— Але й зважав би на те, скільки перед тим випив!
— Чорта з два! Я не п’яний...
— Але й тверезим вас не назвеш!
— Хай йому біс, Ніцпоне, давайте вирішимо усе поєдинком честі! — озвався скривджений.
— Хочете стрілитися? — зрадів той. — Я не проти!
— Припиніть! — встряв Еберт. — Що за дурість? Ніхто не буде стрілитися!
— Ні, буде! Або ж цей клерк вибачиться за свої слова!
— Заради Бога, фон Гарпе, скажіть, що шкодуєте! — попросив Еберт.
— Шкодую? Анітрохи!
— Час і місце! Обирайте час і місце, як у старі добрі часи!..
— Тихо всі! — раптом гаркнув на них, мов на солдатів, полковник.
Як не дивно, це спрацювало, і чоловіки змовкли. Тим часом Альсдорф також без слів тицьнув пальцем на двері. З того боку хтось нервово стукав... Статс-секретар, поглянувши на присутніх недобрим поглядом, пішов відчиняти. За дверима стояла небога покійника, Елізабет. Її тонку постать в чорному було майже не видно на тлі сутіні, що панувала в коридорі. Виразним було тільки бліде, наче крейда, обличчя з почервонілими від сліз очима і така ж біла хустинка, яку вона зминала в руках.
— Що... що у вас тут відбувається? — слабким вистражданим голосом запитала Елізабет.
— Що відбувається? — якомога бадьоріше перепитав статс-секретар. — Нічого особливого. Ми трохи посперечалися через... політику кайзера.
— На Бога, панове, не час зараз для політичних суперечок.
— Ваша правда, пробачте...
Елізабет піднесла хустинку до очей і, втерши новий приплив сліз, промовила:
— Запрошую вас до поминального столу. За п’ятнадцять хвилин у вітальні...
І, не чекаючи відповіді, згорьована племінниця покійного банкіра зникла в темному коридорному просторі.
Зачинивши двері, фон Гарпе обвів поглядом присутніх. Кожен був зайнятий тим, що приводив до ладу свій одяг.
— Це ж треба, — видихнув статс-секретар, — зганьбилися в день похорону...
— Облиште, — відмахнувся полковник, — важкий день, випили трохи. З ким не буває?
— До речі, ви говорили, що кальвіністи не влаштовують поминальних обідів, — закинув йому Еберт.
Той стенув плечима.
— Можливо, небога Штефана не кальвіністка.
— Так чи інак, я голодний, — зазначив Ніцпон, який потроху почав тверезіти.
Інші, схоже, також були не проти поїсти. За чверть години, як і запрошувала Елізабет, чоловіки вийшли з бібліотеки й спустилися у вітальню, звідки долинав запах наїдків і де вже чекали інші запрошені.
III
Берлін
29.10.1905
Комісар Йоахім Лютке, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі Шпрее, курив уже п’яту цигарку. Минуло більше, ніж півгодини, як він прийшов сюди, і кельнер встиг двічі поцікавитися, чи не бажає гість чогось ще, окрім міцної чорної кави, яка потроху вистигала біля попільниці на столику. Лютке відповідав, що ні. Мовляв, от-от до нього приєднається жінка й вони разом замовлять що-небудь. Кельнер усміхався й, легенько кланяючись, відходив від його столика та йшов до інших гостей.
Лютке трохи нервувався. Він вистукував пальцями на стільниці якусь незрозумілу мелодію і не зводив очей із входу, де от-от мала з’явитися Анна Каліш, актриса берлінського Шаушпільгауза[12], яка переїхала сюди з австрійського Лемберга рік тому. За цей короткий час вона зуміла завоювати прихильність берлінської публіки, що обожнювала в ній усе: від звабливої зовнішності до милого провінційного акценту — й однаково захоплено аплодувала чи то невинній Берті, чи то жорстокій Медеї[13], чи іншим образам, в яких Анна з’являлася на сцені.
