Але Маґда мовчала. Якусь мить ще стояла над ним, наче привид, а тоді опустила руки донизу й, ухопивши краї своєї сорочки, здійняла її над головою. Тільки тепер Вістович підвівся й сів на край ліжка. Зграбне оголене жіноче тіло було просто перед ним. Чоловік намагався пригадати її в однострої кельнерки і порівняти з цим напівтемним образом, який бачив перед собою. Туго обтягнуті груди зараз були вільними і виклично тягнулися до нього своїми гострими сосками. Округлі, як розрізана груша, стегна, сховані під безформною спідницею, розкошували тепер свободою. Ця нестерпно зваблива Євина дочка, що збурювала в ньому цілу диявольську круговерть почуттів, здавалось, от-от простягне йому який-небудь заборонений плід, і він їй не відмовить. Він сам буде його випрошувати, мов жебрак, знаючи добре, чим це обернулося колись людському родові...
Маґда підійшла ще ближче й, поклавши руки йому на плечі, притулилася персами до його губ. Більше чоловік себе не стримував. Укривши поцілунками ці соковиті плоди її молодості, він допоміг дівчині вибратися на нього верхи. Обережно спершись колінами на ліжко, Маґда на мить зупинилася, мовби знаходячи рівновагу, і тихо промовила:
— Паскудне в тебе ліжко.
Він тільки засміявся і трохи підняв її над собою. Якраз настільки, щоб вивільнити свою ледь не до болю напружену плоть. Коханець поволі ввійшов у неї, неквапно завойовуючи кожен міліметр тісного і пружного простору. Коли досягнув краю, Маґда застогнала й вп’ялася нігтями йому в плечі. Наступний рух зробила вона. Дозволила м’язистому стержневі майже вислизнути з неї, а тоді рвучко подалася вперед, заганяючи його знову всередину. Цей свій танець вони продовжували дедалі швидше, поки врешті не затремтіли в конвульсіях, схожих на передсмертні. Укрившись ковдрою, ці двоє заховалися від місячного світла, від самого Місяця, від міста за вікном і всієї чортівні, що сталася в їхньому житті досі й станеться незабаром. Вони ще кохалися напівсонними, хоч смак першої близькості вже загубився, але зоставалося бажання взяти від цієї ночі якнайбільше. Бо вже за кілька годин цю ніч уб’є ранок, а наступна їм належати не буде.
Вістович прокинувся в порожньому ліжку. Маґда кудись зникла, і це його не дивувало. Він підвівся з ліжка, одягнуся і зазирнув до вітальні. Постіль у згортку була неторкана, дві подушки на канапі збиті й акуратно покладені одна на одну. Жодної записки на столі чи деінде — ця дівчина пішла по-англійськи.
Невдовзі в двері постукали. Комісар найперше взяв до рук «Люґера», зняв із запобіжника й тільки тоді відчинив. На порозі стояв Самковський. Між піднятим коміром його пальта і глибоко насадженим на голову капелюхом він побачив його змучене обличчя і червоні від безсоння очі.
— Дозволите зайти, шефе? — попросив він, обережно покосившись на пістолет.
— Заходьте, — без надмірної радості запросив його Вістович.
Ад’юнкт обережно ступив до передпокою, відтак до вітальні. Комісар зачинив за ним двері й рушив слідом. У вітальні відклав «Люґера» й сів на канапу, запропонувавши підлеглому крісло. Погляд Самковського раптом затримався на підлозі. Комісар простежив за ним і побачив там блакитну стрічку, якою Маґда зв’язувала волосся. Не кажучи ні слова, підвівся, підняв її і заховав до кишені. Потім закурив, удаючи, що не помітив іронічного посміху на невиспаній мармизі Самковського. Тільки тепер Вістович звернув увагу на годинник: було пів на восьму ранку.
— Що привело вас до мене о такій порі? — трохи роздратовано запитав він у ад’юнкта.
Той нарешті зняв капелюха й розстебнув пальто.
— Шефе, ця справа з телеграфістом і тими сраними сигарами... — він не договорив, відвернувши погляд до вікна.
Дошкульно виявилося визнавати своє безсилля. Навіть перед Вістовичем.
— Щось вдалося знайти? — з деякою поблажливістю в голосі запитав комісар.
