Наступного дня ще до полудня в його камеру зайшли двоє охоронців і наказали виходити. Назовні їх чекав той самий автомобіль. Щойно всі опинилися всередині, водій завів двигун і вони рушили убік міста. Моторошні напівзруйновані склади, а разом з ними й сира в’язниця, лишилися позаду, і від цього Вістовичу ставало легше.
— Як спалося? — насмішкувато запитав його один із гевалів.
«Йди в дупу», — ледь не вирвалось у комісара, але він вчасно прикусив язика, відповівши щось невиразне.
Натомість Вістович добре помічав, що ніхто з них, як і минулого разу, не розлучається зі зброєю. Тримають її, звично, в кишенях плащів, направлену дулом на нього. Варто лише смикнутись, і в ньому буде більше дірок, ніж у шматку швейцарського сиру.
За півгодини їхній чорний «NW» і справді зупинився біля «Великої Пруссії». Охоронці взяли в рецепціоніста ключ і провели Вістовича до номера на четвертому поверсі, де наказали привести себе до ладу й бути готовим о третій дня спуститися в клуб. У кімнаті на столі стояв багатий сніданок: підсмажений бекон, шинка, теплі грінки, свіжі булочки, масло, мед і наповнений до краю кавник. Складалося враження, що, створюючи такий контраст, Вінкель демонстрував свою владу. Мовляв, буде так, як вирішу. Захочу — розкошуватимеш, а захочу — згниєш у сирій пивниці десь за містом... Так чи інакше, але Вістович, пригадавши, що відучора не мав у роті й макового зернятка, накинувся на їжу, як голодний вовк. Після цього годину поспав, потім поголився й вичистив одяг. Невдовзі настав час іти донизу.
У клубі за спільним столом знову зібралися всі, кого він вже бачив, про кого майже все знав і кого потайки ненавидів. Полковник Альсдорф незворушно курив люльку. Ніцпон з удаваним спокоєм гортав свіжу газету. Еберт і фон Гарпе затіяли партію в шахи. Привітавшись, комісар підсів до них, проте вибрав місце якнайдалі від гурту. За кілька хвилин з’явився Вінкель, і Вістович відчув, як всередині нього закипає вулкан. Приховати це вдалося погано, і прибулий відповів йому зневажливою посмішкою.
— Як ваше розслідування, пане комісаре? — запитав він.
— Гадаю, завершено, — відповів той, — як ви знаєте, я готовий назвати ім’я убивці Ціммермана, Дрезена, Бартоломея Тойфеля і Лютке.
Сказавши це, Вістович кинув швидкий погляд на присутніх. Полковник дістав з рота люльку, Ніцпон згорнув газету, двоє інших відволіклися від гри. Нічого надзвичайного не відбулося.
— Що ж, ми слухаємо, — сказав Вінкель, всідаючись у крісло. Здавалося, він готувався спостерігати за грою музикантів, як тоді в берлінській Королівській опері.
— Насамперед, панове, я хотів би зазначити, що всі вбивства відбулися перед тим, як я прибув до Німеччини. Себто мені, як детективу, дісталися холодні сліди. Я не мав можливості оглянути тіла, не бачив їх на місці злочину, а також не міг допитати імовірних свідків.
— У вас був детальний опис кожної справи, який я добув у Кріпо, — зазначив Вінкель, — крім того, я додав те, що знав сам. Тож, певним чином, ви мали навіть більше, ніж звичайний поліційний слідчий. Навіть якщо довелося аналізувати все пізніше.
— У вас доволі своєрідне розуміння того, як працює поліція, пане Вінкелю, — зазначив Вістович.
— Годі балачок, — перебив той, — до справи.
— Скажіть одразу, ви готуєтеся звинуватити когось із нас? — поцікавився фон Гарпе. — Минулого разу, як мені здалося, ви зробили доволі виразні натяки.
— Ні, — відповів комісар, — мушу визнати, я помилявся. Вбивці серед вас немає.
— Ну, дякувати Богу.
— Убивця — російський аристократ. Такий собі граф Дємідов, очільник секти під назвою «Братство полум’я», — продовжив Вістович. — Якщо коротко, то цей чоловік сповідує ідею очищення земних людських гріхів за посередництвом вогню. Мовляв, людина буде тільки тоді гідною предстати перед ликом Господа, коли переживе муки, схожі до тих, які існують у пеклі. Або ж принаймні якщо її земне тіло — символ гріха — буде спалено після смерті. Ця умова необхідна, але не достатня. Як ми знаємо, у випадку Штефана Дрезена, згоріло навіть не його тіло, а будинок. Що по-своєму також символ його гріховних прагнень.
