— Він переконаний, що Дємідов був винен у всіх тих смертях, — зазначив статс-секретар.
Посол відвернувся і втупив погляд у свого імператора.
— Наш любий граф був трохи несповна розуму. Одному Богу відомо, що за ідеї знайшли притулок в його бідолашній голові... — промовив Остен-Сакен. — Але ж він був росіянином, відданим батьківщині всім серцем. Ми виказували йому деяке покровительство, ви знаєте. А тому й оплакуємо його смерть. Тим більше, ми обоє — чи не так, дорогий фон Гарпе? — знаємо, що ніякий він не убивця...
Статс-секретар спохмурнів.
— Хотів би зазначити, що Німецька держава все ж має що закинути покійному графу, — сказав він, — є й інші смерті, які залишаться на його совісті. І тому добре, що таємна переписка вашого превосходительства за велінням випадку потрапила саме в мої руки. Хтось інший навряд чи знищив би її, як це зробив я. Аркуш за аркушем...
— Гаразд, я не про це, — нетерпляче перебив посол.
Росіянин відвів погляд від портрета й подивився на співрозмовника. Видно було, що попри таке неприємне нагадування, в його старечій голові зародилася раптова втішна думка.
— Хоча, якщо на покійника у Позені повісили всіх собак, то це означає подальшу тишу, чи не так? — сказав він вже спокійніше. — Убивцю більше не шукають, а отже, можна розраховувати на status quo. Ми не пред’являтимемо жодних претензій з приводу смерті графа. Хіба що висловимо сподівання, що винних буде покарано, — звична річ у таких справах. Взамін за це Богом благословенна Пруссія не буде переслідувати російських підданих, які так чи інакше пов’язані з нашою амбасадою. І з вами, фон Гарпе, продовжимо співпрацювати, як і раніше... Погоджуєтесь?
— Обов’язок велить мені відповісти «так», ваше превосходительство, — сказав той.
— От і прекрасно... Як у нас кажуть, «Быть по сему!».
XII
Позен
11.11.1905
Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович поволі підіймався готельними сходами. Номер Вінкель, як завжди у «Великій Пруссії», зняв на четвертому поверсі. Ніхто ніколи не смів йому відмовити й поселити в іншу кімнату. Це навіть добре, бо зі свого вікна постоялець не бачив готельного входу. Ані головного, ані запасних. Отже, й не міг помітити, що біля кожного з них чергувало по кілька озброєних солдатів. Фішер не хотів, щоб комісар ішов до Вінкеля сам, але той тільки відмахнувся. Зрештою, досі мав при собі незаконно купленого пістолета і за життя зустрічав багато таких, як цей позенський мафіозі.
П’ятеро перебраних на готельних носіїв поліціянтів чергувало на останній секції сходів. О, так! Сьогодні в них буде знаменний день.
Дійшовши до потрібних дверей, комісар постукав.
— Якого біса? — долинуло зсередини.
— Готельна обслуга, — відказав чоловік.
За хвилину двері прочинились і на порозі постав Удо Вінкель у самій сорочці і штанах на підтяжках.
— Вістович? — здивувався він. — А де ж?..
Постоялець хотів сказати: «А де ж охорона?» — проте в одну мить усе зрозумів. Може, навіть здогадався, що охоронці лежать зв’язані в готельній комірчині. Його й без того бліде обличчя стало білим, як стіна.
— Що ж, проходьте.
Зачинивши за комісаром двері, Вінкель кинувся до вікна. Проте звідти побачив тільки ближній парк і скупу панораму міста. Чоловік вперся руками у підвіконня й опустив голову.
— Звідси не вийти, так? — глухо запитав він у Вістовича.
— Хіба що в супроводі поліції.
Вінкель засміявся.
— Мені слід було очікувати від вас подвійної гри, комісаре. Але невідомо чому, я вам повірив.
— Мабуть, аж надто прагнули знайти убивцю. І найняли не того детектива.
— Я найняв кого треба, — зітхнув він. — Зрештою, ви знайшли цього графа. І Дємідов отримав по заслузі.
— Він не той, кого ми шукали, пане Вінкелю.
Мафіозі стрепенувся, мовби його пронизав розряд струму. Відірвавшись від підвіконня, він зиркнув на комісара своїм гострим вампірячим поглядом.
— Що це означає?