— Ні чорта.
— Ви не там шукаєте, Самковський, — підсумував шеф, — ходімо разом поснідаємо і дещо обговоримо...
XI
Берлін
10.11.1905
Статс-секретар Франк фон Гарпе з незрозумілих причин нервувався. Чоло вкривалося холодним потом, а руки дрібно тремтіли. Сотню разів, виконуючи службові обов’язки, він бував на прийомі в російського амбасадора, і от саме сьогодні йому не вдавалося привести себе до звичної врівноваженої кондиції. Добра цигарка мала б заспокоїти, тому він попросив візника зупинитися раніше. Пішки до амбасади залишалося не більше чверті години, при тому, що в запасі фон Гарпе мав добрих сорок хвилин. Вийшовши на Унтер-ден-Лінден, він закурив і поволі продовжив рух до своєї цілі. Цигарка дійсно допомогла: руки перестали тремтіти, а думки проясніли.
— Все буде гаразд, — промовив він сам до себе, — скоро ця чортівня закінчиться.
Величезний бароковий будинок Посольства Російської імперії височів посеред Пруської столиці, наче фортеця, яку оточували величаві пожовклі дерева. Він міг видатись і клином, який міцно врізався в центральну алею Берліна, розколюючи її навпіл. Бо для мешканців столиці існували дві Унтер-ден-Лінден: перша — до цього будинку, друга — та, що тягнулася поза ним.
Статс-секретаря фон Гарпе прийняли одразу в призначений час. У просторому кабінеті з велетенським портретом російського імператора і штандартами його імперії гостя зустрів посол, його превосходительство дійсний таємний радник[48] Ніколай Остен-Сакен. Це був дрібний миршавий чоловічок із чималими бакенбардами, які сягали до самих тризіркових петлиць на його мундирі. Ці бакенбарди, а також рясний шерег медалей на його грудях, вочевидь, мали на меті компенсувати недоліки його статури. Остен-Сакену вже було за сімдесят, але погляд його все ще залишався хитрющим, а розум непомутнілим.
— Радий, що змогли приїхати, дорогий фон Гарпе, — звернувся він до гостя французькою, — зізнатися, ми нетерпляче вас чекали.
Говорячи «ми», посол, мабуть, мав на увазі себе і Ніколая II, який зиркав на них зі стіни.
— Відклав усі справи, — відповів гість, — не може бути нічого важливішого, аніж добрі стосунки наших імперій.
Його французька була дещо грубуватою, спотвореною сильним німецьким акцентом. Та що вдієш, коли за цілий десяток років служби в Берліні Остен-Сакен так і не зумів вивчити німецької.
— Виглядаєте змученим, — співчутливо сказав він статс-секретарю і знаком запропонував сісти.
— Все ніяк не виберуся на відпочинок, — розвів руками той, — якби знав колись, що державна служба — це скажені скачки, де нам відведено роль коней, ніколи б на неї не погодився. Краще б вивчився на інженера.
— Це все тутешній клімат! Я вас, здається, вже запрошував до нас у Карелію, — нагадав посол, — приїжджайте. Риболовля, полювання, свіже повітря і наша російська гостинність... Коли повернетесь, себе не впізнаєте.
— Щиро вдячний, ваше превосходительство, як тільки справи трохи відпустять, обов’язково запланую.
— Атож. Хто-хто, а я добре знаю, що деякі з них вас тримають тут міцно, мов собачі зуби...
Тон, яким говорив посол, раптом різко змінився і став крижаним. Схопившись з місця, коротун почав нервово ходити кабінетом.
Фон Гарпе зрозумів, що тепер вони перейдуть врешті до теми їхньої зустрічі. Остен-Сакен несподівано зупинився й пронизав його поглядом.
— Чи знаєте ви, що в Позені сталося з графом Дємідовим? — запитав посол.
— Чув, що його вбили, — незворушно відповів статс-секретар.
— Не просто вбили, дорогий фон Гарпе, по-звірячому вбили, — виправив росіянин, — цілий загін озброєних до зубів зарізяк увірвався на засідання його... братства й за кілька секунд розстріляв сердегу майже впритул. А потім для певності перерізали горло... Цей ваш Вінкель не знає міри.