Тут... надто багато. Ви могли б просто залишити чайові...
— Чайові би вам не дісталися.
— Все одно. Заберіть...
Комісар тепер і справді був переконаний, що ця дівчина має щонайменше аристократичне походження. На її обличчі вирували обурення й гордість, і від того воно було ще привабливішим.
— Якщо не хочете взяти собі, то візьміть для вашої хворої матері, — сказав раптом Вістович.
Маґда заціпеніла.
— Але звідки... Як ви дізналися?
— Все просто: коли ви принесли мені сніданок, я помітив, як із кишені у вас визирає аптечний рецепт. За рецептом відпускають тільки ліки проти серйозних недуг. А оскільки ви маєте вигляд цілком здорової людини, то, безперечно, йдеться про когось із родичів.
— Все правильно. Але чому саме матір?
— У вас на плечі ледь помітний слід від йоду, — пояснив комісар, — оскільки це ваш робочий одяг, отже, хтось ніжно обіймав вас, проводжаючи на роботу. Я можу помилятися, але припустив, що так робить лише найрідніша людина.
— Ні, ви не помиляєтеся. Моя мама і справді важко хвора...
В очах дівчини світився одночасно дитячий захват і дорослий біль.
— Повертайтесь, інакше застудитеся, — промовив на прощання комісар і пішов далі вулицею.
Погода й справді була по-осінньому прохолодна, проте сонячна. Згадавши про газети, які він купив у «Café International», Вістович зупинився біля першої-ліпшої лавки на осонні, де, вмостившись, розгорнув «Pozener Zeitung». За старою поліційною звичкою, комісар найперше почав шукати кримінальну хроніку. Проте, коли знайшов, його кинуло в холодний піт від першого ж заголовку:
«Труп молодого чоловіка знайдено на колії поблизу станції Кайзербангоф».
У короткій статті повідомлялося, що в кишені загиблого знайдено паспорт на ім’я Романа Лисака. Загиблий був австрійським підданим і, правдоподібно, прямував додому. Поліція з’ясовує обставини смерті і просить відгукнутися всіх, хто став мимовільним свідком злочину або має будь-яку іншу корисну для слідства інформацію...
Комісар схопився з лавки і швидким кроком подався до свого помешкання на Паулікірхштрассе. «От тобі й передчуття! — гримнула думка в його голові. — От тобі й бісове вранішнє передчуття! Бідолаху вбито через мене!.. Сучий, сучий, сучий син Вінкель!»