Вмиваючи обличчя крижаною водою, щоб трохи прийти до тями, комісар намагався збагнути, що йому робити далі. Нестерпно розпікало відчуття вини за смерть хлопця. Від цього думки плутались і вистрибували одна поперед одну.
Можна спакувати речі й податися геть із цього міста, але він навряд чи заїде далі, ніж сердега-боксер. Вже завтра ця сама «Pozener Zeitung» повідомить про загадкову смерть ще одного австрійського підданого, який намагався дістатись до Лемберга. А розправившись із ним, ці негідники візьмуться за його дружину. Цікаво, чи виїхала вона з Берліна, як він їй радив? Ні, доведеться залишитись і продовжити гру.
З іншого боку, в руках Вінкеля лист, який Вістович просив передати Шехтелю. Саме через нього Ромка й убили... Падлюки, падлюки, падлюки! Не стримавшись, комісар щосили вгатив кулаком у люстерко перед собою. Скло жалібно дзенькнуло і розлетілося на друзки. Бризнула кров. Підставивши руку під протічну воду, Вістович кілька хвилин спостерігав, як підфарбована червоним кольором вода стікає в умивальник, оголюючи поріз трохи вище пальців.
Прийти сьогодні на похорон Бартоломея «Тойфеля» також видавалося самогубством. Це означало кинутися Вінкелю просто в пазурі. Але так в нього більше шансів вижити.
Комісар подивився на годинник. Була одинадцята, отож часу ще досить. Треба зібратися, перев’язати руку, прийти до тями і ще раз обдумати все як слід. Йому пригадалася вчорашня розмова з графом Демідовим. А що коли просто зараз його знайти й погодитись на співпрацю? Чи радше вдати, що погодився. Від росіян можна отримати зброю і сяку-таку підтримку... Ні, до біса! Краще вже бути по один бік із мафіозі, ніж із психопатом.
Комісар відчув, як сильно йому хочеться випити. Щойно рука перестала кровити, він одягнувся й рушив до найближчої кнайпи під назвою «Тритон». У цей час тут зазвичай збиралися ті, кому, як і зараз Вістовичу, випивка була вкрай необхідною. Господар, не запитуючи ані слова, налив йому повну склянку горілки і підсунув канапку, що являла собою скибку хліба, помащену смальцем. Вістович, так само мовчки, перехилив алкоголь до рота і відкусив шматок цього нехитрого наїдку.
— Покращало? — врешті озвався господар.
— Ще ні.
— Гроші маєш?
— Маю.
Почувши потрібну відповідь, «тритонець» наповнив його склянку вдруге, і львів’янин знову її спорожнив.
— Що з рукою? — поцікавився господар.
— Не пофортунило, — відмахнувся комісар.
— У наш час кулаків замало, — по-філософськи зазначив «тритонець».
— Згоден.
Господар ще трохи попридивлявся до нього, а тоді несподівано запитав:
— Тобі часом не треба дечого, з чим фортуна буде до тебе лагіднішою?..
Вістович змовчав, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Пауза врешті затягнулася.
— Звісно, якщо ти не з поліції, — з погрозою в голосі зазначив «тритонець».
— Хіба я схожий на поліцейського?
У відповідь той пирснув сміхом.
— Ні, аж ніяк... То що, цікавить?
Тут комісар збагнув, що йшлося про зброю.
— Покажи, — мовив він.
Господар окинув оком ряди столів, аби переконатися, що кожен із відвідувачів зайнятий лише своєю випивкою і теревенями.
— Чекай мене тут.
Він вийшов на якийсь час із залу, зникнувши у своїй комірчині, де зазвичай тримають різноманітний непотріб. Повернувся з невеликим пакунком у руках.
— Можеш обережно подивитися під столом, — сказав він, простягаючи пакунок Вістовичу.
Щойно взявши його в руки, комісар одразу відчув зручну масивну ручку і зграбний ствол. «Найпевніше — „Люґер“», — подумав він і не помилився. «Тритонець» і справді приніс йому прекрасний німецький пістолет на патрон 9 міліметрів.[42] З таким можна відбиватися хоч від слона.
— Скільки хочеш за нього? — запитав Вістович.
