— Головне — щоб я не повернувся в пивницю вугільної контори, де провів цю ніч, — відповів той, запалюючи цигарку.
— Забудьмо, — всміхнувся Удо Вінкель, наче йшлося про якусь дурницю. — Прикре непорозуміння, еге ж? Крім того, ви ледве не здали мене контррозвідці. Я мусив вас трохи провчити.
Удо Вінкель зареготав і поплескав комісара по плечу.
— Але тепер ви вільний, наче птах, Вістовичу. І той номер у «Великій Пруссії» до ваших послуг... Хоч я просив би вас ще залишитися на якийсь час у Позені. Нехай, так би мовити, вляжеться пилюка від розслідування... Ви не проти?
«Сучий син, — подумав комісар, — просто хоче переконатися, що я правильно назвав убивцю і смертей більше не буде...»
— Не проти, — відповів він уголос.
— От і чудово... Сьогодні тут знову відбудуться боксерські поєдинки, — весело додав Вінкель. — Залишитеся?
— Ні, — відмовився Вістович, — хочу прогулятися містом.
— Розумію, — підморгнув йому мафіозі.
— Що буде з Дємідовим? — запитав комісар наостанок.
— Вам краще не знати, комісаре. Гарної прогулянки...
X
Позен
9.11.1905
Вечір
О сьомій, як і було домовлено, Самковський чекав за столиком в «Automaten-Restaurant». Цей заклад був особливий тим, що — як і свідчила, зрештою, його назва — замість кельнерів тут стояв шерег квадратних автоматів. Опустивши монету в спеціальну щілину, клієнт міг отримати в одному з них, скажімо, склянку вина, в іншому — канапку або навіть повноцінну страву. Біля автоматів чергував лише один працівник цього незвичного ресторану, який прибирав зі столів посуд і передавав його через невеличке віконце посудомийниці. Він же кілька разів на день вибирав дріб’язок з автоматів і викликав механіка, якщо котрийсь із них виходив з ладу. Не менше шести, а то й семи разів на день до ресторану під’їжджав кінний фургон з їжею, і червонощокий кухар наповнював утробу цього механічного персоналу розфасованою в металевий посуд їжею та напоями. Ласі до атракцій містини радо відвідували заклад, в якому їх обслуговували «автомати», а власник добряче економив на роботі кельнерів, хоч і витрачався на роботу механіка.
Вістович недовірливо просунув гроші в щілину і скептично спостерігав, як всередині автомата щось заскреготіло, потім захлюпало, а далі перед ним піднялася металева стулка, відкривши комісарові гальбу, наповнену пивом. Тільки тепер чоловік позбувся відчуття, що його обкрадають. Адже питво він усе-таки отримав, байдуже, що гроші взяв не кельнер, а бездушна машина...
На столі перед ад’юнктом також стояла склянка з недопитим сидром і шматок курячого пирога.
— Як смакує? — поцікавився комісар.
Той стенув плечима.
— Зізнатись, я побоювався, що пиріг буде приправлено машинним мастилом, але тут тільки курятина й тісто...
— У дивні часи живемо, Самковський, — промовив Вістович, роблячи перший обережний ковток зі своєї «автоматичної» гальби, — ще трохи — й ці бісові машини замінять людей не тільки в кнайпах. Поїзди будуть їздити без кочегарів і машиністів, автомобілі без водіїв... І навіть удома, в ліжку, вас чекатиме механічна дружина.
Чоловіки засміялися.
— Радий бачити вас у доброму гуморі, комісаре, і... — Самковський затнувся.
— ...і живим? — продовжив за нього Вістович.
— Тоді на цвинтарі ви сказали, що сьогоднішньої зустрічі може й не бути.
— Це моє побоювання ледь не справдилось, але, видно, плани Господні зазнали змін... Скажіть краще, Самковський, як справи в Дирекції у Лемберзі? Шехтель дуже сердиться?
— Сердиться — зовсім не підходяще слово, — зазначив Самковський, — я сказав би, що він скаженіє. Стверджує, що ви одурили його, наче школяра, і добряче підставили, адже роботи в нас, як і раніше, по саму горлянку. Мене він украй неохоче відпустив на похорон.
— До речі, не знав, що той шахрай Тойфель — ваш родич, — сказав комісар.
