— Добре. О котрій?
— Скажімо, о сьомій вечора... Тепер найголовніше: якщо я не прийду, то швидше за все з тієї причини, що лежатиму в схожому положенні, як ваш родич, якого всі тут оплакують. І матиму приблизно такий самий вигляд, як і він.
Було чути, як Самковському сперло дихання.
— Тож якщо так станеться, — продовжив комісар, — миттю рушайте на двірець, ні з ким не спілкуючись. А надто якщо якась падлюка буде розпитувати про мене. І тільки в Лемберзі розкажіть про все Шехтелю. Зрозуміло?
— Так jest.
— А тепер я вас не знаю і бачу вперше.
— Я вас також... Щасти вам, шефе.
Чоловіки відійшли один від одного якнайдалі, а Вістович тривожно поглянув на Вінкеля. Власне, він увесь цей час не зводив з нього очей, а тепер хотів переконатися, що той був зайнятий лише своїми думками й слуханням чергових промовців. Коли всі виговорилися, присутні почали розходитися. Самковський також пішов, супроводжуючи якусь літню жінку. Вінкель знаком наказав комісару залишитись. Врешті підійшов до нього і стримано привітався.
— Вам буде, мабуть, цікаво знати, що Бартоломей помер у досить незвичайний спосіб, — сказав мафіозі.
— Згідно документів, що я від вас отримав, його вбили ножем, — відповів Вістович.
— Точніше, на його тілі були рани від ножа, але помер він не від них. Як виявилося...
Вінкель зиркнув на закриту труну, що стояла на дні ями. Гробарі чомусь не поспішали її закопувати. Власне, ніяких гробарів поруч і не було. Позаду Вінкеля стояли тільки троє гевалів-охоронців.
— Як засвідчив патологоанатом, смерть настала від того, що Бартоломей загорівся зсередини. Його внутрішні органи спалахнули, як різдвяні вогники... Найпевніше — випив якоїсь гидоти. Або ж йому її залили в горлянку.
— Все сходиться, — тихо промовив комісар.
— Власне, з вами, пане Вістовичу, я хотів би поговорити про інше, — не почувши сказаного, продовжив Вінкель. — Про ось це.
Він дістав з кишені зім’ятий клапоть паперу, в якому Вістович упізнав власного листа Шехтелю, що його віз до Лемберга Лисак. Комісар стиснув у кишені руків’я свого «Люґера».
— «...Прошу також негайно повідомити про мою справу начальника Галицької контррозвідки, полковника Редля, аби він зробив усе, що вважатиме за потрібне...» — процитував Вінкель. — Далі ви подаєте ретельний список усіх відомих вам імен і адрес... Інакше кажучи, все те, що ми з вами домовилися зберегти в таємниці, ви збиралися передати в руки поліції й контррозвідки! Дозвольте ж мені запитати, шановний комісаре, що це за чортівня?
Він вигукнув останнє слово так, що зграя воронів, які сиділи на всохлому дереві неподалік, сполохано зірвалася з місця і з пронизливими криками полинула геть. Вістович подумав про вісім патронів у «Люґері». Якщо, кинувшись за сусідню могилу, вихопити пістолет зараз, то на ходу він встигне вистрілити щонайменше двічі. Якщо влучить, то покладе двох. Проте інші двоє не ловитимуть ґав. До того ж кожен із них тримає руку в кишені плаща. Без сумніву, вони готові до такого розвитку подій.
— Вам кінець, комісаре, — процідив Вінкель, — думаю, ви й самі це розумієте.
— Не слід поспішати, — вимовив львів’янин.
— Я досить чекав! — істерично заперечив той і, зробивши різкий, майже фехтувальний випад, штовхнув Вістовича в груди.
Не сподіваючись такого, комісар захитався на краю могили, але не втримав рівновагу і полетів униз просто на віко труни, під яким спочивав родич Самковського. Падаючи, він все ж устиг вихопити зброю і навіть натиснув на гачок, проте поцілив кудись у безкрайнє небо, яким милувався ще півгодини тому. Тепер воно прямокутником висіло над ним. Не надто рівним, бо копачі могил, мабуть, не переймаються геометрією і точністю форм. Це небо трохи потемніло перед його очима, бо Вістович добряче вдарився головою і тепер лише молив Бога, щоб не втратити свідомість.
З-за країв прямокутника в яму зазирнуло чотири постаті. Дві з них виставили перед собою стволи револьверів.
— Прикінчити його, пане Вінкелю? — запитав один із гевалів.
— Так, — байдуже відповів той, — він мені вже поперек горла.
Гевал прицілився.
— Стривайте, — зібравши сили, гукнув комісар, — я знаю, хто...
Вінкель притримав руку стрільця.