Щоправда, сам Лютке не любив театр і доволі рідко туди ходив. Йому було вже за сорок, він так і залишився одинаком і більшу частину свого життя присвятив службі: спершу в єгерському полку, а потім у поліції. Цьому міцному худорлявому чоловікові з різкими, наче виточеними рисами обличчя, після важкого дня значно більше подобалося вмоститися в улюбленій кнайпі й вихилити доброго пива, слухаючи тамтешніх музикантів. Просити Анну Каліш про зустріч його змусили службові обставини, а точніше справа, яку доручили йому в Кріпо[14] місяць тому... Натрапити у матеріалах розслідування на ім’я відомої акторки було для нього такою ж несподіванкою, як, мабуть, і для Анни отримати серед квітів та листівок його записку. І от тепер Лютке понад усе боявся, що вона нею злегковажила, подумавши, що це послання від чергового схибленого шанувальника, зустріч з яким — не лише марнування часу, але й потенційна небезпека. Звісно, поліцейський міг офіційно заявитися до неї в гримерку або ж додому, і тоді б вона була змушена з ним розмовляти. Проте це зчинило б забагато галасу, який надто дорого може обійтися. У цій справі треба діяти вкрай обережно...
Минуло ще чверть години, проте Анни досі не було. Поліцейський роздратовано вилаявся. Достатньо голосно, щоб передати усе своє розчарування від такої невдачі, і достатньо тихо, щоб його не почули за сусіднім столиком. Він уже збирався подати знак офіціантові, аби той приніс рахунок за його одиноку недопиту каву, коли двері ресторану прочинились і всередину зайшла жінка в темно-синьому короткому плащі й капелюшку з вуаллю. Попри вуаль, Лютке був переконаний, що це саме Анна. Як виявилося, він не помилився: жінка обмінялася кількома словами з кельнером, і той шанобливо провів Анну до його столика. Поліцейський підвівся їм назустріч.
— Вітаю, — коротко промовила актриса, дивлячись на нього крізь вуаль.
Лютке привітався у відповідь і, дочекавшись, доки кельнер підсуне їй стілець, промовив, знову сідаючи:
— Дякую, що прийшли, пані Каліш...
Йому кортіло додати щось на кшталт: «Могли б і не спізнюватися на цілих сорок п’ять хвилин», — проте він вчасно прикусив язика.
— Чи бажаєте чогось? — запитав офіціант. І поліцейський почув це питання вже втретє.
— Склянку рислінгу, якщо ваша ласка, — сказала Анна.
— Гарний вибір, — приязно усміхнувся кельнер, — пані бажає райнського чи радше мозельського?
— Райнського, — втрутився Лютке, помітивши, що для Анни вибір виявився надто складним.
— Гаразд, — кивнув офіціант, — а для пана?
— Те саме, — нетерпляче кинув поліцейський, хоч вина йому насправді не хотілося, але було бажання якнайшвидше позбутися його товариства.
Кельнер нарешті відійшов. Анна зняла рукавички і підняла вуаль. Поліцейський мимоволі прикипів поглядом до її обличчя. Звісно, він бачив її фото в газетах і на театральних афішах, проте наживо ця жінка здалася йому значно вродливішою. Їй було ледве за тридцять. Глибокі карі очі дивилися на співрозмовника з якимось затаєним викликом. Цей виклик, зрештою, таївся не лише в її очах. Виклик був у звабливій лінії вуст і в гарних аристократичних вилицях, що виразно проступали над гладенькими блідими щоками. На хвилину Лютке забув чому запросив сюди Анну. Йому прагнулось краще роздивитися її обличчя, мов картину, в якій захоплений глядач не бажає пропустити жодного штриха.
На його відверте споглядання актриса відповіла безжальною усмішкою, яка немов промовляла: «І що, добродію? Довго ви ще будете на мене витріщатися?». Поліцейського це привело до тями, й, перевівши погляд на портсигар, він потягнувся за цигаркою. Все ще розмірковуючи над тим, як міг отак по-дурному німувати, пожираючи Анну очима, Лютке запропонував закурити спочатку їй. Актриса відмовилася.
— Гадаю, для мене ваші цигарки будуть заважкі.
Поліцейський вдав розчарування:
— Прикро, я не маю інших...
— Нічого. Куріть самі, — промовила вона.
Йому раптом захотілося помститися Анні за її насмішку, проте чоловік не міг вигадати як. Зрештою, він подумав, що їй і так буде непереливки сьогодні від почутого... Тому з неї вистачить. Ця думка його втішила.
Лютке запалив сірника й підніс його до краю цигарки. Втягнувши в легені гіркуватий дим, поліцейський відчув, як бридко запершіло в горлі — сьогодні він курив більше, ніж завжди.
13
Берта — героїня п’єси «Вільгельм Телль» Фрідріха Шиллера, Медея — однойменної трагедії Евріпіда.