Самковський скривився.
— Шефе, я зовсім не пишаюся цим, тож якщо можна... Я просив би вас...
— Звісно, звісно, — заспокоїв його Вістович, — я мовчатиму про це як риба.
— Бартоломей був моїм кузеном. І мені пощастило, що він жив у іншій країні, тому в поліційних кадрах ніхто не дізнався, що я мав такого родича. Інакше про кар’єру в поліції мені довелося б забути.
Вістович знаком показав, що замикає рота на ключ. Щоправда, одразу після цього він знову його відкрив, аби залити туди чергову порцію позенського пива.
— Що ж, зі мною все зрозуміло, — промовив Самковський, — але що в Позені робите ви? І я, і Шехтель були переконані, що ви в Берліні.
— Я був там, — кивнув комісар, — але мусив перебратися сюди через одну справу, яку, сподіваюся, успішно сьогодні завершив.
— І тепер збираєтеся повернутися до Лемберга?
— Збираюся, але не раніше, ніж за кілька днів... До речі, Самковський, а як просувається справа того шпига, що ми з вами упіймали на вулиці святого Антонія?
Вістович запитав це обережно, й було помітно, як напружено він чекає відповіді.
— У Відні розшифрували всі записки, які ми знайшли... гм... при ньому...
Самковський гидливо скривився, згадавши, видно, як саме їх знайшли.
— Шехтель, як і хотів, отримав та скопіював їх раніше, ніж вони потрапили в Evidenzbüro. Полковник Редль, коли дізнався, оскаженів, проте директор свого досяг. З Міністерства поліції прийшла телеграма з подякою. І це вперше за десяток років! Бачили б ви тоді нашого директора. Ходив радісний і гордий. А мені навіть виписав премію...
Тут ад’юнкт, очевидно, згадав, що премія насправді мала б дістатись Вістовичу, тому вдруге затнувся. Комісар зробив вигляд, що не помітив його знічення, й знову приклався до гальби.
— Чи допитували того шпига-телеграфіста Кравцова ще раз? — запитав він, зробивши чималий ковток.
— Так... Власне саме тому Шехтель і скаженіє. Бо Кравцов зізнався, що ви примусили його...
— ...сказати, що його зверхники в Берліні, — нетерпляче закінчив Вістович, бо Самковський говорив надто мляво.
Запала незручна пауза.
— Мені негайно треба було до Берліна, — пояснив комісар, — Шехтель не відпустив би мене, тож я шукав причину.
— Найгірше не це, шефе, — співчутливо промовив Самковський.
— А що ж?
— Те, що Кравцов назвав справжнє місто, де знаходиться його таємне керівництво. За дивним збігом обставин — це Позен. Саме звідси він отримував інформацію, перешифровував її і надсилав у Росію.
— Що за інформація?
Самковський змовчав.
— Гаразд, — нервово зітхнув комісар, — але чи означає це, що ви у Позені також не тільки через смерть родича? Ви й далі провадите слідство?
Самковський неохоче, але ствердно кивнув.
— Тобто Шехтель відрядив вас сюди під носом у контррозвідки?
— У них своє слідство, а в поліції своє, — сказав Самковський.
— І ви шукаєте тут шпигунське гніздо, звідки Кравцов у Львові отримував інформацію? — допитувався притишеним голосом комісар.
Обличчям ад’юнкта пробігла тінь невдоволення. «Авжеж, — подумав комісар, — я знову втручаюся в його розслідування. У справу, яка може бути найважливішою в його кар’єрі... Ну що ж, не буду».
— Гаразд, — він допив своє пиво і дістав з кишені картку зі своєю адресою, — оскільки ви збираєтеся залишитися в Позені довше, ніж навіть мені повідомили, то при потребі можете знайти мене на Паулікірхштрассе. Це неподалік місця, де будується цісарська фортеця... Номер будинку там вказано... — він тицьнув у цифру 19 на своїй візитівці.
— Комісаре, не подумайте, що я... що навмисно...
— Все гаразд, — заспокоїв його Вістович, — іноді для успішного розслідування злочину доводиться брехати і навіть здійснювати ще один злочин. Нічого не вдієш. Однак скажіть мені... — він додав це, ніби мимохіть, — якщо ви й далі провадите цю справу, значить розшифрований текст при вас. Правда?