— Це означає, що я вказав на Дємідова, аби врятуватися самому. Інакше на його місці був би сам. Наміри щодо мене, пригадую, ви мали якнайкривавіші.
— Але, чорт забирай... Ви навели мені переконливі докази.
— Я сам у них спочатку повірив. До того ж граф дійсно мав покровителів у російській амбасаді. Та й справжній убивця зробив усе, щоб Лютке, а потім і я, — вийшли на Дємідова. Але пожежа в домі Дрезена, смерть Тойфеля від згоряння внутрішніх органів та все інше — це не більше ніж цирк із вогнем. Убивця не хотів їх «очистити». Він хотів їхньої смерті, а потім надійно замести сліди.
— То хто ж насправді винен?
Вістович подивився на годинник.
— Приблизно за тридцять хвилин я про це оголошу внизу, у відомому вам клубі. Втім, не вам, а відділу III b. Їм, знаєте, також цікаво.
— А як щодо мене?
— Я особисто подбаю, щоб вам повідомили ім’я убивці перед тим, як вас самого повісять.
— Це ми ще побачимо... Побачимо, що вирішить суд! Доказів проти мене, як завжди...
Не договоривши, Вінкель схопився раптом за серце. Цілим тілом він затремтів, як у пропасниці, а обличчя його вкрив рясний піт. Закусивши нижню губу, чоловік кинувся до розкритої валізи, що лежала на ліжку й заходився відчайдушно в ній копирсатися.
— Ще ж мало б залишитися... Ще ж була одна... — розпачливо бурмотів він.
— Це шукаєте? — комісар дістав із кишені темно-бурштинову ампулу. — Solutio Morphini Hydrochloridi[49]?
Вінкель кинув на нього розпачливий погляд пораненого звіра.
— Звідки це у вас? — бризкаючи слиною, запитав він.
— З аптеки «Під Золотим Левом».
— Дайте сюди!
Зігнувшись і виставивши руки перед собою, Вінкель рушив до комісара.
— Ні, тварюко, — відповів Вістович, — спершу я подивлюся на твої муки. А ти пригадаєш молодого боксера з Лемберга, якому твої головорізи не дали доїхати додому.
Львів’янин вчасно відійшов убік, мовби дражнився зі своїм нападником, і той вхопив повітря. Після такої невдачі Вінкель заревів, наче звір, і з подвоєною силою кинувся в атаку. Цього разу йому таки вдалося вхопити комісара за зап’ясток, проте ампула вилетіла з його рук і, впавши на мармурову підлогу, розлетілася на друзки.
Якусь мить мафіозі, мов скам’янілий, спостерігав, як по підлозі, минаючи скляні скалки, розтікається рідина, що мала б бути його порятунком. Панацея, що стільки років приводила його до тями й мала тепер дати йому сил достойно триматися в руках поліції. Тепер же вона без жодної цілі забруднювала собою мармур і, розділившись на десяток тоненьких потічків, зникала в прошарках між білими плитами. Вдосталь надивившись, він прохрипів:
— Тобі кінець.
Спершу, видно за звичкою, сягнув до кишені штанів, а потім знову кинувся до своєї валізи. Вістович зрозумів, що Вінкель шукає зброю. Тоді кинувся до нього і, вхопивши за плечі, відкинув убік. Втім, тому несподівано вдалося втримати рівновагу, й, звівши перед собою кулаки, Вінкель двічі по-боксерськи вдарив комісара в обличчя.
— Гарна «двійка», — похвалив його Вістович і, втерши з-під носа кров, щосили врізав йому у відповідь.
Почулося, як хруснула нижня щелепа, і мафіозі розпластався на долівці. Комісар переступив через нього й подався до виходу. Відчинивши двері, він побачив перед собою двох «носіїв», які, діставши зброю, вже готувалися ввірватись до кімнати. Комісар витягнув ще одну ампулу з кишені й простягнув їм, коротко пояснивши:
— Це йому знадобиться. Коли прокинеться...
Вістович знову спустився донизу, де біля стійки рецепції його чекав Самковський. Ад’юнкт уважно придивився до шефа й подав йому свою хустинку.
— У вас кров на обличчі, — пояснив він.
— Ось так, Самковський, виглядає напад кажана. Ураження дрібні, але крові багато, — сказав комісар, — з ніг не збиває, але є ризик, що заразить якоюсь болячкою...