— ...хто вбивця.
— Готові назвати ім’я? — запитав він згори.
— Так.
— А докази?
— Будуть.
Запанувала тиша, яку в цьому випадку цілком слушно можна було назвати могильною. Там, над Вістовичем і трупом Бартоломея Тойфеля, Вінкель приймав рішення.
— Гаразд, витягніть його, — скомандував він, і чути було, як одразу пішов кудись геть.
Комісар із полегшенням зітхнув. Один з гевалів став на коліна й подав йому руку. За хвилину Вістович уже був на поверхні й мав відчуття, ніби повернувся з того світу. Хоча радіти насправді було дуже рано.
Один з охоронців підняв із землі його «Люґер», проте повертати, видно, не збирався. Інші двоє підштовхнули його вперед, наказуючи іти алеєю. Тією самою, якою він дістався сюди.
— Я хочу поговорити з паном Вінкелем, — заявив львів’янин.
— Поговориш, якщо він захоче, — відповів хтось із них, — рухайся.
Щойно вони вийшли з цвинтаря, як Вістовичу знову ткнули під ребра револьверний ствол і наказали сідати в авто. Звісно ж, це був той самий чорний «NW», який трапився йому на дорозі в Берліні. Щоправда, цього разу його відвезли не до Королівської Опери, а кудись за місто, де авто зупинилося біля напівзруйнованих складів, у яких тримали колись вугілля. Один-єдиний будинок колишньої вугільної контори виглядав більш-менш вціліло. Туди конвоїри і повели свого в’язня. Всередині контора виявилась обжитою: тут було дві кімнати з лежанками, столами й кріслами і ще одна, схоже, використовувалась як кухня. Втім, полоненого спровадили униз, де був підвал, переобладнаний під справжню в’язничну камеру.
— Покличте Вінкеля, трясця вашій матері! — вигукнув комісар, побачивши, куди його привели.
— Стули пельку, — наказав один із гевалів і щосили вдарив полоненого в живіт.
Удар був страшної сили, до того ж Вістович не встиг видихнути повітря, що зменшило б руйнівну силу, тому, застогнавши від болю, чоловік розпластався на сирій долівці. Прийти до тями вдалося приблизно за півгодини. Комісар звівся на ноги й роззирнувся. Під стелею виднілося заґратоване вікно, крізь яке він утретє за сьогодні побачив небо. Синій клапоть тепер був зовсім малим. Виглядало так, ніби впродовж дня порція неба усе зменшувалася, ніби шмат сиру або хліба, який він їв, щоб жити. Під стіною навпроти вікна було щось схоже на лежанку. В дійсності — кілька збитих дощок, покладених на цеглу. Разом з обдертим кріслом це були всі меблі, які пропонувалися тим, кому не пощастило тут опинитись. Очевидно, сюди час від часу потрапляли вороги Вінкеля або хтось із його людей, що мав необережність провинитися.
Коли знадвору смерклося, охоронець приніс в’язневі лоєву свічку, сірники і старий смердючий коц.
— Скоро до тебе прийдуть, — сказав він комісару.
— Вінкель?
— Ні.
— Хто ж тоді?
— Побачиш.
І, не додавши більше ні слова, чоловік вийшов за двері, й чути було, як за ним клацнув замок. Слова його, втім, прозвучали обнадійливо. Вістовичу навіть здалося, що той говорив без жодної ворожості. Втім, бажання скрутити шию йому, а також усім, хто був там за дверима, від цього в комісара не поменшало. Накинувши коц на плечі, бо в камері ставало дедалі холодніше, він запалив свічку й закурив. Портсигар, як і гаманець, документи та записник, на щастя, лишилися при ньому. Цигарка трохи заспокоїла нерви... Що ж, принаймні він живий, бо ще кілька годин тому мав усі шанси лишитися на Старофарному цвинтарі в компанії Бартоломея Тойфеля. Тепер тільки треба подумати, як вибратись з цієї в’язниці.
Та замість думати про порятунок, Вістович несподівано згадав свій ранішній сніданок у «Café International». Точніше, згадав кельнерку з її неземною усмішкою. І, зрештою, таким самим неземним ім’ям. Як же добре, що він встиг зробити для неї бодай щось хороше. Якщо тільки вдасться вибратися з цієї халепи, він обов’язково зустрінеться з Маґдою знову. Просто, аби подякувати їй за те, що йому всміхалася. І що зараз він може згадувати її в цьому смердючому склепі, де мучились і вмерли десятки, якщо не сотні, таких самих невдах, як він. Чорт забирай! Якщо думки про неї будуть останніми його думками, то вони найкращі з тих, що могли прийти до голови перед тим, як туди увірветься куля.