— Всього двісті марок. Разом із набоями, — господар відповів таким тоном, ніби йшлося про цілковитий дріб’язок, — торгуватися не буду, — застеріг він, — покупець і так знайдеться.
— Беру, — коротко відповів комісар і, непомітно діставши гаманця, відрахував потрібну суму.
«Тритонець» швидко узяв гроші і знову оглянув зал. Всім, як і раніше, було до них байдуже. Тоді він знову подався до своєї комірчини, звідки вже приніс коробку з набоями. Після цього влив покупцеві третю порцію горілки.
— Ця за мій кошт, — сказав він і, підморгнувши, додав: — Хай служить.
Виходячи з кнайпи, Вістович подумав, що в тому, аби купувати зброю за гроші Вінкеля, якою він збирався, в разі чого, оборонятися від нього ж самого, є певна іронія. Життєвий оксюморон. Коли-небудь, якщо йому вдасться вижити, він для реготу розповість про цей випадок друзям за гальбою пива у «Шкоцькому кафе», «Атлясі» чи в улюбленій забігайлівці Шнайдера на Академічній.
З «Тритона» він знову повернувся до свого помешкання, але тепер почувався вже краще. Алкоголь трохи заспокоїв нерви, а «Люґер» в кишені додав упевненості. Була майже перша по полудню, отже, слід поспішати. Комісар перев’язав руку чистою хустинкою і змінив сорочку, що встигла просякнути потом та смородом дешевої кнайпи. Потім почистив гарнітур, зав’язав на шиї свою найкращу краватку і скропив себе «Колонською водою»[43]. Хтозна, чи не доведеться сьогодні померти. Але навіть мрець повинен мати гарний вигляд. Особливо, якщо він — львів’янин.
Біля Старофарного цвинтаря стояло кілька автомобілів. Серед них Вістович помітив і темно-сірий «Austin» Удо Вінкеля. До місця, де ховали Бартоломея «Тойфеля», слід було пройти вузькою алеєю, що тягнулася поміж старих надгробків угору. За інших обставин можна було б, сповільнивши крок, трохи помилуватися осіннім спокоєм, який тут розкошував жовто-багряним листям під ногами і просторим по-літньому синім небом, що простягалося над некрополем. Легені вдячно хапали чисте повітря, вже не потрібне мертвим, але необхідне живим. Вістович вдихав його так глибоко, як тільки міг. Після запилюженого міста воно паморочило голову, мов дим від найдорожчих сигар.
Попри поспіх комісар однаково не встиг на початок церемонії. Священик вже виголошував до чималої групи людей свою урочисто-скорботну промову, а ті відповідали йому мовчазною уважністю і періодичним схлипуванням. Вістович спробував приєднатися до гурту непомітно, але Вінкель його зауважив. Метнувши в його бік короткий гострий погляд, він знову повернув голову до панотця і більше не відволікався.
— Ми знали Бартоломея як людину чесну і працьовиту, — продовжив хтось із родичів, коли договорив священик, — але Господь, як відомо, часто кличе таких до себе...
Раптом за кілька кроків од себе Вістович зауважив добре знайому постать і закляк від несподіванки. Упівоберта до нього стояв, схиливши голову чи то від скорботи, чи то від нудьги, його підлеглий ад’юнкт Самковський. Приходячи потроху до тями, комісар обережно наблизився до нього, подумки сподіваючись, що той не зреагує на його появу бурхливо.
На щастя, ад’юнктові вистачило кебети навіть не витріщатися на свого шефа. Переконавшись, що їх не підслухає ніхто зі скорботного натовпу, комісар тихо запитав:
— Що ви в біса тут робите?
— Загиблий — мій родич, — пояснив Самковський, — а що робите тут ви?
— Довга історія... Але сам Бог мені вас послав.
— Ви в біді?
— Не те слово. Ось що...
Вістович гарячково обдумував ситуацію, а заодно — і як вчинити, щоб Самковський не повторив долю Ромка Лисака.
— Скільки часу ви ще будете в Позені?
— Планував завтра повертатись до Львова.
— Чи могли б залишитись надовше? Скажімо, на три дні?
— Гаразд. Спробую обміняти квиток.
— Чудово, тоді зробимо так: зустрінемося післязавтра в «Automaten-Restaurant» біля Польського театру. Це досить відоме місце, тому ви без проблем його відшукаєте.