— Поки що все це звучить як середньовічна легенда, — закинув Ніцпон, — хоч і доволі моторошна, скажу я вам...
— Ви ж чули, Вальдемаре, глава секти — російський граф, — озвався Альсдорф. — Росіяни — напівбожевільний народ. Якщо пригадуєте, колись вони спалили власну столицю перед носом у Наполеона. Такі дикості з вогнем для них — нормальна річ. Зізнатися щиро, з розповіді комісара мене не дивує ані слова. Продовжуйте, пане Вістовичу.
— Перша обставина, яка об’єднує між собою убитих (окрім берлінського поліцейського, який вів слідство до мене), — це те, що всі вони належали до цього «вогненного братства»...
— Не всі, — втрутився Вінкель. — Бартоломей не належав. І жодним вогнепоклонництвом не займався.
— Точніше, ви про це не знали, — згодився комісар, — Хоча, ваша правда. Насправді він займався дечим іншим. Фальшував заповіти жертв, адже, наприклад, Ціммерман і Дрезен були заможними людьми. Після його втручання виявлялося, що частину багатства убиті заповідали йому. А він, очевидно, ділив гроші з Дємідовим. Гадаю, перший серйозний конфлікт між ним і графом стався тоді, коли той звелів підпалити будинок Дрезена. Дємідов бачив у цьому сакральне спалення гріховного багатства, а Тойфель — тільки марну розтрату. Тому глава секти й убив його.
— Звідки ви знаєте таке про Бартоломея? — з погрозою в голосі запитав Вінкель.
— Від самого ж графа.
— Ви зустрічалися з ним?
— Він сам мене знайшов.
— Отже, він у Позені?
— Так.
— Що ж, продовжуйте.
— Далі звичайна поліцейська рутина, — сказав комісар, — кожного, про кого ми говоримо, було вбито ножем. Якщо судити з поліційних фото, це був свого роду ритуальний ніж, оскільки на тілах, крім, власне, глибоких ран, були ще й подряпини, які залишились від виступів ґарди. Припускаю, що вбивця орудував кинджалом, схожим на італійський фузетто[45]. Крім того, як я вже говорив раніше, удари було нанесено так, що жертва не встигала захиститися чи бодай відскочити вбік. Отже, вбивця щоразу знаходився досить близько. Зрештою, в цьому нічого дивного немає, якщо йдеться про ментальний зв’язок глави секти й адепта. Вони зустрічаються, Дємідов, наче пастор, обіймає, а тоді завдає кілька точних і смертельних ударів своїм кинджалом.
— Але ж Бартоломей помер не від ран, — сказав Вінкель.
— Під час нашої зустрічі з графом я ледь не згорів, — промовив Вістович, — він облив мене гасом і підпалив так спритно, що я й оком не моргнув. На щастя, постраждав лише плащ. Вашого друга вбито в його власному помешканні, чи не так?
— Так.
— Оскільки він і Дємідов мали спільний кримінальний ґешефт, то граф міг провідати його й пригостити, скажімо, «російською горілкою», яка й обпалила йому нутро. Забув додати, що перед тим ці двоє жорстоко розправилися з Йоахімом Лютке, комісаром Кріпо, який зробив схожі висновки. І навіть намагався застерегти декого від участі в цьому братстві...
— А тепер найголовніше, — озвався Еберт, — навіщо Дємідову ці смерті? Ви вже даруйте, але мені здається, що релігійного шалу й бажання наживи тут замало.
— А по-моєму, досить, — зазначив фон Гарпе, — цілком вагомий мотив.
— Досить чи ні, але була ще одна причина, через яку він убивав, — сказав комісар, — Дємідов виконував накази російської розвідки.
— Овва! — видихнув полковник. — А це ви звідки дізналися?
— Під час нашої зустрічі він намагався завербувати й мене, пояснюючи, що його покровителі в російській амбасаді досить могутні, щоб протистояти, наприклад, Удо Вінкелю.
— Це ми ще побачимо, — процідив крізь зуби мафіозі. Після цього додав: — Що ж, комісаре, свою роботу ви зробили... Що думаєте, панове? — звернувся він до решти.
Ті, хто були за столом, погодились. Тоді Вінкель відвів комісара вбік і тихо проказав:
— Сподіваюся, ви не помилилися, Вістовичу. Але так чи інакше, розслідування закінчено, і я дотримаю свого слова. Чек на решту суми ви знайдете на столі, коли повернетеся до свого номеру.
45
Стилет, довгий кинджал із вузьким лезом і широкою гардою. Використовувався в XVII — XVIII ст.